«Отсель грозить мы будем Вашингтону». Перші висновки з нової промови Путіна

Не розумію, чому послання Путіна називалось посланням Федеральним зборам, якщо перші майже 25 хвилин очільник Кремля звертався до ненависного йому Заходу.

Ця частина, яка стосувалася безпосередньо нас, була прогнозованою. Погрози ядерною зброєю, надування щік і махання кулачком. Здавалось, що в якийсь момент він зніме пантофлю і битиме нею по трибуні.

Це вже очевидно: Путін не сподівався, що війна з Україною затягнеться аж настільки. В текст послання навіть просочилися жалкування, «що Захід хоче витягнути нас у гонку озброєнь», як ще було за часів Союзу, що витрачав на озброєння 13% ВВП.

Але головна мета сигналу залишається такою ж, як і була. Це так звана «стратегічна стабільність у світі», яку він готовий обговорювати з США, бо «без суверенної, сильної Росії ніякий світопорядок неможливий».

Найдивніше, що про Китай та розпіарену раніше співпрацю не було згадано жодного слова – ніби цього третього полюса не існує. Цікаво, як на це відреагує Пекін, якого виключили із контексту?

Не обійшлося і без погроз Європі, «яка забула, що таке війна». Мовляв, «ми можемо нагадати», що наслідки для «натівських інтервентів», якщо вони зайдуть в Україну, «будуть трагічними».

А далі пішов текст про надої, освіту молодьож, водку та інші «житєйські проблеми». Явно передвиборчі меседжі, яким безперестанно рукоплескала старіюча російська еліта.

Особливо показовою була реакція на всі ці словесні вихлопи Ельвіри Набіулліної, глави російського Центробанку. Вона постійно дивилася приречено кудись собі під ноги. Бо, очевидно, як ніхто, прекрасно розуміє, що саме на її плечі лягає основна відповідальність як за покриття псевдоісторичних фантазій та геополітичних реалізацій кремлівського очільника, так і за «устойчивость всей экономики страны». Це разюче контрастувало з впевненістю, яку намагався втюхати слухачам спікер.

Зрештою, нам своє робити. Тримаймося.