Режисер Стас Жирков: У Києві багато театрів працюють російською мовою. Це проблема

    • Катерина Пешко
    • 12 Серпня, 2016, 17:15
    • Розсилка

    «Я не розумію, навіщо функціонує театр російської драми у Києві, яка в нього мета, яка доцільність цього театру в центрі столиці за такі величезні гроші»

    Молодий та амбітний режисер Стас Жирков очолив київський театр «Золоті ворота» два роки тому. До цього довгий час театр не мав власної сцени і ледь жеврів. Із новим керівником театр отримав нове дихання, а в результаті злиття в січні минулого року з Театром пластичної драми – ще й новий майданчик у самому центрі міста на Шовковичній 7А.

    Найнебезпечніше, як раніше зазначав Жирков, для будь-якого театру – це залишатися «музеєм». Тож, у сезон 2014 року «Золоті ворота» ввійшли зі слоганом: «Театр, а не музей». Сьогодні під керівництвом 30-річного Жиркова цей театр став чи не найбільш обговорюваним мистецьким явищем столиці. Тільки цього року «Золоті ворота» були тричі відзначені на врученні головної театральної премії країни - «Київська пектораль» - за кращу виставу на малій сцені («Сталкери», спільний проект театру «Золоті ворота» та Молодого театру), кращу жіночу роль (Ірма Вітовська та її Баба Пріся у «Сталкерах») та кращий акторський дебют (Дмитро Олійник і його Мітя у виставі «Мітіне кохання: щоденник»).

    Стас Жирков 2008 року закінчив акторський курс Київського національного університету культури та мистецтв (майстерня Петра Ільченка).
    Того ж року заснував незалежний київський театр «Відкритий погляд» і фактично одразу заявив про себе, отримавши «Київську пектораль» за режисерський дебют (вистава «Наташина мрія»).
    Є режисером-постановником вистав «Найлегший спосіб кинути курити» Михайла Дурнєнкова (Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, 2012), «Лускунчик» Д. та Я. Гуменних за мотивами Е.-Т. Гофмана (Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, 2014), «Любов людей» Дмитра Богославського (2013) та «Потрібні брехуни!» за Івом Жаміаком (2014, обидві – Київський Молодий театр), «Сталкери» за Павлом Ар’є та «Відчуття за стіною» Анни Яблонської (2015, обидві – Театр «Золоті ворота»).

    «Плануємо розпочати роботу над виставою «Не дай собі стати порохом»

    Театральний сезон завершився. Яким він був для «Золотих воріт»?

    Узагалі, сезон був класний. Хоча я хвилювався, бо думав, що другий сезон буде важчий за перший. Як от буває синдром другого року, коли перша хвиля зацікавленості вже спадає. Але вийшло так, що другий рік пройшов навіть легше. Можливо, тому, що всі вже були готові до такого рівня напруженості. Можливо, тому, що стихли всі розмови щодо пластичної драми, які були на початку. Усім стало зрозуміло, що театр працює, розвивається, рухається вперед. І це не просто слова.

    Перш за все, я говорю про нашу фестивальну діяльність, Український театральний шоукейс, виставу в Магдебурзі (Німеччина), «Київську пектораль»… До неї, до речі, слизьке ставлення. Але ми одразу вирішили, що відступатися від ідеї отримати цю премію не будемо, щоб довести на всіх рівнях, що ми все можемо. Адже фактично за два роки був створений новий театр. Театр «Золоті ворота» існує 35 років, але в тому вигляді, у якому він є сьогодні, його не було. Також у нас відбулися прекрасні прем’єри. Це і «Як двоє бідних румунів польською розмовляли», і «Слава героям» - наша копродукція з Івано-Франківським театром. «Сталкери» продовжують їздити Україною…

    Уточніть, що це за таке «слизьке ставлення» у вас до «Пекторалі», яка відзначила «Золоті ворота». Це для вас відзнака чи всього лише галочка в послужному списку?

    Галочка. Знаєте, у театральному житті є дві реальності. Одна – це та, яка існує між глядачами, експертами, театром і т. д. А є інша реальність – так би мовити, документальна. Це реальність, яка записується в твоє резюме, в резюме театру, в документи. І, на жаль, наша країна поки що не переборола цей комплекс «заслужених і народних артистів», премій тощо. Тому для мене було важливо на цьому рівні теж щось показати. Мовляв, ви хочете, щоб ми і тут вам довели, що ми можемо? Окей, можемо і тут. Ми взяли кращий акторський дебют (Дмитро Олійник, вистава «Мітіне кохання: щоденник»), ми взяли кращу жіночу роль (Ірма Вітовська, вистава «Сталкери»), ми взяли кращу камерну виставу («Сталкери»). За це я дуже вдячний передусім Київському академічному «Молодому театру», який є основним нашим партнером у цій виставі, бо це наша з ним копродукція.


    Вистава «Мітіне кохання: щоденник»
    Вистава «Мітіне кохання: щоденник»

    Як буде наступного року – не знаю. Можливо, ми взагалі відмовимося від участі в «Пекторалі», як це зробив «Молодий театр». Та в нас ще не було загальних зборів колективу, де б ми обговорили це питання.

    Які плани на наступний сезон? Чим порадуєте своїх глядачів?

    Невдовзі ми плануємо розпочати роботу над новою виставою, прем’єра якої відбудеться наприкінці вересня. Це робота молодого режисера Ореста Пастуха з Івано-Франківська. Поки що її робоча назва «Не дай собі стати порохом».

    «Порохом» - з маленької чи з великої літери?

    Ну, взагалі-то, з маленької (сміється). Але ще будемо думати, як краще написати: чи з маленької, чи з великої, чи всі великі літери зробити, щоб питання лишалось… Насправді, вистава «Не дай собі стати порохом» ніяк не пов’язана з політикою. Це сімейна історія, але, можливо, там буде щось таке, що буде цікаво всім. Повірте, це класна історія. Напевно, за жанром буде комедія.

    Уже після прем’єри у вересні режисер Влада Білозоренко буде ставити третю в нашому театрі п’єсу Павла Ар’є «Кольори». У жовтні у нас буде копродукція разом із Театром переселенця: три міні-п’єси Максима Курочкіна поставить режисер Георг Жено. Тамара Трунова поставить п’єсу Анни Яблонської, українського драматурга, яка п’ять років тому загинула під час теракту в Москві. Одну п’єсу її ми вже поставили – «Відчуття за стіною». Тепер звертаємося до п’єси «Покинуте радіо». І наприкінці сезону Паша Ар’є як драматург і режисер зробить виставу – напише п’єсу і сам її поставить із нашими акторами.

    Отже, це буде класний сезон під грифом української сучасної драматургії.

    За якими критеріями ви обираєте п’єси?

    Ключове слово за мною. Але фактично ми – театр, який відштовхується від режисерів. У нашому театрі ставлять вистави лише молоді режисери. І в нас надзавдання – якомога менше тиснути на режисера, щоб він сам зрозумів, який текст він хоче поставити. Це дуже класно. Бо всі тексти, які «намалювалися» на наступний сезон, виникли самі собою. Час і театр самі дають відповіді режисерам, які тексти обирати. Так було на самому початку, коли ми відкрились – в нас виникли «Мітіне кохання: щоденник», «Олеся. Забута історія кохання»…

    Тобто на початку війни в нас були історії про кохання. Людина часто хоче сховатися від таких подій – так «сховалися» тоді наші режисери. Зараз, навпаки, всі хочуть суворої правди. І виникла сучасна українська драматургія.

    Ви постійно шукаєте нових режисерів?

    На ставці у нас в театрі працює один режисер – це я. Інших ми запрошуємо.

    Яка в нас система? Частину режисерів ми запрошуємо. Частина приходить до нас за схемою заявок: у режисера є п’ять репетицій, він робить заявку якогось матеріалу з нашими акторами, ми дивимося, якщо нам це подобається – робота продовжується. Так у нас з’явився режисер Іван Уривський, так у нас виникла вистава «Олеся. Забута історія кохання». Ще в нас є проект «OpenMindСтудент», у рамках якого ми показуємо студентські вистави.


    12003971_745154888945576_7839809658707616628_n

    «Здебільшого наші театри – це закриті структури»

    Глядач готовий платити за студентські вистави?

    Так. Ми продаємо квитки на ці вистави за такою самою ціною, як і на всі інші. Розкуповують. У нас «Самогубець»  п’ять разів збирав повну залу. Це дуже добрий результат для студентської вистави.

    Ви враховуєте комерційну складову? Знімаєте вистави, якщо глядачі не йдуть?

    Так, звичайно. У нас є такий термін – «сім вистав». Художні керівники знають, що за сім показів можна зрозуміти - іде чи не йде вистава. Так ми в цьому сезоні зняли одну виставу – «Носороги» за М. Гумільовим. Коли зрозуміли, що вистава не йде, грали її раз на місяць. Але люди все одно не йшли. Ну і зняли її. Бо нащо тягнути кота за хвіст...

    Квиток на виставу вашого театру коштує 100–200 гривень. Але зал дуже маленький – 50 місць. Тобто, заповнивши всі місця, умовно максимальна каса може скласти 5 тисяч гривень. За які кошті існує театр?

    Ми на дотації міста, підпорядковуємося департаменту культури і практичну всю зарплатню отримуємо саме від департаменту культури Києва.

    А на що вам вистачає коштів, які ви збираєте за квитки?

    На те, щоб робити нові вистави, купувати нове обладнання, робити ремонт.  Ми граємо близько 22-25 вистав на місяць. Це не так мало насправді. Ми платимо самі за комунальні послуги. Фактично з міста йде тільки зарплатня. Але зараз ми від департаменту ще отримали гроші на ремонт і обладнання, за що дуже вдячні.

    Наш вихід з ситуації – це копродукції та гастролі. Копродукції з «Молодим театром» нам дають непоганий зиск. І, взагалі, копродукції маленьких театрів із великими, можливість грати вистави на великих сценах – це вихід для всіх маленьких театрів. Якщо це зрозуміють усі керівники, це буде дуже відчутний поступ театрального розвитку в Києві й не тільки.

    У цьому плані вам поки що вдалося знайти порозуміння лише з Молодим театром?

    Здебільшого наші театри – це закриті структури. Тому мені важко уявити, як театр «А» почне співпрацювати з театром «Б». У нас це виходить. Уже є дві копродукції – з «Молодим театром» і з Івано-Франківським театром (вистава «Слава героям»). Незабаром буде третя. Узагалі, копродукція – це те, з чим Європа вже давно спокійно живе. У нас це тільки розпочинається. Але за цим майбутнє. Це вихід, бо загальна фінансова ситуація театрів не буде поки що покращуватись – це всім зрозуміло.

    Пошуками більшого приміщення не займаєтесь?

    Ми звертаємося до департаменту, бо ми готові вже опанувати більше приміщення, більшу залу. Але всьому свій час.

    Спонсорів залучаєте?

    Нині, під час війни, знайти спонсорів дуже важко. Бо багато людей, які готові були «підхопити» театр, наразі допомагають фронту, переселенцям. На мій погляд, це набагато важливіше, ніж будь-який театр.

    Якою б мала бути ціна на квиток, щоб театр став самоокупним?

    Мені треба рахувати, але колись десь називали цифру близько 1 тисячі гривень за один квиток. Я десь просто читав.


    3_01

    «Контрактна система для мене розпочалась два роки тому»

    Актори у вас працюють за контрактом. Які умови прописуєте в цій угоді?

    Як тільки я став директором, художнім керівником театру, я одразу з усіма підписав контракти. Тобто контрактна система для мене розпочалась не зараз, а два роки тому. Це перше.

    Друге. Там немає якихось таких «цікавих» пунктів. Усі пункти дуже прості і стосуються суто робочих, кваліфікаційних та іміджевих моментів.

    Доводилось вже з кимось з акторів розривати контракт?

    Ні. Але було таке, що я не підписував контракт.

    З ким? З яких причин?

    Із двома людьми. З тими, кого я спочатку обрав. Просто люди або займаються не своєю справою, або мають переосмислити себе в цій професії.

    Загалом ви обома руками «за» ідею впровадження контрактної системи в театрах?

    Абсолютно. Головне, щоб вона не перетворилася на профанацію. Узяти хоча б конкурси керівників. От приклад Українського малого драматичного театру. Чому не надати можливість попрацювати в цьому театрі комусь із молодих художніх керівників? Тому ж Максу Голенку, чи Дмитру Весельському, чи Славі Жилі? Тобто людям, які готові міняти ситуацію, адже театр цей нині неуспішний, і це всім зрозуміло. Майже ніхто сьогодні не знає, що є такий Український малий драматичний театр. Це так само, як було із «Золотими воротами». Але ті ж «Золоті ворота» - це прекрасний приклад того, як  новий керівник, нова команда можуть змінити простір навколо себе.

    Ми не готові брати на себе відповідальність – це найголовніша вада багатьох керівників сьогодні. «Ой, не виділяють гроші. Ой, того нема, цього нема». Бери й роби. Заробляй гроші театром, їдь у гастрольний тур, змінюй ситуацію. Я днями був у Київській опереті. Мені Богдан Струтинський (художній керівник, - «Главком») улаштував невеличку екскурсію, показав, як змінюється сьогодні театр. Показуючи щось нове, він казав: «Оце я зробив за свої гроші». «За свої» - не в сенсі особисті, а за ті гроші, які заробив театр. Отже, можна це робити. Просто є бажання і небажання.

    Але деякі титуловані актори національних театрів наразі виступають проти контрактної системи. Називають її такою, що не забезпечує соціального захисту, вбачають загрозу в тому, що національні колективи стануть приватними вотчинами і т. ін.

    А хто захищений зараз? Ви чи я – ми захищені? Ні. Чим актори відрізняються від інших професій? Ми собі вигадали цей міф, що актори – це якась богемна професія, вони мають бути захищені. Ні. Ми всі на ринку. І на цьому ринку треба працювати. І повірте мені, якщо ти будеш гідний, будеш класно працювати, скільки б тобі не було років, якщо ти залишаєшся професіоналом, нічого тобі не страшно.

    Є клінічні випадки тупих керівників – але там і так ситуація така, що «ховайся». Тому надважливо, щоб конкурси на керівні посади відбувались якісно, кваліфікаційно. Контрактна система, як би каламбурно це не звучало, - це системне питання. Тому що від вибору керівників буде залежати, як працюватиме ця контрактна система. Або він самодур, знаходить собі коханок/коханців і зводить особисті рахунки, або він – розумна людина, яка готова будувати театр. Якщо людина готова будувати, а ти якісний виконавець, хто з тобою буде розривати стосунки? Ніхто – ти потрібен цьому театру.

    «Ірма Вітовська з нами працює із суто дружніх стосунків»

    Наразі в театрі «Золоті ворота» 12 акторів?

    Приблизно.

    Залучаєте акторів з інших театрів?

    Загалом у нас грають близько 20 людей.

    Ви зазначили, що гроші на зарплату покриває столичний бюджет. Яка ж зарплата в актора театру «Золоті ворота»?

    Дуже маленька – близько 2,5 тисяч гривень.

    Але вони ще десь працюють. Найчастіше – багато знімаються. Багато кого з наших акторів можна побачити в серіалах, які зараз йдуть по телебаченню. Я залюбки їх відпускаю на зйомки і не розумію тих художніх керівників, які забороняють своїм акторам зніматися.

    Забороняють, бо серіали – це не мистецтво?

    Хтось вважає, що це не мистецтво, хтось – що це безглузде витрачання часу, який можна приділити театру. Але… Ну виділяйте зі своєї кишені людям гроші, і вони не будуть зніматися.

    Плата, яку отримують залучені вами актори, відрізняється від тієї платні, яка нараховується акторам на ставці? Скільки ви платили запрошеній зірці Ірмі Вітовській, наприклад?

    Оплата відрізняється. Але Ірма Вітовська з нами працює із суто дружніх стосунків. Вона є частиною копродукції від «Молодого театру». «Золотим воротам» пощастило, що вони мають у друзях Ірму.

    Ну і, розумієте, вистава «Сталкери» – це не вистава, на якій можна заробляти гроші. Це вистава-реквієм, вистава-висловлювання. Це вистава, яка потім дає зиск. Багато речей треба робити не лише заради грошей. Багато речей потрібно робити, щоб згодом отримати від них зиск.


    img_7555_01Ірма Вітовська в ролі Баби Прісі у виставі «Сталкери»


    Чому Ірма?

    Тільки вона на даний час у цій країні могла зіграти цю роль.  Коли знайшлася ця п’єса, я зрозумів, що якщо її ставити, то тільки з Ірмою. Її позиція, темперамент –  це те, що потрібно. І я вдячний, що Ірма погодилась. Бо для красивої молодої жінки в 40 років зіграти 86-річну бабусю  –  це дуже круто, це показує її високий професіоналізм.

    У вас в театрі грають молоді актори, але є ж ролі і для літніх виконавців, але, наприклад, пенсіонерів у виставі «Слава героям» грають молоді люди. Чому не залучаєте акторів поважного віку?

    Просто не було такого проекту, який би конче потребував залучення старшого покоління. А в «Славі героям» концепт був в іншому, там потрібно було, щоб пенсіонерів грали молоді хлопці. Проте в «Королеві краси» в нас грає прекрасний актор ТЮГу на Липках Олександр Ярема, який трохи старший за акторів, які працюють у театрі.


    img_3895Вистава «Слава героям»


    Також у виставі «Слава героям» у Києві грають одні актори, в інших містах – інші…

    Тільки в Івано-Франківську. Там свій склад, у Києві – свій. Але два головні герої – це ветеран УПА Олексій Гнатковський та ветеран Другої світової війни Мітя Рибалевський – незмінні. Вони грають і в Києві, і у Франківську. Але це ж в нас, як я казав, копродукція з Франківським театром. Ми з ними давно товаришуємо. Там прекрасний молодий художній керівник Ростислав Держипільський. Сьогодні це один із найпотужніших українських театрів. Ідея співпраці тут виникла одразу – я зрозумів, що ветерана УПА має грати людина, яка добре знає цю сторінку історії, людина з того регіону, де діяла УПА. Так вибір впав на Олексія Гнатковського. Він дуже талановитий, яскравий актор. А другий ветеран – Мітя. По ньому теж не було питань.

    Кого з видатних українських акторів ви б хотіли побачити на сцені театру «Золоті ворота»?

    Та я з усіма спілкуюся й усіх знаю. Якщо буде проект, у якому мені буде потрібен хтось конкретний, не буде проблемою зателефонувати й запропонувати. Наприклад, зараз ми робимо спільний проект з Олесею Жураківською (українська актриса театру та кіно, - «Главком»). Ми зустрілись, поговорили. Вона бачила мої вистави, я бачив її акторські роботи. Це не було складно.

    У липні відбувся конкурс, і, як ви повідомляли, на прослуховування прийшло 78 людей. Кого і за яким принципом відібрали?

    У нас немає куди брати людей. Але надважливо, щоб із театру щороку хтось ішов, а хтось приходив. Це постійний процес вливання свіжої гарячої крові. Після прослуховувань ми плануємо 2-4 людей запросити до співпраці. Там були дуже талановиті люди.

    Щодо принципу… Під час прослуховування нам показували уривки, читали прозу, співали, імпровізували на задані теми. Одразу видно, хто підходить, хто – ні. Не знаю, як це пояснити. Людина або співпадає з тим простором, який є навколо нас, який творить цей театр, або ні.

    Рішення приймали виключно ви?

    Так, вирішував я. Але радився зі своєю командою.

    Говорячи про команду, кого саме ви маєте на увазі?

    Це адміністративна й акторська команда, яка прийшла зі мною до театру «Золоті ворота». Адміністративна – це Ксенія Ромашенко, Маріанна Розстальна, Віктор Собіянський, це мої студенти з Київського національного університету культури і мистецтв (я є другим викладачем, Андрій Білоус є майстром курсу), які працюють у театрі. І це акторська команда. Ми всі разом прийшли до театру.


    2_01

    У вас, як у керівника театру, яка зарплата?

    Найменша в Києві (сміється). Близько 3 тисяч гривень. У мене є якісь заощадження, інші проекти. Я отримую гроші в інших театрах як режисер.

    З якими театрами співпрацюєте як режисер?

    Ставив виставу у театрі ім. Франка. «Лускунчик» - це була сучасна версія всім відомої історії. Потім – Молодий театр. Також працюю з німецьким театром у Магдебурзі. Ставив там Ар’є «На початку і наприкінці часів». Те саме, що «Сталкери» - тільки під іншою назвою. У Мінську в мене, напевно, буде проект наступного року.

    «Мені не 85 років, щоб сидіти і труситися над своїм місцем»

    Певний час тому ви писали на Фейсбуці, що в серпні збираєтеся взяти участь у конкурсі на заміщення посади директора Київського ТЮГу на Липках. Коли саме відбудеться конкурс?

    Відповідні документи я вже подав. Конкурс трохи перенесли. Була збільшена кількість часу на подання документів – до 22 серпня. Тому фактично він відбудеться на початку вересня. Моє бажання залишається таким самим. Я готовий очолити цей театр, взяти на себе більшу відповідальність, переформатувати театр так, щоб він став одним із головних ньюзмейкерів мистецького Києва.

    Нащо вам юний глядач, якщо у вас вже є успішний проект?

    Театр на Липках – це не тільки юний глядач, це й вечірні вистави також. І якщо правильно все зробити, це буде театр, який займатиметься і проблемами дитини, і проблемами дорослої людини. Багато театрів в Європі саме так і працюють: у них є і дитячий репертуар, і дорослий. І я, і та команда, з якою я працюю, готові взяти відповідальність за більший простір, за більший театр, готові до більшої відповідальності, ніж маємо зараз.

    У разі перемоги вам доведеться залишити «Золоті ворота» чи зможете суміщати?

    Звісно, в такому разі я піду з театру «Золоті ворота».

    Мені ж не 85 років, щоб сидіти і труситися над своїм місцем. У мене за рік закінчується контракт. І якщо його мені не продовжать, я залюбки залишу це місце і буду працювати далі. Мій режисерський план розписаний уже до кінця 2017-го року – у різних театрах України й не тільки. І я готовий передати театр тому, хто вважає, що він зробить більше.

    Ви самі зазначили, що два роки тому – тобто до вашого приходу – театру «Золоті ворота» як такого, у його нинішньому успішному варіанті не було. Не боїтеся, що якщо підете, він знову «просяде»? Адже є не один приклад того, як успішні проекти «розвалювалися» після того, як ішов лідер.

    Ми маємо переформатовувати нашу систему від прив’язки до лідерів. Лідер – це важливо, але треба вибудовувати деяку системність. Тих здобутків, які зараз є в «Золотих воротах», вистачить ще мінімум на два роки – це якщо ними правильно користуватися й нічого не руйнувати. Тобто, умовно, якщо я перейду до іншого театру, театр «Золоті ворота» не розвалиться точно. Те, що його буде переформатовано, те, що це буде інший театр – це зрозуміло. Але в цьому нічого поганого немає. У Німеччині, взагалі, кожні 2-3 роки в театрах змінюється акторський склад. А німецький театр на сьогодні є найсильнішим у світі.

    Хто ваш основний конкурент у конкурсі за театр на Липках?

    Його нинішній керівник (Віктор Гирич, - «Главком»). Думаю, будуть ще конкуренти, але це найсерйозніший. Він там з 90-х років, уявляєте? Для мене це трохи дико. Можливо, тому що я не був у цій ситуації, але чомусь мені здається, що і через 20 років я скажу те саме.


    4

    «Думаю, наступного року я наберу акторський курс»

    Працюючи з молодими акторами, займаючись пошуком «свіжої крові», ви можете виокремити основні недоліки в нашій акторській освіті?

    Талант та вміння працювати – цього не навчать в жодному інституті. Це або є, або цього немає.

    Але все ж таки. Є стереотип, що Київський національний університет культури і мистецтв – а це ваш рідний виш – вчить, наприклад, гірше, ніж Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Натомість ваш приклад спростовує це «правило». Та й ви вже зазначили, що ваша команда складається, в тому числі, зі студентів «кулька» Поплавського.

    Ну, по-перше, зараз викладачі фактично перемішалися. Більшість викладає або і там, і там, або викладали там раніше, тепер – тут, і навпаки. По-друге… Дивіться, останню «Пектораль» за дебют отримав Діма Олійник – він із «кулька». Я теж із «кулька», як і Ваня Уривський, і Влада Білозоренко… Мені здається, що непогано вчать в Університеті культури і мистецтв.

    Взагалі, що таке «погано вчать»? Є люди, які погано вчаться. Навчити важко. Важливо навчатися. А те, що в нас є проблеми в театральній педагогіці, - не секрет. Більшість викладачів викладають, напевно, системами, схемами й поглядами 20-річної давнини. Це, звісно, треба змінювати. І, слава Богу, що викладає Дмитро Богомазов, що зараз акторський курс набирає Андрій Білоус. Я цього року теж мав набирати акторський курс, але вирішив відкласти це питання, бо не встигну все зробити. Думаю, наступного року я наберу акторський курс. Буде команда людей, які будуть готові сучасно працювати з молоддю. Бо сьогодні приходять інші діти, вони відрізняються від студентів тих часів, коли я навчався.

    Чим саме?

    Для нас театр був якоюсь казковою системою, у якій, як нам здавалося, ми будемо чогось навчати інших людей, говорити про велике і т. ін. Згодом ти вже розумієш, що театр не повинен нікого навчати, що це – серйозна соціальна інституція, а не просто яскрава обгортка.

    Вони ж приходять більш готові до реалій. І, звісно, інформованіші. Завдяки Інтернету вони отримують доступ до такої кількості інформації, про яку я, коли був студентом, не міг навіть мріяти. Чи це допомагає, чи заважає – інше питання. Але здебільшого вони готові бути нарванішими, скандальнішими,  рішучішими, ніж ми були, і це класно.

    «Для мене театр Лесі Українки залишається великою загадкою»

    Які театри вважаєте конкурентами «Золотим воротам»? Із ким змагаєтесь за глядача?

    Мені здається, що будь-який захід, що проводить якийсь театр у Києві, є конкурентом театру «Золоті ворота». І це абсолютно нормально. Якщо рівнятися на когось… Мені здається, що з великих театрів у Києві найуспішнішим є Молодий театр – і за фінансовими показниками, і за показниками прем’єр. Із камерних театрів, як на мене, зараз попереду «Золоті ворота». Я не можу так говорити, як керівник. Але мушу, бо це правда. Ми рівняємося на зразки не в Києві.

    У Європі?

    Так, у Європі. Тому що в Києві на кого мені рівнятися? На театр «Сузір’я»? Ну, вибачте, я не хочу нікого ображати, але 80% репертуару російською мовою, половина текстів такі собі...

    До мови ще повернемось. Поговорімо про ваші вподобання. На вистави яких театрів ви ходите?

    Ходити треба всюди. Мій викладач казав, що поганий приклад – це теж приклад. Треба дивитися і як треба робити, і як не треба робити. Я ходжу, скоріше, на режисерів, ніж до конкретних театрів. Це і Макс Голенко, і Тамара Трунова, і Андрій Білоус, і Дмитро Богомазов, і Юрій Одинокий.

    Яку виставу дивились останню?

    «Однорукий» у Молодому театрі в режисурі Андрія Білоуса.

    Щось ми далі Молодого театру ніяк не відійдемо.

    (Сміється) У них просто дуже багато подій відбувається.

    До національних театрів ходите? Що останнє дивились у Франка, у Лесі Українки?

    У театрі Лесі Українки я востаннє дивився «Варшавську мелодію». Для мене, на жаль, цей театр залишається великою загадкою. Я не розумію, навіщо він функціонує, яка в нього мета, яка доцільність цього театру в центрі Києва за такі величезні гроші.

    Щодо театру Франка. Там працює дуже багато моїх друзів, я постійно ходжу туди на вистави й сам там робив виставу. Це один із театрів, який я люблю не стільки за вистави (хоча там є багато класних вистав – Morituritesalutant, «Швейк»…), скільки за атмосферу.

    Хто є для вас авторитетом у театральній царині?

    Я вдячний своїм викладачам – Петру Ільченку й Катерині Пивоваровій, які навчили мене багатьох дуже важливих речей, від яких не можна відходити. У якихось контрольних точках свого театрального життя я не роблю тих чи інших кроків, тому що згадую їхні слова. Також можу назвати своїм учителем Андрія Білоуса (художній керівник «Молодого театру», - «Главком»). Він багато чого мене навчив. І я досі можу в будь-який час йому зателефонувати і порадитись. Я там (в «Молодому театрі») зробив чотири вистави. Тому мені цей театр видається рідним і близьким. Напевно, це коло людей, яких я можу назвати вчителями.


    12716363_1287778054582782_2735917391401311405_o

    «Чому хоча б не спробувати зробити кілька вистав українською?»

    Ви зачепили питання мови. У «Золотих воріт» репертуар українськомовний. А як можете оцінити процес українізації театрального життя загалом? Здавалося, що після останньої революції мав би статися ренесанс українського. Але…

    Щодо українськомовності нам потрібно ще більше працювати. Тому що в самому Києві є багато театрів, які працюють російською мовою. Це проблема, про яку треба говорити. Тому що ми маємо усвідомити, що мова формує простір. Я не розумію те ж «Сузір’я», той же Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра, до якого дуже добре ставлюся. Але чому хоча б не спробувати зробити кілька вистав українською мовою? За це ж нічого не буде. Більшість акторів же туди приходять після навчання українською мовою. Це ж не поїхати кудись до Удмуртії й робити там з удмуртами українськомовну виставу. Ми живемо в Києві, наша держава – Україна, у нас мова державна - українська. Ті самі питання до Театру на Подолі. І я кажу лише про державні театри, які працюють за державні гроші. За гроші платників податків було б непогано ставити вистави державною мовою. Є винятки, і їх можна сприймати, але вони мають бути винятками.

    Які загальні тенденції у зміні театрального простору можете для себе виділити?

    Мені здається, що найголовніше сьогодні – це вхопитися за тенденцію зміни та ротації художніх керівників, керівних кадрів театру. Завдяки ротації ми зможемо отримати якісний продукт.

    Є ще одна помітна тенденція. Потік російських артистів, які жнивували в Україні, припинився. Це, з одного боку, - шанс для наших…

    Так і є.

    Але, з іншого боку, на цій самій хвилі з’явилась велика кількість не надто якісних антрепризних постановок. Театральні команди, склепані нашвидкуруч, роблять «жовтенькі» постановки і з ними мотаються країною. Тобто шанс отримали, але чи використовуємо його так, як потрібно?

    Так буде, і з цим ми нічого не зробимо. Бо ми живемо у вільній країні. І завтра ви теж можете сказати: я – режисер, ти, Васю, –  актор, ти, Олено, – гример, а ти, Петро, –  драматург, все – робимо виставу.  Вони мають на це право, ніхто не може це заборонити. Те, що серед цієї маси є неякісний продукт, - це правда, я згоден. Але він український, ці гроші нікуди з Україні не підуть. Тому хай буде краще так. Це в будь-якому разі завжди достатньо чесно.

    Як ставитеся до ініціативи скасувати звання для артистів?

    Просто забрати й нічого не вигадати взамін буде нечесно, принаймні, щодо людей, які чесно отримали свої звання. Ні в кого ж не виникає підозри, що Анатолій Хостікоєв є народним артистом. Це подарунок долі для українського театру, що в нас є такий великий класний актор, який може ще дуже багато яскравого зіграти. Але так, є й інші приклади…

    Питання, навколо якого митці сперечаються останні кілька років: мистецтво має бути поза політикою чи ні?

    Мистецтво не може бути поза політикою. Тут знову повернуся до  питання мови. Ми обов’язково маємо реагувати на ті події, які відбуваються навколо нас.

    Єдине, звісно, що кожен режисер фільтрує для себе, на які теми він готовий зараз говорити, на які – ні. Наприклад, на тему Майдану я не готовий говорити. Я не готовий був на неї говорити під час Майдану, після, не готовий і зараз. Я його підтримую, я був там. Але не можу досі знайти для себе відповідей на багато питань. Це моє особисте. На тему, наприклад, Чорнобильської катастрофи ми поговорили (вистава «Сталкери», - «Главком»). На тему УПА й радянської армії ми поговорили (вистава «Слава героям», - «Главком»). Будемо далі шукати теми. Але ми обов’язково маємо розуміти, у якій країні ми живемо, що в ній зараз відбувається. І навіть ставлячи класику ми маємо це розуміти.

    Багато було сказано про те, що ми «прогледіли» Донбас та Крим саме через відсутність у необхідному обсязі там української культури. Ви з цим згодні?

    Не було ніякого комплексного підходу до культури взагалі в Україні. Наприклад, моя дружина із Севастополя. Вона у школі не вивчала української мови, от просто в школі не було української мови. Вона українську почала вивчати, коли вступила до інституту. Про що ми можемо далі говорити? Про який український Крим? Так, Крим – український, ми всі про це говоримо. Але люди, які їздили туди, розуміють, чому відбулось те, що відбулось. Бо коли ти під час Чемпіонату світу їдеш до Криму, і більшість там уболіває за збірну Росії, а не за збірну України, то вже розумієш діагноз, і розумієш, до чого це може призвести. Просто нікому це не було потрібно.

    Я розумію, що ця гра розпочалася за багато років до відомих подій. Усе було сплановано й планомірно втілювалось у життя.

    Звісно, треба було багато чого робити. Щоб були спеціальні програми  обміну між містами, фестивалі тощо. Ми мали це робити.

    Чи змінився нині підхід до цієї проблеми?

    Ні. Цього не було й немає. Коли цей підхід з’явиться – не знаю. Може, цей міністр хоча б започаткує. Дуже на це сподіваюся. Розумію, що зробити це дуже важко. Але потрібно.

    Катерина Пешко, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ