Повернувся з Домінікани, аби захищати рідну Донеччину. Хвилина мовчання: згадаймо Андрія Літвінова

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Андрія Літвінова.

Вінниця зустріла Андрія Літвінова з позивним Єнотом взимку: він повернувся на щиті до міста, яке стало його другою домівкою після вимушеного від'їзду з Донеччини після подій 2014 року.

Раніше чоловік працював журналістом у Домінікані.

«Я працював там три роки журналістом по віддаленому доступу на Київ. Писав аналітику, співпрацював з відомими ЗМІ, сайтами, «Українськими новинами», газетами «Сегодня», «Салон», радів життю і морю», – розповідав Андрій.

Але те, що відбувалося в його рідному Донецьку, змусило чоловіка повернутися до України. Він пішов захищати рідну землю, бо бачив рідне місто тільки українським. Попри те, що став ворогом для вчорашніх колег-донеччан, які пристали на бік сепаратистів, і «карателем» для декого із сусідів.

Після АТО, маючи статус учасника бойових дій, Андрій обрав собі за домівку Вінницю, хоча нікого з рідних чи близьких там не було. Він дуже ображався, коли чув на свою адресу «біженець».

«Бо куди можна бігти в рідній країні? Я ж не втік за кордон, як це зробив багато хто, я українець і живу у вільній частині України. Навіть на Домінікані я був не «руссо», а «украйно».

Андрій Літвінов

На новому місці військовий дуже швидко знайшов друзів, які його підтримували. Мріяв про власний будинок десь поблизу міста і ферму з розведення та вирощування осетрових риб. І ще мріяв хоча б раз у житті назбирати грибів, бо на териконах Донбасу з цим складно.

Мрії чоловіка потроху почали збуватись, він купив авто та будинок під Вінницею. Сюди переїхали його рідні. Але у лютому 2022-го розпочалося повномасштабне вторгнення росіян і він, як ССО-шник, знову взяв до рук зброю.

Я вже перестав рахувати загиблих знайомих, яких з 2014 року знаю. Я розумію, що невдовзі хтось порахує мене. Так воно буває. Тому я хочу, щоб світ знав тих, хто ховається. Ховатись можна. Не хотіти воювати можна. Я до цього нормально відношусь. А от не хотіти воювати і в цей же час прославляти себе – це я не розумію і хочу, щоб про це знали.

Андрій Літвінов

Його товариш Павло Мельничук розповів, що Андрій Літвінов не був з тих «героїв», які випнувши груди хваляться своїми подвигами.

«Він не був хайповим, не був блогером і не був публічною особою. Зрідка розказував про свої «походеньки» в окупований Донецьк, чи «на той бік» ще тоді під час проведення АТО. Андрій поміняв сонячний берег Домінікани, подругу, добре оплачувану роботу кореспондента на бронік, берці, автомат та добробат у 2014-му…», – зауважив друг загиблого.

Андрій приїжджав з фронту на своїй потовченій автівці на кілька днів, часто з самісінького пекла, щоб відремонтувати машину і відіспатися. А ще він мало не кожного разу привозив котика чи собачку, бо там багато таких «сиріт». Тому зараз удома в родичів захисника цілий звіринець.

«Коли я відганяв це бите-перебите авто без номерів, з битим заднім склом із СТО Єноту додому, то попутні поліцаї віддавали честь через віконце… Щоразу пів дня в нього йшло на те, щоб відмити салон тої фронтери від крові (бо ж вона на евакуації), солярки та розчавлених шоколадних батончиків, які розвідка носить десь у задній кишені», – пригадав Мельничук.

Андрій боронив Батьківщину на Миколаївщині, брав участь у звільненні Херсону, стримував російський наступ на Донеччині. Загинув під Бахмутом – у Соледарі.

«Там було пекло і хтось таки мав притримувати ті пекельні дверцята. 30.12 був прихід 120 мм міни, з п’яти бійців у двох сусідніх окопах вціліло тільки двоє. Тіла зразу не вдалось вивезти, вже пройшло більше 40 днів. По фото тіло впізнали», – повідомив Павло Мельничук про загибель друга… Андрій напередодні придбав омріяний будинок, проте так і не встиг у ньому пожити...

Наше покоління постійно на війні. Різні фронти, але одна й та сама війна за Україну. Ворог і зовнішній, і внутрішній. Дивна, але почесна доля…

Останній допис Андрія Літвінова
23 грудня 2022 року

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.