Повоєнні міста і реінтеграція Донбасу

Окупація Російською Федерацією міста Краматорськ Донецької області тривала із середини квітня до початку липня 2014 року. Внаслідок боїв за місто іррегулярна армія РФ здала захоплені позиції. Тоді 5 липня український прапор замайорів над Краматорськом.

Краматорськ від лінії фронту всього лише за 60 кілометрів. Але сьогодні війна в місті не відчувається зовсім. Навколо чисто, комфортно, свіжий асфальт на дорогах, упорядкована центральна площа зі світловими водограями, де п’ять років тому сепаратисти зводили свої барикади. Відкрилися розважальні заклади, бари, ресторани, багато україномовної реклами та надзвичайна кількість синьо-жовтих кольорів. Чи не забагато символів і символіки? Краматорчани кажуть, що такого забагато не буває. «Я хотів би, щоб інші навколишні міста могли б похвалитися тим рівнем проукраїнської позиції як от у Краматорську. Розумієте, у нас завжди був нижчий рівень підтримки «Партії регіонів», аніж в інших містах. За це очільники місцевого партійного осередку отримували по голові…Чи забули люди вже війну? В якійсь мірі так», - пояснює Ваге Мамікоян, голова Краматорської вірменської громади ім. В. Маіляна. І додає, що в сусідній Костянтинівці справи кепські – сепаратистські настрої більші. «У місті низькі зарплати. В інфраструктуру міста кошти треба вливати. Місцеві дивляться, що от колишні їхні знайомі були ніким, а стали всім, квартири у них в центрі Донецька, і тому вони заздрять. При цьому не аналізують, яким чином те майно і статки у тих знайомих опинилися», - каже Мамікоян.

У вихідний день 8 вересня місто, як завжди, наповнилося безтурботним життям. Єдине, що нагадувало трохи про нещодавні бойові події на сході України – показ українського фільму «Іловайськ» у кінотеатрі «Родина». Як жартують місцеві, хто як хоче так і читає назву: кому російською «рОдина», а кому й українською «родИна». У залі зібралося близько трьох десятків глядачів. Відерець з попкорном ні в кого не було. Лише троє абсолютно випадкових людей не дочекалися завершення фільму. Решта усі сиділи принишклі і мовчазні, доки не загорілося світло у залі. Позаду мене літній чоловік витирав сльози, вдивляючись у фотографії на широкому екрані загиблих захисників. Із  динаміків лунало: «Не вмирай… Не вмирай… Чорний вітер обіймає нас»…

Непримириме примирення?

У своїй книзі Славенка Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили», в якій вона пише про підозрюваних у воєнних злочинах під час воєн у колишній Югославії 1991-1995 років, ставить питання: «Що перетворює цілком притомних цивілізованих людей, які ні чим не відрізняються від інших у буденному житті, на вбивць і ґвалтівників під час війни?» Відповідь на це непросте питання знайти складно. Ба більше, це питання також актуальне і нам, адже війна завжди з одним обличчям, і на сході України вона ще триває. Уже є і деокуповані території, а попереду нас чекає шлях реінтеграції окупованої частини Донбасу, що в свою чергу передбачає … примирення.

Олександр Павенко - пастор п’ятидесятницької церкви «Преображення Господнє» зі Словянська, що за 16 кілометрів від Краматорська. У червні 2014 року під час богослужіння бойовики «Російської православної армії» вдерлися до церкви і затримали чотирьох осіб: диякона Володимира Величка, диякона Віктора Брадарського, та синів пастора Рувима й Альберта Павенків. Усім їм висунули обвинувачення у співпраці зі збройними силами України, піддали тортурам і згодом стратили. Пастор каже, що зумів знайти свій шлях до примирення.

«Я втратив під час окупації двох синів. Чи готові ми, котрі вважають себе більш правими, більш справедливими прийняти їх (мешканців з окупованих територій. – Главком) такими як вони є. Те, що я кажу, не повинно сприйматися як капітуляція, ні в якому разі, не на всіх умовах. Але в той же час, коли руйнується сім’я, сваряться сусіди, сваряться близькі люди, то винні обидві сторони в тій чи іншій мірі. Але той, хто вважає себе мудрішим, справедливішим, сильнішим, то мусить бути більш великодушним і протягнути першим руку для спілкування. Нам потрібно дати зрозуміти тим людям, що вони нам рідні. Нехай вони і неідеальні, неправі, незручні, я кажу зумисно специфічними словами, але це наші люди», - переконує священник. Із дрижанням в горлі після паузи продовжив, що незважаючи на втрату двох синів, він зумів пробачити цим убивцям.

Марина Недоруба, керівниця Антикризового медіа-центру (м. Краматорськ) на собі відчула «рускій мір», потрапивши на підвал «днр» до лап російського офіцера. А посприяли цьому свої, краматорчани. «Щодо примирення... я не зможу забути і пробачити тих, хто мене здав на підвал, не пробачу тих, хто мене бив і ламав ребра, і ніколи не пробачу завдану психологічну травму моєму синові. Він і зараз боїться, а коли гроза і грім, то він перепитує, невже нас знову обстрілюють?», - каже Марина.

Мир за будь-яку ціну

Надзвичайний та Повноважний посол Латвійської республіки в Україні Юріс Пойканс не в перше приїхав з візитом у прифронтові міста. Латвія активно допомагає гуманітарною допомогою мешканцям Донбасу та військовослужбовцям ЗСУ. У питанні досягнення миру і на яких умовах провести реінтеграцію окупованих територій Його Високоповажність каже, що ЄС прийме будь-яке рішення, яке прийме влада Києва та українське суспільство.

«Європейський союз може діяти тільки тоді, коли в нас є спільна позиція. Якщо, наприклад, у Латвії, Естонії, Литві, Польщі є дуже велике бажання допомогти і посприяти відновленню української держави на цих територіях, то  це не означає, що в інших теж буде таке бажання. Бо в кожної країни є своє геополітичне бачення цього питання, різна історична пам'ять щодо Росії. Звісно, ЄС зацікавлений, щоб на Донбасі запанував мир. А якою ціною, то над цим питанням можна довго розмірковувати. Мабуть, серед країн ЄС є такі країни, які вважають мир потрібен за будь-яку ціну. З іншого боку ми дуже добре розуміємо ті реалії, в яких сьогодні знаходиться Донбас, тому не бачимо сенсу миру за будь- яку ціну. Спершу повинна бути відновлена територіальна цілісність України. Ми не приймемо ніякого придністровського варіанту, де начебто існує Молдова у міжнародновизнаних кордонах, а в реальності офіційні особи Кишинева не контролюють Придністров’я», - зауважує Посол Латвії.

Шостий президент України почав говорити про мир на Донбасі ще під час передвиборчої кампанії – «Треба просто перестати стріляти». Щоправда, лише останнім часом стає все більш зрозумілим, яким чином цей «мир» буде досягнуто. І все очевиднішим стає те, що все може відбутися за російським сценарієм. Заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков звертає увагу, що офіс президента виконав «3 із 4 умов, які російські аналітики в квітні 2019 року називали маркерами для РФ - щодо готовності до «компромісу». А саме відмова від будівництва національної держави, де важливу роль грає наше власне трактування історії і мова. Відмова від мілітаристської риторики - не пам’ятаю, щоб президент, начгенштабу і керівник МОУ чітко сказали про РФ як нашого противника і ворога. Третій маркер це наявність можливості реалізувати досягнуті домовленості. Монобільшість наше все. Не вистачає лише діалогу із ЛДНР прямого».

Після повернення 35 бранців Кремля на Батьківщину, російське зовнішньо-політичне відомство зробило заяву, щоб офіційний Київ зняв торгово-економічну та транспортну блокаду і взяв на фінансування ОРДіЛО. А передумовою для зустрічі у форматі «Нормандської четвірки» «формулу Штайнмайєра»  закріпити на папері – спершу вибори, особливий статус Донбасу, а вже після цього виведення незаконних збройних угрупувань і повернення Україні контроля над кордоном.

«Мені важко представити , що влада України піде на переговори з сепаратистами. Я в це не вірю. Але не можемо відкидати якісь варіанти. Мені складно давати оцінку тому, що буде, а чого ні. Українське суспільство мусить дати оцінку всьому. А щодо ЄС, то яка ціна цьому миру буде, то так і прийме ЄС», - резюмував Юріс Пойканс.

P.S. Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року.