Повернувся з Домінікани, аби захищати рідну Донеччину. Хвилина мовчання: згадаймо Андрія Літвінова

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Андрія Літвінова.

Вінниця зустріла Андрія Літвінова з позивним Єнотом взимку: він повернувся на щиті до міста, яке стало його другою домівкою після вимушеного від'їзду з Донеччини після подій 2014 року.

Раніше чоловік працював журналістом у Домінікані.

«Я працював там три роки журналістом по віддаленому доступу на Київ. Писав аналітику, співпрацював з відомими ЗМІ, сайтами, «Українськими новинами», газетами «Сегодня», «Салон», радів життю і морю», – розповідав Андрій.

Але те, що відбувалося в його рідному Донецьку, змусило чоловіка повернутися до України. Він пішов захищати рідну землю, бо бачив рідне місто тільки українським. Попри те, що став ворогом для вчорашніх колег-донеччан, які пристали на бік сепаратистів, і «карателем» для декого із сусідів.

Після АТО, маючи статус учасника бойових дій, Андрій обрав собі за домівку Вінницю, хоча нікого з рідних чи близьких там не було. Він дуже ображався, коли чув на свою адресу «біженець».

На новому місці військовий дуже швидко знайшов друзів, які його підтримували. Мріяв про власний будинок десь поблизу міста і ферму з розведення та вирощування осетрових риб. І ще мріяв хоча б раз у житті назбирати грибів, бо на териконах Донбасу з цим складно.

Мрії чоловіка потроху почали збуватись, він купив авто та будинок під Вінницею. Сюди переїхали його рідні. Але у лютому 2022-го розпочалося повномасштабне вторгнення росіян і він, як ССО-шник, знову взяв до рук зброю.

Його товариш Павло Мельничук розповів, що Андрій Літвінов не був з тих «героїв», які випнувши груди хваляться своїми подвигами.

«Він не був хайповим, не був блогером і не був публічною особою. Зрідка розказував про свої «походеньки» в окупований Донецьк, чи «на той бік» ще тоді під час проведення АТО. Андрій поміняв сонячний берег Домінікани, подругу, добре оплачувану роботу кореспондента на бронік, берці, автомат та добробат у 2014-му…», – зауважив друг загиблого.

Андрій приїжджав з фронту на своїй потовченій автівці на кілька днів, часто з самісінького пекла, щоб відремонтувати машину і відіспатися. А ще він мало не кожного разу привозив котика чи собачку, бо там багато таких «сиріт». Тому зараз удома в родичів захисника цілий звіринець.

«Коли я відганяв це бите-перебите авто без номерів, з битим заднім склом із СТО Єноту додому, то попутні поліцаї віддавали честь через віконце… Щоразу пів дня в нього йшло на те, щоб відмити салон тої фронтери від крові (бо ж вона на евакуації), солярки та розчавлених шоколадних батончиків, які розвідка носить десь у задній кишені», – пригадав Мельничук.

Андрій боронив Батьківщину на Миколаївщині, брав участь у звільненні Херсону, стримував російський наступ на Донеччині. Загинув під Бахмутом – у Соледарі.

«Там було пекло і хтось таки мав притримувати ті пекельні дверцята. 30.12 був прихід 120 мм міни, з п’яти бійців у двох сусідніх окопах вціліло тільки двоє. Тіла зразу не вдалось вивезти, вже пройшло більше 40 днів. По фото тіло впізнали», – повідомив Павло Мельничук про загибель друга… Андрій напередодні придбав омріяний будинок, проте так і не встиг у ньому пожити...

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.