Уляна Супрун: Населення України скорочується 25 років не через війну, а через неефективну медицину

    • Катерина Пешко
    • 4 Липня, 2016, 13:00
    • Розсилка
    Фото Анастасіі Новобранець

    «Мою кандидатуру хочуть подати на посаду міністра охорони здоров’я. Зі мною говорили про це й у Кабміні, і в МОЗі»

    Уляна Супрун народилася в США. Вона та її чоловік Марко – українці за походженням - улітку 2013-го року вирішили повернутися на історичну Батьківщину. Повернення збіглось із Євромайданом…

    Під час Революції гідності Уляна працювала в медичній службі Майдану. Згодом очолила гуманітарні ініціативи Світового конгресу українців та заснувала «Захист патріотів» - організацію, яка займається тренуваннями з тактичної медицини та забезпечує українських бійців покращеними індивідуальними аптечками за стандартами НАТО.

    У липні 2015-го року президент надав подружжю Супрунів українські паспорти – як особам, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес.

    На додаток до всього Уляна, медик за фахом, наразі є позаштатним консультантом комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я та директором Школи Реабілітаційної Медицини при Українському Католицькому університеті.

    Проте цілком можливо, що вже незабаром Уляна залишить усі ці посади… Її, за інформацією «Главкому», сьогодні розглядають як кандидата на главу одного з найпроблемніших  відомств – Міністерства охорони здоров’я. Супрун визнає, що із цього питання мала перемовини з представниками української влади, та запевняє, що до такої відповідальності готова.

    «Главком» зустрівся з Уляною у вихідний день, на невеличкій затишній кухні офісу її організації «Захист патріотів» на Ярославовім Валу...

    – У нас немає вихідних. Іде війна, – пояснює під час зустрічі Уляна. – Наприклад, сьогодні зранку спочатку мала зустріч із координаторами, далі будемо підводити підсумки останнього навчання, потім матиму ще кілька зустрічей щодо закупівель і так далі. Переважно розпочинаємо роботу о 8.30-9.00, часом повертаюся додому о 20-й, часом опівночі. А часом і не повертаюся, якщо, наприклад, виїжджаю на навчання з тактичної медицини або до іншого міста у справах…

    «Наші інструктори мають більший досвід, ніж американські»

    Щодо підсумків. Що за весь час вам удалося зробити, а що - ні?

    Коли в Україні розпочалася війна, ми зрозуміли, що треба якось допомогти військовим і запросили західних інструкторів, які могли б навчати тактичній медицині, а також почали передавати на фронт аптечки стандартів НАТО, які були закуплені в Америці. Але ми дуже швидко побачили: нереально, щоб іноземці постійно приїжджали до України й навчали тисячі військових тактичній медицині. Тому почали навчати українських інструкторів. Можу сказати, що зараз наші інструктори мають навіть більший досвід, ніж американські, бо провели більше курсів. Це одне з найбільших наших досягнень.

    Щодо аптечок, то тут теж відбулись зміни. Спочатку ми закуповували всі складові аптечки на Заході. Це було дорого. Ми намагалися здешевити їх як могли, проте сума все одно сягала понад 100 доларів за одну аптечку. Тоді ми почали звертатися до українських підприємств, щоб вони почали виробляти хоч якісь складники.

    І вони відгукнулися?

    Так. От сам чохол, сумка вже виробляється в Україні. Бандаж, який називається «Ізраїльський бандаж», теж виробляється в Україні, як і багато інших складників. Їх тепер не треба окремо сертифікувати, як будь-яке іноземне спорядження. Вони тепер є більш доступними за ціною і процедурою закупівлі. Те, що ми купуємо на Заході, треба через митницю перевезти, хай і як гуманітарну допомогу.

    Яких саме замінників для аптечки не знайшлось в Україні?

    Більша частина – українська, менша – із Заходу.

    В Україні ми не можемо закуповувати турнікет – кровоспинний джгут. Американський турнікет використовує цілий світ, ніхто ще не виробив кращий. І нам його вигідно купувати в Штатах, а не в якійсь українській компанії, яка не має відповідної сертифікації, бо ми купуємо великі обсяги, по 10 тисяч, наприклад, і тому отримуємо знижку.

    Окрім турнікету, на Заході ми все ще закуповуємо оклюзійну пов’язку, декомпресійну голку та кровоспинний бинт – вони теж не виробляються в Україні. Решту – майже все – ми купуємо тут.


     Фото Миколи Лазоренка
    Фото Миколи Лазоренка

    «Аптечку може отримати лише той військовий, який пройшов навчання»

    Наскільки таке імпортозаміщення в аптечці її здешевило?

    На 16 американських доларів. Було понад 100 доларів, тепер – 84. Але чому 84? Бо ми здешевили аптечку, а водночас додали деякі речі, яких до того там не було. Колись ми мали там лише один кровоспинний бинт, а тепер маємо також і звичайний бинт, наприклад.

    Як ви вирішуєте, кому передавати аптечки?

    Із початку війни здебільшого ми виїжджали до добровольчих батальйонів і Нацгвардії, співпрацювали із Центром спеціальних операцій «Альфа», 140-м, 138-м, 73-м центром військ спеціального призначення – ССО (сили спеціальних операцій, - «Главком»). Згодом ми підписали меморандуми про співпрацю з майже всіма силовими структурами – прикордонниками, СБУ, сухопутними, десантними військами, ГУР Міноборони, Національною гвардією, МВС. І нині вже разом з їхнім керівництвом плануємо, кому потрібно навчання. Аптечку може отримати лише той військовий, який пройшов навчання.

    У перший рік роботи ми виїжджали з інструкторами на місця, до людей, які звернулись до нас по навчання, яке могло відбуватись у зоні АТО, де вони дислоковані, на полігоні, де вони тренуються. Після навчання військовикам, які отримали навички з допомоги, видавали аптечки.

    Спочатку, коли ми почали передавати аптечки, не було способу ставити їх на облік у бойовій частині. За рік, коли більшість добровольчих батальйонів зайшли або в Нацгвардію, або в ЗСУ, ми стали домовлятись із керівництвом силових структур, щоб ставити аптечки на облік. Навіщо? Інакше військовик, який отримав аптечку, повертаючись додому, може забрати її з собою, як багато хто забирав із собою отримані від волонтерів бронежилети.

    Також ми попросили через наш сайт та Фейсбук хлопців, які колись отримали від нас аптечки та повернулися з фронту, повернути їх нам, щоб ми могли передавати їх іншим.


     Фото Захисту Патріотів
    Фото Захисту Патріотів

    «Ми навчили 25,5 тисяч військовиків»

    Скільки загалом ваша організація поставила аптечок на фронт?

    Понад 21 тисячу.

    Ми навчили 25,5 тисяч військовиків курсам тактичної медицини, близько 4,5 тисяч курсантів вищих військових інститутів та академій. Ці навчання тривають три дні.

    Ми також маємо інші курси – медиків військ спеціального призначення. Ми беремо одну людину з групи спецпризначенців (у групі зазвичай 10-16 людей),  яка не має медичної освіти, і за 7 днів її навчаємо бути «напівлікарем». Ця людина навчається більшому, ніж звичайний вояк, якого навчили зупиняти кровотечу чи відкрити шляхи дихання.

    І ще в нас є курси для лікарів, як надавати допомогу й підтримувати життя під час травми. Цей курс триває шість днів. Один день – це дошпитальна допомога. І п’ять днів – шпитальна допомога в перші дві-три години, коли постраждалий потрапляє до лікарні, підтримка життя до операції чи реанімації.

    Скільки у вас зараз інструкторів, які викладають ці курси?

    Ми маємо 12 інструкторів із тактичної медицини. Коли навчаємо медиків військ спеціального призначення, ще долучаються наші старші інструктори – це лікар Першого добровольчого мобільного госпіталю імені Миколи Пирогова, торакальний хірург 17-ї лікарні Києва Олександр Лінчевський та британський бойовий медик, парамедик, який має понад 20 років бойового досвіду у британському війську, Алекс Бонгардз. Ще є один тактичний інструктор, британський військовик, який займається програмою для спецпризначенців.

    Для лікарського курсу є шість інструкторів, які чергуються. Це переважно двоє українських, двоє американських лікарів та двоє парамедиків або американських, або британських, разом із шістьма інструкторами «Захисту патріотів». Загалом під час навчання лікарів на 24-х курсантів припадає 12 інструкторів.

    Скільки людей працює в «Захисті патріотів»?

    Окрім 12 інструкторів, ми маємо 5 координаторів, медичного директора, директора, яким є я. Мій чоловік Марко Супрун також задіяний. І ще в нас є велика кількість волонтерів, які допомагають нам у різних напрямках: збирають аптечки, грають роль «поранених».

    Кожне наше навчання завершується симуляцією: ми моделюємо ситуації, коли є поранені, яким треба надавати допомогу. Також маємо гримерів, які малюють на наших «акторах» рани. Ролі акторів у нас нерідко грають навіть волонтери-ветерани АТО, які втратили кінцівки. Для слухачів це важливо, бо виглядає набагато реальніше, а найбільше інформації людина запам’ятовує з практики.

    Ми даємо небагато теорії й набагато більше практики. Це відрізняється від українського стилю навчання, де є дуже багато теорії й мало практики переважно тому, що немає спорядження, на якому можна практикуватися.

    У мене є статистика по українських вишах, де є три кроки державних іспитів, які студенти мають складати на третьому, п’ятому й сьомому році навчання. І я порівнювала, як відбуваються ці іспити порівняно з американською системою.

    Я навчалась в Америці, там складала іспити. Іспити першого рівня – це теорія. Другого – клінічні питання, усе письмово. Третього – практика. Потрібно не тільки відповідати на запитання, а й показувати, що ми вміємо робити. В Україні всі іспити теоретичні. Там немає великої частини практики. У нас, взагалі, відрізняється суттєво освіта. Я ходила чотири роки до університету й чотири роки до медінституту. У медінституті було два роки теорії, а два – стовідсоткова практика. По шість-вісім тижнів ми працювали з лікарями в кожній галузі медицини в лікарнях та приватних клініках.

    В Україні студенти лише протягом останнього року починають більш-менш працювати в лікарнях, а реально працювати з пацієнтами – уже під час інтернатури.

    В Америці ж, приходячи на інтернатуру, ти вже маєш велику практику. І після завершення інституту, практичне навчання в Штатах є довшим. Я мала один рік інтернатури, чотири роки резидентури й ще один рік спеціалізації. Загалом у мене було чотири роки університету, чотири – медінституту й шість років суто практики, і лише тоді я була молодшим лікарем.

    ЦРУ збирають найкращу статистику по світу. І за останніми даними, Україна посідає друге місце після африканської країни Лесото за смертністю, не пов’язаною з війною.

    Якщо знову подивитись на статистику, протягом 25 років щороку відбувалось зменшення населення України. І за останні 3-4 роки динаміка особливо не змінилася. Тобто це не через війну. Це через брак сучасної ефективної системи охорони здоров’я.

    Чому не народжуються діти? Чому не відбувається масової імунізації дітей? Наші діти будуть умирати від таких хвороб, яких в Африці вже не існує. Громадяни не розуміють, як жити здоровим, що таке профілактична медицина, що не варто скуповувати всі пігулки, які їм показують по телевізору. Якби була більша довіра до самої системи, пацієнти звертались би до лікарів, прислуховувались би до їхніх порад, і нація б виживала, а зараз вона вмирає.

    Зміна системи охорони здоров’я має починатися зі зміни навчання, освіти. Треба навчитися інших способів надання допомоги. Нам не потрібно більше грошей, більше ліжок, більше бюрократії. Потрібно надати лікарям можливість краще навчатися, щоб вони могли краще допомагати пацієнтам, і тоді надати пацієнтам доступ до лікарів.

    В Україні певний час тому розпочинався експеримент із сімейними лікарями в кількох регіонах, проте очікуваних результатів досягнуто не було.

    На Заході люди мають свого лікаря, який їм допомагає і відсилає до спеціалістів, коли потрібно. Він допомагає людям навчитися превентивній медицині, профілактиці. Радянська система не мала такої мети. Пацієнт був об’єктом, а не суб’єктом.

    Якось у Вінниці – там, до речі, був і заступник міністра охорони здоров’я – слухала звіт Центру медицини катастроф. Усі говорили про те, за який час швидка приїжджає до пацієнта, скільки є швидких, скільки є лікарів… І ніхто не говорив, чи вижили більшість пацієнтів, чи було зменшення смертності, чи було зменшення інвалідності завдяки наданню правильної допомоги.

    Система в Україні не ставить у центр уваги пацієнта, у центрі уваги є сама система. Навіть фінансування йде по ліжках, а не по пацієнтах. Уже багато людей кажуть, що нам не треба далі фінансувати саме медичні інституції, треба фінансувати послуги. Це правильний підхід, коли гроші йдуть за пацієнтом.


     Фото Захисту Патріотів
    Фото Захисту Патріотів

    «Лікарі, що працюють на швидких в Україні, все роблять дуже повільно»

    Чи хочете ви реформувати систему?

    Нині система не потребує реформування. Вона потребує зміни. Реформування – це коли беруть більш-менш робочу систему і трохи перенаправляють. Система, яка є в Україні, не працює. Уже 10 років, згідно з соціальними опитуваннями, система охорони здоров’я є серед того, що треба покращити в країні. І чомусь досі держава не зробила суттєвих кроків у цьому напрямку.

    Нещодавно було ухвалено закон, який дозволяє швидше, за спрощеною процедурою сертифікувати західні ліки. Це крок уперед. Але є багато інших системних речей, які потребують змін: це фінансування, доступ пацієнтів до системи, допомога лікарям із доступом до освіти, надання їм більшої незалежності від системи, ліцензування медпрацівників (в Україні є лише ліцензування медичних закладів) і так далі.

    Погляньмо просто на результати іспитів інтернів. Вони показують, які медичні заклади мали найгірші результати. За статистикою Центру тестування МОЗ, є три заклади, де ситуація критична. В одному іспити не склали майже 50%, в інших – по 20% (у Київському медичному університеті УАНМ іспит не склали 47,7%, в Українській військово-медичній академії – 20,7%, у Харківський медичній академії післядипломної освіти – 19,6%, - «Главком»).

    Треба ж щось змінити в тих закладах, якщо вони не навчають своїх інтернів навіть на рівні, який би дозволив їм скласти іспити.

    Що саме?

    Треба аналізувати. Може, ми маємо забагато закладів, треба зменшити їхню кількість, покращивши якість? Хоча ця інформація і збирається, але ніхто її не аналізує й не намагається щось змінити після цього. Кожен чиновник має передовсім думати про те, яку послугу він хотів би отримати, якби захворів. І залежно від цього діяти.

    Наприклад, в Америці захворіла моя мама, у неї інфаркт. Перше, що я роблю, телефоную 911. Не 103, 102 чи 101, лише – 911. За три хвилини приїжджає поліція, яка знаходиться ближче й навчена надавати допомогу. За п’ять хвилин на місці вже є пожежники, які також можуть надавати допомогу. За десять хвилин приїжджає швидка, де є парамедик і екстрений медичний технік, які навчені, як підтримати життя та якнайшвидше доправити пацієнта до лікарні. За 20 хвилин моя мама вже доїжджає до лікарні. Зі швидкої телефонують у лікарню ще дорогою та розповідають, яка в людини проблема, паралельно надаючи допомогу в машині.

    У лікарні в приймальні невідкладних станів на них уже чекає команда лікарів, медсестер, які розуміються на цій проблемі. Пацієнта одразу поміщають у палату з потрібним обладнанням. Ще до того як пацієнта побачить кардіолог, йому надають необхідну допомогу, бо всі тому навчені. За 24 години перебування в лікарні хворий уже вирушає додому. Він іде, а за ним ідуть послуги. Плата йде не лише лікарні, а й конкретним лікареві та медсестрі.

    Після повернення додому з мамою далі працює її кардіолог, її сімейний лікар. Він вже їй говорить, як вона має змінити своє життя, щоб бути більш здоровою, вона має відповідну реабілітацію. Тобто мама не тільки вижила, а врешті стала навіть здоровішою, ніж була до інфаркту, і буде довго жити. У Штатах люди доживають до 80-82 років. А в Україні чоловіки в середньому вмирають у 65 років, а жінки – у 75. Це суттєва різниця. І вона має свої причини.

    В Україні вам швидку доводилось викликати?

    Так. Вони дуже довго їхали. А як приїхали, то не дуже були ознайомлені із процедурою, як надавати допомогу. Їхня реакція нешвидка. Вони все роблять дуже повільно. Це неправильно. Допомога має надаватись якомога швидше.

    У Канаді, у Монреалі, у 70-80 роках лікарі були на швидких, як в Україні. А в 90-х роках вони вирішили змінити систему й поставити на швидкі парамедиків та екстрених медичних техніків, а лікарів залишили працювати в лікарнях, де вони мають медсестер, необхідне обладнання та можуть найбільш ефективно надавати допомогу.

    Вони почали аналізувати систему і побачили, що лікарі на три хвилини довше надають допомогу саме на місці інциденту, тобто привозять пацієнта в лікарню на три хвилини пізніше, ніж це роблять парамедики. Бо лікар має більші знання й думає, що на місці може більше допомогти. Але вони ще й порахували, що кожна хвилина швидшого доправляння пацієнтів до лікарні – це мінус 5% смертності.

    Тобто за оті три хвилини, якщо їх не гаяти, можна врятувати на 15% більше життів. Адже в лікарні є все, що потрібно, щоб урятувати пацієнта. Того, що є в машині, вистачає лише, щоб підтримати життя до лікарні.


     Фото Миколи Лазоренка
    Фото Миколи Лазоренка

    «Зі мною проводили відповідні розмови про посаду міністра»

    Навесні голова профільного комітету Верховної Ради Ольга Богомолець пропонувала вашу кандидатуру на посаду одного з заступників майбутнього міністра охорони здоров’я. Нині, як відомо «Главкому», вашу кандидатуру обговорюють на посаду очільника МОЗ. Чи ви можете підтвердити цю інформацію?

    Я знаю, що є розмови щодо того, щоб мою кандидатуру подати на посаду міністра охорони здоров’я. Зі мною проводили відповідні розмови.

    Хто проводив?

    Можу сказати, що це були і представники президентської сили, і представники Кабінету міністрів, і представники саме МОЗу.

    Я готова обійняти цю посаду. Я би взяла цю відповідальність на себе. Але тут дуже важливим фактором є команда, яка би зі мною зайшла в міністерство. Ми бачили роботу колишнього міністра Олександра Квіташвілі. На жаль, довкола нього не було команди, яка могла би з ним зробити всі ті реформи, які він планував.

    Обійняти посаду міністра для мене була б велика честь та велика відповідальність. Із досвідом, якого я набула в Україні за останні роки, з досвідом, з яким я приїхала зі Штатів, за допомоги сильної команди і з прагненням змінити цю систему я готова до цього.

    Нині обговорюється декілька кандидатур. На вашу думку, хто б міг стати для України найкращим міністром охорони здоров’я? Кого б обрали ви?

    Я би обрала Ігоря Перегінця, який був заступником у міністра Квіташвілі. Нещодавно прийняли його заяву про відставку. Але він міг би взяти на себе відповідальність й очолити відомство. Він – реформатор, має досвід роботи у Всесвітній організації охорони здоров’я, дуже добрий організатор. Він зміг змінити систему закупівлі ліків, систему роботи Центру крові й уже має програму зміни системи фінансування охорони здоров’я. Він також багато пропонує щодо громадського здоров’я, профілактики, превентивної медицини.

    Щоб змінити систему, треба на чолі мати людину або з іншої системи, або таку, яка бачила, як працюють ефективні системи. Я маю цей досвід, бо працювала в системі на Заході. Ігор має цей досвід, бо навчався на Заході і працював у ВООЗ.

    На вашу думку, закон про закупівлю лікарських засобів через міжнародні організації стане одним із кроків на шляху до викорінення корупції в медицині?

    Частково він може витіснити корупцію. Але вже починаються нові схеми, які зможуть існувати, якщо не буде контролю над системою. Що більше прозорості, то менше корупції. Але не можна лише чекати, щоб якісь іноземці чи міжнародні системи викорінили корупцію, ми самі мусимо це зробити. Треба взяти кілька корупціонерів, заарештувати їх і нехай сидять. Але цього немає. Є багато слів, є якісь затримання… Але кого саме посадили? Система й далі працює так, як працювала.


     Фото Захисту Патріотів
    Фото Захисту Патріотів

    «Були люди з Російської Федерації, які давали нам гроші»

    Якщо ви підете в уряд, чи зможе організація «Захист патріотів» працювати в тому ж темпі, у якому працює зараз? Адже ми мали приклади, коли лідери волонтерських організацій ішли, а їхні організації припиняли свою діяльність.

    Здебільшого і політичні партії, і організації в Україні дуже залежні від однієї особи – це такий цар і Бог, і якщо цієї людини немає, то все розвалюється. Але ми збудували нашу організацію так, щоб вона не була залежною від однієї особи. Ми маємо чотири основні напрямки: курси для військовиків, курси для військ спеціального призначення, курси парамедиків (наші інструктори незабаром поїдуть до Штатів навчатися екстреної медичної техніки і парамедицини) і лікарські програми. Наша мета – перебудувати систему екстреної медичної допомоги на зразок американської, канадської, британської систем, де є парамедики та екстрені медичні техніки на швидких, а поліція й пожежники розуміють, як надавати допомогу. На кожен із цих напрямків ми маємо координатора.

    Окремо від цього є ще п’ять адміністративних координаторів. Один із них – мій заступник. У нас є фінансування, у нас є написані проекти, вони заплановані на рік і далі. Неважливо, чи буду я на чолі, чи ні.

    Скільки загалом за час існування організації вам удалося зібрати коштів?

    Точно сказати, скільки коштів було зібрано, взагалі, непросто, бо чимала частина навіть не пройшла через наш рахунок. Наприклад, одне українське підприємство (вони хочуть бути анонімними) допомогло нам у закупівлі 15 тисяч аптечок. Це підприємство замість дати нам гроші, оплатило за наданими нами інвойсами аптечки. Тобто, вони пожертвували якусь кількість грошей, але гроші не йшли через нас.

    Ми також отримали пожертви від поодиноких донорів, приватних осіб, організацій, від більшості з української діаспори цілого світу. Навіть були люди з Російської Федерації, які давали нам гроші. Завдяки цьому фінансуванню ми оплачуємо переважно навчання, навчальні матеріали. У нас на кожного курсанта курсу бійця-рятувальника йде близько 25 доларів. А на медика військ спеціального призначення – набагато більше, бо ми більше використовуємо матеріалів і маємо професійних інструкторів, які приїжджають з-за кордону, і яким потрібно винаймати квартиру чи готель.

    Фінансування у всіх напрямках склало понад 3 мільйони американських доларів. Але через наші рахунки пройшло набагато менше.

    Ми також отримували гранти. Наприклад, австралійське посольство допомогло нам навчити київську патрульну службу надавати першу допомогу. Ми провели навчання, а посольство закупило аптечки. Це дві тисячі аптечок для поліцейських і 220 аптечок для їхніх машин.

    Також ми отримали від канадського уряду грант на навчання 100 військових лікарів на нашому курсі «Підтримка життя під час травми». Ми змогли на високому рівні навчити лікарів, залучити іноземних інструкторів, оплатити їхній приїзд та перебування в Україні.

    Нині ваші інструктори отримують зарплатню?

    Інструктори мають різну зарплатню. Це залежить від їхньої роботи, від того, як часто вони виїжджають, на яких курсах навчаються. Не можу сказати, що є постійна зарплата.

    До того ж багато чого ми даємо нашим інструкторам не лише зарплатою. Хоча б чотири рази на рік проводимо для них курси підвищення кваліфікації. Оплачуємо їхнє навчання. Допомагаємо вивчати англійську, щоб їм легше було читати потрібну для роботи літературу та спілкуватися з колегами з інших країн. Незабаром за нашим проектом інструктори поїдуть до Штатів і там протягом місяця будуть навчатися екстрених медичних технік. Вони повернуться і будуть першими зареєстрованими в Україні екстреними медичними техніками. Від них ми тоді зможемо почати програму такого навчання в Україні. Тобто, є багато речей, які не вважаються як зарплатня, але є важливими.

    Коли ми розповідаємо про нашу роботу, ми кажемо, що ми – професійний тренувальний центр, який сьогодні надає свої послуги безкоштовно тим, хто цього потребує. Бо в Україні й військові, і цивільні зараз неспроможні оплатити такі курси. Усі наші курси безкоштовні для наших слухачів, але потребують багато грошей для їхнього існування.

    Якщо говорити про один із наших курсів – лікарський – то це може бути 14-18 тисяч доларів на 24 особи слухачів. Із нашого боку з ними працює 16 тренерів, з них четверо приїжджають з-за кордону. Витрати великою мірою пов’язані саме з приїздом фахівців: переліт, проживання. Ми також забезпечуємо для наших слухачів обіди, обладнання, навчальні матеріали. Плюс, їм також потрібно приїхати до Києва, де відбуваються курси. То ми оплачуємо квитки на потяг, їхнє проживання тут. Курс триває шість днів. Такий самий курс, ніби на тому самому рівні, який називається ATLS у Штатах і триває 2,5 дні, коштує майже тисячу доларів на кожного курсанта. Курсанти самі оплачують своє навчання. То навіть із тим, що ми навчаємо 24-х слухачів, і в нас курс триваліший, насиченіший, ми змогли в Україні заощадити трохи грошей. На кожного з наших курсантів витрачаємо близько 750 доларів.

    «Снайпери, які стріляли в майданівців, мислили як військові»

    Скільки разів ви зустрічались із президентом Порошенком за час перебування в Україні, окрім того дня, коли він надавав вам українське громадянство?

    Декілька. Я також отримувала від президента нагороду на день Служби безпеки України. Я з ним напряму спілкувалася на Майдані декілька разів, до того, як він став президентом. Це було цікаво. Та я маю більше зустрічей не з президентом, а з міністрами, з працівниками силових структур, МОЗу, МЗС. Я є також директором гуманітарних ініціатив Світового конгресу українців, і ми вже мали декілька зустрічей із багатьма чиновниками й державними особами від імені діаспори.

    Після переїзду восени 2013-го року в Україну у вас не виникало думки повернутися до Штатів?

    Ні. Я би хотіла лише, щоб частково ті кращі моменти Штатів, Канади чи Британії сюди «приїхали».

    Що вас спонукало на такий переїзд?

    Україна у моєму житті постійно була присутня. Ми часто приїжджали в Україну після здобуття незалежності. Мій чоловік також має українське походження. І ще на початку нашого з ним спілкування ми обоє висловили бажання жити в Україні. Ми говорили про повернення до України, хоча ми тут і не народилися, відчували, що ми були більше українцями, ніж американцями чи канадцями. Ми жили Україною замість жити Америкою чи Канадою (мій чоловік із Канади). Довгі роки планували переїхати. Улітку 2013-го року ми вирішили до кінця того ж року все-таки переїхати. Продали там хату, залишили речі на складі, поїхали до Лондона… Ми мали там прожити місяць і остаточно переїхати в Україну в грудні. Але розпочався Майдан, і ми почали ходити на «Майдан» у Лондоні, і в якийсь момент подумали: чому ми тут, якщо до Києва три години літаком?

    Приїхали до Києва, не маючи ні квартири, нічого, бо мали вирішувати ці питання за місяць перебування в Лондоні. 29 листопада вже були на Майдані. Уночі пішли до готелю, бо були змучені поїздкою. А прокинулися зранку й побачили, що сталося («Беркут» побив студентів, - «Главком»). І від того моменту були на Майдані постійно...

    На Майдані ви працювали в медичній службі…

    Так. Із самого початку Майдану я брала участь, як всі інші, тоді ще не було медичної служби. Потім виникла потреба в медичній службі, і я пішла туди волонтером. Мене не хотіли ставити там, де були реальні побиття людей, бо я була іноземкою, а всі бачили, що й медиків також почали бити й заарештовувати. Тому мене скерували до Будинку профспілок, щоб я там працювала. Я також допомагала координувати медичну допомогу, яка із Заходу надходила. Була в КМДА 19-20 лютого, надавала там допомогу.

    Ви стикалися з кульовими пораненнями? Олег Мусій, який координував медичну службу на Майдані, в інтерв’ю «Главкому» розповідав, що йому іноді траплялися незвичні вхідні отвори. За його словами, зазвичай, якщо застосовують звичайні види зброї, вхідний отвір маленький, а вихідний – великий. А було навпаки: вхідний – великий, а вихідний – маленький, що свідчить про застосування якогось специфічного виду зброї.

    Я такого не бачила. Вогнепальні поранення бачила лише звичайні: вхідні отвори – малі, більші – вихідні. Та для себе я помітила одну тенденцію. Кульових поранень найбільше було в голову й у кінцівки. Таке враження, що снайпери, які стріляли в майданівців, мислили як військові: на людині може бути бронежилет. Було мало поранень у грудну клітку, і було більше поранень у місця, де не могло бути бронежилета: голову, шию, кінцівки.

    Також зараз, передивляючись відео тих днів, і вже розуміючи тактичну медицину, ми бачимо, що, на жаль, наші цивільні медики не розуміли, як правильно в бойових умовах надавати допомогу. У той час вони не думали про свою безпеку.

    Ми навчаємо наших військовиків, що вони мають дбати про свою безпеку – вони не повинні відразу вибігати під кулі, щоб комусь допомогти. Вони мають «відстрілювати», оцінювати ситуацію, і вже тоді, коли безпечно, виходити до пораненої особи й намагатись витягнути її в безпечне місце, де й надавати допомогу.

    На відео з Майдану видно, як наші цивільні медики вибігали під кулями, підставляли плечі і спину снайперам і надавали допомогу. Не витягали з того «поля бою» поранених, щоб надати допомогу в іншому місці. Але це не критика наших медиків. Наші медики, лікарі, які були на Майдані, надавали допомогу, врятували багато життів. Якби не вони, була б не Небесна сотня, був би «батальйон». Просто тепер ми розуміємо, як маємо діяти. Вони цьому не були навчені. Освіта і тренування – це дуже важливо. І на цій війні особливо.

    Катерина Пешко, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ