Смерть Ройтбурда – шалено болючий удар по українській Одесі

Новини долітають через океан з запізненням. Іноді хочеться, щоб ТАКІ новини я не бачила і не чула ніколи

Я випадково відкрила якийсь сайт і обімліла - немає Ройтбурда. ЯК?! Ще тикала в новини, відкрила Фейсбук…

Я знаю, що всі люди смертні. Я знаю, що частина із нас помруть раптово. Але, але, але…

На цьому фото двох чоловіків уже немає. Тих, хто творив душу і збагачував мозок Одеси – Олександр Ройтбурд, Сергій Проскурня. Є, є незамінні. Будуть інші. Кращі, гірші. Інші, не вони.

Такі, як Олександр і Сергій – штучні, унікальні, неповторні. Тому і вичерпують себе надто швидко. Надто…

У мене чомусь виявилось багато світлин з Ройтбурдом. В Києві, Одесі, вдома, на вулиці, в музеї, в кав‘ярні, на різних заходах. Навіть не знаю, чому ми так активно фотографувалися? Може, щоб зупинити мить, яка більше ніколи не повториться і яку потім можна буде реанімувати в пам‘яті, дивлячись в очі тим, кого немає?…

У мене залишилась купа листувань з ним. Де ми підтримували одне одного, сперечались, сварились, дискутували, раділи… Перечитую. Там є все. Все, окрім відчаю і розпачу.

Смерть Ройтбурда – це шалено болючий удар по українській Одесі. Це колосальна втрата для української культури. Хоча він був тим, для кого кордони і межі не мали особливого значення. Він вмів без кордонів і обмежень.

Людей, як пазли, витягують з наших життів. І ці чорні дірки на місці барвистого тла, так і залишаються чорними дірками. Назавжди.