Головний диригент Опери Граца Оксана Линів: Коли я поставила твір Скорика у Мюнхені, мене питали: Хто це?!
«Скільки постановок Моцарта є в Україні? У Києві жодної»
Новина про те, що українка стала головним диригентом Опери австрійського міста Граца, у лютому наробила галасу в українських ЗМІ. Проте ім’я Оксани Линів добре знане серед поціновувачів класичної музики: вона подолала довгий шлях до визнання і нині входить до числа найкращих жінок-диригентів світу. У 2004 році Линів стала фіналісткою Міжнародного диригентського конкурсу імені Густава Малера в Німеччині. Після цього українка опинилась у фокусі уваги європейських музичних кіл. Тривалий час вона була диригентом в Одеській опері. Пізніше її запросили до Німеччини, у Баварську державну оперу. Пропозицію Оксані Линів зробив генеральний музичний директор цього театру, один з провідних диригентів сучасності Кирило Петренко. Там Оксана виконує подвійну роботу: асистує Петренку і є диригентом опери. Паралельно Линів працює як запрошений диригент у різних театрах Європи. І, нарешті, у лютому, пройшовши складний конкурсний відбір, Линів стала першою жінкою-диригентом в історії Опери Граца.
«Главком» зустрівся із зіркою під час її візиту до України. Линів за запрошенням диригувала Національним камерним ансамблем «Київські солісти». Диригентка спеціально для «Главкома» зробила перерву у репетиції колективу, що відбувалась в Українському домі...
В Україні ваше призначення головним диригентом Опери та філармонійного оркестру Граца викликало резонанс. Скільки було претендентів, як відбувався конкурс?
Театр протягом минулих сезонів активно спостерігав за молодими диригентами, які засвітилися на мистецькому горизонті. Отже, зібрали людей, які були зацікавлені у цій посаді. У підсумку нас було шестеро претендентів. Конкурс проходив у три тури – потрібно було бути підготовленим, можливості робити репетицію не було. Треба було зіграти перед публікою, не маючи часу на підготовку. Після диригування вистави одразу була розмова із художньою радою, керівництвом театру, де потрібно було представити свою стратегію диригування, а також відповісти на низку запитань, які попередньо не оголошували. Це були питання з приводу конфліктних ситуацій, які можуть виникати у колективі. Це дуже важливо. Навіть якщо людина є добрим музикантом, але не здатна об’єднати людей, тоді результати роботи не будуть настільки ефективними. Потім у нас був такий собі колоквіум, а пізніше – тригодинна репетиція. На ній були присутні всі, хто приймає рішення, і після цього було голосування. Я набрала найбільше голосів.
Безумовно, завдяки отриманню такої посади ваша кар’єра вийшла на новий рівень. Як це позначилося на вашій зайнятості?
Мені потрібно було терміново перепланувати весь наступний сезон. У мене і так фактично не було вікон на кілька наступних місяців, а тут – раз – і ще 40 виступів одразу додалося. Тому що це подвійна посада: я є диригентом опери і головним диригентом оркестру. Ми граємо 14 різних програм.
Українці масово заговорили про вас лише із призначенням у Грац, хоча до того ви вже були диригентом Одеської опери, а згодом отримали посаду у славетній Баварській опері. Чому українці швидше отримують публічне визнання за кордоном, а не на батьківщини?
У нас (в Україні. – «Главком») дуже пасивне культурне життя. У нас немає культурного зв’язку навіть між містами: грубо кажучи, Київ не знає що робиться у Львові. Це наслідок того, що в українській пресі практично немає культурних шпальт, де би йшлося про якісь події мистецького життя: чи погані, чи скандальні, чи хороші. Тобто якщо в Німеччині відбувається прем’єра в будь-якому театрі, наступного дня всі газети про це пишуть. Багато хто працює навипередки, дехто вночі старається написати хоча б один абзац і пише, що згодом буде розгорнута критика на подію. У нас настільки все пасивно, менше розголосу.
Творчі люди України могли б більше співпрацювати між собою і на умовах творчого обміну набагато більше їздити одне до одного всередині країни на гастролі. І це б усіх стимулювало тримати рівень, бо коли граєш перед своєю публікою – це одне, а коли ти приїздиш в інше місто, все знову треба доводити. Тому, наприклад, для мене є дуже важливим мати також гастролі із іншими колективами в інших країнах, бо твій оркестр до тебе вже звикає і тебе вже люблять, а коли ти приїздиш до іншого оркестру, ти маєш завоювати свій авторитет наново. Навпаки, до тебе ставляться особливо прискіпливо, бо в тебе є якесь ім’я і люди приходять на репетицію перевірити: «А чи справді вона така, як кажуть?» І все одно тебе починають критикувати, але це дуже стимулює…
Насправді в Україні майже відсутня фахова критика…
І ще є певне відсторонення суспільства від високої культури. Зараз усе більше і більше. Публіка починає втрачати інтерес, коли замало цікавих подій, вона перестає слідкувати за цими подіями. По-друге, класичній сфері зараз непросто конкурувати із кінематографом та інтернетом. Люди, які приходять в оперний і не бачать там якихось нових прем’єр, просто перестають ходити і шукають те, що хочуть послухати, в інтернеті – Моцарта чи Вагнера. Розумієте, за публіку потрібно боротися, але так є в цілому світі, не лише в нас. За кордоном щоразу аналізують музичний сезон і помилки в репертуарі, в роботі з глядачами. У Баварській опері 99,8% заповненість залів. Це дуже високий показник. Фактично відсутня будь-яка сезонність, вистави йдуть сім днів на тиждень без перерви, театр повен цілий рік, прем’єри опер можуть бути і в понеділок, і у вівторок – і все розкуплено на кілька місяців наперед. Мене вразило, що є дві ложі керівництва театру, які повні на кожній виставі. Інтендант театру може запросто підійти після вистави і зняти із вистави музиканта, виконавця, якщо це було на недостатньому рівні. У нас, в Україні відсутнє настільки критичне ставлення і до виступів, і до контенту…
Як Німеччині вдається бути лідером у музичному світі?
Справа насамперед у їхньому менталітеті. В українців ніколи не було культури оркестрової гри, її до нас принесено із Заходу і ми цього не навчались. У нас є культура співу і хорова культура, цього ми можемо навчити світ. Таке враження, що в Німеччині діти з дитячих садочків грають в оркестрі. Наші консерваторії все-таки виховують солістів, а оркестр вважається вже чимось другосортним. Для будь-якого німецького музиканта отримати місце в оркестрі – це, по-перше, соціальна, фінансова гарантія на все життя, а по-друге – це дуже престижно, тому що топові оркестри мають історію майже по 400 років і пишаються переліком блискучих диригентів, які з ними співпрацювали. Їхні оркестри створюють світову музичну історію: як Париж диктує моду, так само Німеччина задає тренди в класичній музиці. А Україна… Скажімо так, колись, за Радянського Союзу, Ленінград і Москва були провідними містами в плані музики, це була політика держави. Україна ніби була збоку, а відколи Україна стала незалежною, виявилася неспроможною боротися із масовим продуктом, який продукує телебачення і потім вже інтернет. І фактично все тримається просто на яскравих індивідуальностях, які всередині колективу намагаються зберігати якийсь творчий рівень.
Що нового з’явиться у Граці із вашим приходом? На чому робитимете акцент, будете щось змінювати? Як далеко заходять ваші повноваження?
Якихось революцій я там не робитиму, але, звичайно, впливатиму на репертуар. У мене було відчуття, що оркестр сумував за диригентом, який несе більш емоційний творчий підхід. Показником для мене стала наша репетиція симфонії Малера (Густав Малер – австрійський композитор і диригент, представник пізнього романтизму, один із найбільших симфоністів XIX і XX століть. – «Главком»), яку вони зіграли до того з їхнім головним диригентом, вони знали цю музику, але багато музикантів до мене підійшли і сказали, що сиділи на моїй репетиції як на цікавому уроці у школі. Ніби мені вдалося розкрити для них цю музику з іншого боку, і від того у них виникли нові творчі завдання. Вони зіграли не так, як звикли, а по-новому, і це їх дуже зачепило. Насправді оркестранти трохи як діти, їх потрібно весь час захоплювати і інтригувати…
У пресі вас називають людиною, яка просуває українську класичну музику за кордоном, зокрема йдеться про запис симфонічних творів Бориса Лятошинського для Баварського радіо. Як німці та загалом європейці сприймають українську класику? Твори яких українських композиторів ви намагаєтеся популяризувати?
Є плани. Нині записали твори українських композиторів. Планів щодо подальшого просування української музики багато. В ідеалі я б хотіла зробити оперу якогось українського автора, але це не так просто, тривають переговори.
Як узагалі європейці сприймають українську музику?
Вони не можуть ніяк сприймати, бо вони її не знають. Наприклад, коли я 15 березня поставила у програму в Мюнхені твір Скорика (Мирослав Скорик –знаменитий сучасний український композитор, музикознавець і педагог. – «Главком»), то мені телефонували і питали: «А Скорик, узагалі, відомий композитор, бо ми ніде не можемо про нього відомостей знайти?» Тобто те, що ми про себе знаємо, ще не означає, що про нас хтось знає, якщо ми цього ніде не виконуємо, про це ніде не розповідаємо і не піаримо.
Ви рідко буваєте в Україні, зокрема в Києві. Не запрошують?
Я би не сказала що рідко, бо інші мої колеги набагато рідше бувають в Україні. Я стараюсь приїжджати кожних два місяці. Наприклад, у мене 10 грудня був у Львові концерт, на початку лютого – теж у Львові і зараз у мене концерт у Києві. В Баварській державній опері в мене дуже гарні умови, тому що Кирило Петренко, головний диригент, з яким я працюю, йде мені назустріч і підтримує всі мої творчі плани, відпускає мене набагато більше поза нормою контракту. Я намагаюсь проводити тут максимум свого часу. Фактично працюю без вихідних цілий рік. У вересні в мене була велика програма в Одесі, на наступний серпень готую велику концертну програму у Львові, роблю максимум, усе решта – це величезний спланований графік, до 2019 року фактично немає вільного місця.
Чоловічий стиль диригування, жіночий стиль. Є різниця взагалі?
Звичайно, є відмінність, ми ж не можемо стати якоюсь одною масою, але двох однакових чоловіків-диригентів також не буває. Зрозуміло, що чоловік і жінка будуть по-іншому виглядати, але чоловіки між собою також.
У чому полягає головна відмінність між українським та європейським глядачем/слухачем класичної музики?
Західний глядач викликає особисто у мене повагу. Як сказав наш знаменитий англійсько-український бас-баритон Павло Гунька (всесвітньо відомий оперний співак, син українця і англійки, народився в Англії. – «Главком»): «Тільки німці можуть відпрацювати весь день на роботі, а потім ще піти в оперу і п’ять годин слухати Вагнера». Справді, посеред робочого тижня, а не у вихідний день. Щодо німецької публіки можна сказати, що класична музика для них є невід’ємною частиною їхнього життя, справді духовного життя. Незалежно від того, чи розуміють вони музику, чи не розуміють, чи знають біографію композитора, чи ні. Просто для них відвідувати концерти, театри, бути в курсі подій є духовною індивідуальною потребою. Для більшості людей.
В одному з інтерв’ю директор столичної Національної опери Анатолій Солов’яненко говорив, що люди не готові сприймати музику Моцарта та Вагнера. Ваша думка?
Ці упередження було нав’язано за радянських часів. Музика Моцарта вважалася дитячою, недосконалою, не настільки глибокою, як інша класика. Музика Вагнера не сприймалася через те, що його музику дуже любив Гітлер. Проти тих стереотипів треба боротися. Звичайно, публіка навіть не має шансу полюбити цю музику, якщо немає постановок. Скільки є постановок Моцарта? У Києві жодної. Якщо зробити Моцарта цікаво, в сучасному стилі, я не думаю, що люди не ходитимуть.
«Главком» дякує Анні Ставиченко за допомогу в організації інтерв'ю.
Коментарі — 0