РПЦ в позі леді: Світове православ'я струшує з себе гундяївську церкву

    • Григорій Лур'є

      Єпископ

    • 6 Липня, 17:59
    • Розсилка

    Існує тільки дві стратегії, як керувати всесвітом: ритуально принижувати його або псувати в ньому все, в чому він думає обійтися без тебе.

    Якщо не виходить ні першого, ні другого, то володар всесвіту впадає в хворобу: він розуміє, що всюди вороги, всюди змова, треба рятуватися.

    Власне кажучи, це все, що слід заздалегідь знати про стан РПЦ після її неучасті уВсеправославному соборі. Собор не почав водити хороводи навколо Гундяєва, а у відповідь на його примхливе «тоді я взагалі не приїду» перестав з ним розмовляти. Гундяївска РПЦ опинилася в позі тієї самої леді з диліжанса, без якої поні стає легше.

    П'ятнадцять напівдержавних, так званих офіційних, православних церков грають за твердими правилами, але ці правила мають ієрархічну структуру і відповідно до неї змінюються. Даремно було б шукати ці правила прописаними в церковних канонах або взагалі будь-яких текстах православного богослов'я. Сучасні офіційні церкви нічого не втратять у разі, якщо Бога не виявиться. Зате вони втратять все, якщо у них не буде ніякого держави, щоб до неї присмоктатися.

    Змінюються відносини між державами-господарями - змінюються правила гри для всіх паразитарних інституцій. Так і Всеправославний собор зміг зібратися тільки тоді, коли міжнародна політика склалася так, що Московської патріархії довелося почати робити поступки Вселенському (тобто Константинопольському - першому по честі) патріархату.

    Крига всерйоз скресла у 2008 році. Тоді Вселенський патріарх Варфоломій приїхав до Києва до президента Ющенка, щоб розрішити українські церковні проблеми. Передбачалося визнання Константинополем Київського патріархату. Ці плани вдалося в останній момент зірвати - але тільки не силами церковної дипломатії, яка виявилася безсила.

    Спрацював лише тиск по лінії міністерств закордонних справ - російського і турецького. Турецький уряд надавив на Константинопольського патріарха і це змусило його в останній момент відмовитися від негайної реалізації далекосяжних планів. Але плани нікуди не поділися. І ситуація в Україні зовсім не обіцяла для РПЦ стабільності. Так що за поступку Московська патріархія мала все-таки дещо заплатити. Такий платою і стала згода на початок підготовки до собору.

    Для московського патріарха сама ідея собору крила приниження, які важко зносити. Цей собор міг зібратися під головуванням тільки Вселенського патріарха і тільки на його території. Хочеш - не хочеш, а без ритуального визнання першості Константинополя Москві було не обійтися. А в церковних справах ритуальне завжди важливіше від слів: слова мало хто слухає, а ритуали діють як електроди, вставлені безпосередньо в мозок.

    Для Московської патріархії згода на всеправославний собор була спробою мінімізації втрат. Обмін ритуального приниження московського патріарха в Константинополі на гарантію невтручання Константинополя в українські справи - це була неприємна, але все ж прийнятна ціна. Тим більше що погоджувався її заплатити ще не Ґундяєв, а і його попередник, який не сприймав будь-яке особисте приниження як миттєво відключаючий розум больовий шок. У 2008 році умови угоди здавалися прийнятними, так як гарантувати їх дотримання Константинополем міг уряд Туреччини. Підготовка собору пішла своїм трибом, і він був призначений на 2016 рік.

    І ось тут - восени 2015 року, коли передсоборний марафон вже вийшов на фінішну пряму, - російсько-турецькі відносини різко змінилися. Турецька влада тепер хочуе, щоб Константинопольський патріарх забив цвях в щупальце Москви - Московську патріархію.

    Домовленості зберігаються старі, а гра почалася нова.

    Станом на січень 2016 роки ніхто ще не наважувався ні на які демарші. Константинополь хотів донести РПЦ до собору і не розплескати, а РПЦ не знала, як ще покапризувати. То не захотіла їхати в Константинополь - погодилися поїхати на Крит (все одно територія Константинопольського патріархату, але хоча б не престольне місто патріарха). Захотіли виключити з порядку собору якісь пункти - виключили (все одно обговорення цього порядку - ритуальна говорильня). У РПЦ ненадовго виникловідчуття, що покерувати всесвітом - або хоча б Вселенською патріархією - виходить. Але ближче до собору прийшло більш тверезе відчуття – відчуття, що вона попала у пастку.

    Перш за все вдалося зрозуміти, що красивої картінки для Кремля не вийде. Як не грай, а не уникнути смиренного визнання прописаної в канонах першості Константинополя і демонстрації свого - всього лише п'ятого - місця в ряду п'ятнадцяти церков. Це враження не вдасться скрасити прийняттям будь-якого важливого для інтересів РПЦ документа: на стадіях підготовки до собору нічого такого не запланували. Ціною виключення з порядку денного неприємних для РПЦ пунктів виявилося і невнесення нічого такого, що було б потрібно саме їй.

    Якщо так, то собор слід було зірвати: «Так не діставайся ж ти нікому!» Для цього вдалося умовити кілька церков відмовитися від участі в соборі, а потім до цієї групи неначе приєдналася б і сама РПЦ, яка сама ж її й організувала. Але реакція більшості церков виявилася жорсткою: в січні ви вже погодилися, тому формально ви берете участь, а якщо не надішлете своїх делегацій, то це ваші проблеми. Вихиляси хвостом в останній момент січневі документи не передбачали. Тому собор відбудеться і прийме рішення, які будуть  обов'язковими для всіх православних. Якщо ви не хочете взяти участь в їх обговоренні, то це ваша справа і ваше право. Проблеми потім теж будуть тільки вашими.

    Таким рішенням Константинополь показав, що вигоду з нинішнього стану російсько-турецьких відносин він збирається отримати по максимуму. Очевидно, що собор - тільки початок і фундамент найближчого майбутнього.

    Для РПЦ такий плювок в обличчя - гірше, ніж образа. Це не просто програний бій. Обрушився сам театр військових дій між двома центрами «світового православ'я», який сформувався в результаті Другої світової війни ще при Сталіні. У колишніх умовах Константинополь не мав сил, щоб ламати Москву через коліно. За Москвою була занадто значна група церков соціалістичних країн і Грузії. У 1990-ті цей фактор потроху зник, але зате з'явився фактор міжурядових російсько-турецьких зв'язків. Тому стара система правил збереглася навіть тоді, коли РПЦ залишилася в меншості. Але це був якраз той випадок, коли не змінювався зовнішній вигляд конструкції, але змінювалася її міцність. Один поворот турецької зовнішньої політики, і її не стане. Якщо через кілька років російсько-турецькі міжурядові відносини повернуться до колишнього рівня, відіграти програне назад не вдасться.

    Неучасть РПЦ у Всеправославному соборі перетворює цей собор в орган придушення її міжнародної активності. Зараз у РПЦ є ситуативні союзники, але вони ненадійні. Це Антіохійськийпатріархат, арабський, який зараз в сварці з греками, - але до греків він все одно ближчий і коли-небудь з ними помириться. Це Болгарія і, можливо, Грузія (яка ще не остаточно визначилася з собором), - але ці країни занадто залежать від НАТО, щоб всерйоз грати проти Константинополя. Нарешті, це Сербія, якій одній подітися від РПЦ нікуди. Але у неї самої справи в православному світі погані. Там все схоже на Україну: дві великі церкви Македонії та Чорногорії відділилися від Сербської, мають взаємне визнання з Київським патріархатом і всі разом хочуть визнання від Константинополя. Вчора прийшла новина, що Сербія все-таки братиме участь у соборі: мабуть, їй дали якісь тимчасові гарантії з приводу Македонії і Чорногорії.

    Зараз не варто гадати про те, наскільки формальні постанови собору будуть обмежувати політичні інтереси РПЦ. Це цікаво (особливо тепер, коли собор має формальний привід відповісти українській Верховній раді на її прохання про українську автокефалію), але не так, щоб всерйоз. Всерйоз вже і так зрозуміло, що Константинополь, по-перше, вирішив твердо взяти курс на відторгнення української церкви від Москви, а, по-друге, проводити якомога активніше аналогічний наступ на всіх інших театрах військових дій.

    Трохи про ці театраи. Це, перш за все, Молдова, де ситуація зараз аналогічна українській, але мова не йде про створення ще однієї автокефальної церкви, а про перехід наявної там церкви Московського патріархату в Румунський патріархат. Румунський патріархат вже і так має парафії на території Молдови, а зараз він, зрозуміло, дуже гаряче підтримав непохитність Константинополя щодо собору.

    Крім того, традиційні поля битв між Константинополем і Москвою - це Естонія (де між двома юрисдикціями зараз хитка рівновага, але місцевий уряд симпатизує тільки одній з них), Чехія і Словаччина (де Константинополь і так вже недавно поставив свою людину на чолі ніби самостійної церкви, загальною для обох держав, не допустивши московського ставленника), Західна Європа (особливо Франція і Великобританія).

    Можна також припустити, що і безпосередньо на російській території виникнуть нові парафії українських церков і Румунського Патріархату (такі парафії вже існують, але поки це одиничні випадки).

    У разі обвалення московської церкви в Україні, РПЦ йде з першого місця в світі відразу на третє місце, якщо говорити про число віруючих (яке рахують, зрозуміло, підтасовуючи реалії, виходячи просто з кількості населення, але офіційні церкви завжди міряються саме цим показником).

    У XIX столітті популярним гаслом в європейській політиці було завдання витіснення Туреччини з Європи. Тепер турецький патріархат поставив аналогічне завдання викидання з Європи Московської патріархії. Більшість православних церков його вже підтримали.

    Московській патріархії нічого цьому протиставити. Особливої морального авторитету у неї не було ніколи (якщо не брати до уваги розташованої на Британських островах Сурозькою єпархії часів митрополита Антонія, з яким розправилася сама ж Московська патріархія). А тепер немає і політичного.

    Цінність РПЦ для того, що на патріархійна канцелярія називає «соработничеством» з російським МЗС, знизиться приблизно на дві третини. Чи залишиться дуже малою, на кшталт об'єднавчої ролі для російських діаспор. Це не стільки прогноз на майбутнє, скільки оцінка сьогодення, так як Україна і Молдова вже і зараз перестали сприйматися як московський ресурс.

    Якщо ж говорити про власне прогнозиах, то можна сформулювати наступні два пункти:

    1. У Кремля зникне тепер уже більшість приводів для взаємодії з вищим керівництвом РПЦ. Половина цих приводів, що існували ще при колишньому патріаршестві, була пов'язана з внутрішньою політикою. Після скандалів 2012 року Кремлю стало ясно, що у справах внутрішньої політики краще взаємодіяти з РПЦ МП на обласному і районному рівні, а від патріарха особливого толку немає. Друга половина, зовнішньополітична, досі зберігалася, хоча вже була підрубана українськими невдачами 2014 року, а тепер обрушилася до рівня руїн. Кремль не відразу, але досить швидко це зрозуміє.

    2. Ґундяївска реакція на неминуче охолодження з Кремлем буде не дуже смиренною. Він загризе ще більше людей з власного оточення і стане ще нахабніше хамити начальству і суспільству. Чим гіршейтимуть справи, тим ширше розкриватиметься рот на Ісаакіївському соборі.

    Тремти, о, всесвіте! Гряде Повелитель!

    Джерело: Сноб.ру

    Переклад: ji-magazine.lviv.ua

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди співпадають з позицією редакції «Главкома»
    Комментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Віталій Бала
    Віталій Бала

    Політолог

    Денис Казанський
    Денис Казанський

    Журналіст

    Станіслав Груздєв
    Станіслав Груздєв

    Фотокореспондент «Главкома»

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ