Андрій Задорожний: У кожному українському місті треба поставити пам’ятник Путіну
«Моя сестра з Росії каже: а чого ви чините опір?»
Андрій Задорожний – легендарний український бізнесмен. Свого часу він розбудував найбільшу в Україні мережу ресторанів «Козирна карта». Вона росла шаленими темпами: на піку кількість доволі недешевих статусних закладів перевалила за сотню. У Задорожного з’явилася купа бізнес-партнерів, а вартість гучних статусних вечірок для VIP-клієнтів, на які орендувався цілий «Виставковий центр», оцінювалася у мільйони доларів.
Та згодом вся ця імперія розвалилася.
У 2012 році Задорожного арештували у Хорватії, коли він подорожував на яхті. Бізнесмен був оголошений у міжнародний розшук через звинувачення у махінаціях із заставою перед збанкрутілим «Родовід-банком».
Захист Задорожного натякав, що на імперію «Козирної карти» поклали оком тодішні можновладці. Бізнесмен провів рік із гаком у хорватському СІЗО. Повернувшись до України, виграв суд та опинився на волі, але від бізнесу на той момент не залишилось і сліду, він був ліквідований.
Задорожний намагався реанімувати флагманський ресторан «Дежавю», а також запустив заклади «Сулугуні» і Samogon bar. Але згодом зрозумів, що в одну ріку не увійти двічі (ще й карантин вніс свої корективи). Врешті бізнесмен остаточно відмовився від ресторанного бізнесу.
Зараз Задорожний активно висвітлює у мережі своє перебування у війську, стверджує, що пов'язаний з військовою розвідкою, активно займається пошуком всього необхідного для армії. Що вдається на цьому фронті та як його життя змінила війна, бізнесмен розповів в інтерв’ю «Главкому».
«Росіяни кричали, як звірі недобиті»
Ким ви себе наразі відчуваєте – бізнесменом, солдатом, волонтером? Чи ви в усіх статусах одночасно?
Все життя я відчував себе цілісним киянином, і мені здавалося, що Україна – це Україна, а Київ – це зовсім інша історія. У мене різко змінилася ця позиція 26 лютого, коли по Житомирській трасі, неподалік гольф-клубу, тобто у районі, де я живу (село Березівка Макарівської селищної громади Бучанського району Київської області – «Главком»), пішли колони русні. А 28-го ми вже брали у полон бурятів, які сиділи у нас у підвалах.
«У нас» – це у кого?
Була повна самоорганізація сусідів, охорони нашого селища. Один хлопець поїхав до знайомого у Макарів і привіз звідти вісім автоматів Калашнікова і два цинка (жерстяні коробки) патронів. От і все, що у нас було з собою, плюс декілька домашніх снайперських мисливських гвинтівок. Тобто я сам до цього ніяк не йшов, а війна прийшла просто до мене додому.
Потім ми десь тиждень сиділи в оточенні: з п’яти сторін стояли не просто блокпости, а масово російські війська. Ми їх бачили, чули, але до нас вони не заходили. І протягом всього часу тривав постійний бій: падали літаки, літали гвинтокрили, скидався десант, працювали ППО, «гради», «урагани», «джавеліни», артилерія, танки. У якийсь момент ми відчули, що зараз вони прийдуть до нас.
Буквально о другій ночі я прокинувся від якогось поштовху, викликав хлопців і сказав, що треба терміново евакуювати полонених, бо просто так відпускати їх не можна.
Наші СБУшники та ЗСУшники намагалися пробитися до нас з різних сторін – від Мотижина до Макарова, але через постійні бої не могли цього зробити. Полонених ми провезли буквально на тачках окупованим ними ж селищем і сховали в іншому місці. Я переодягнув нашу охорону у цивільне, зброю зарили, «коктейлі Молотова» заховали… І невдовзі, о дев’ятій ранку, русня зайшла у наше селище: причому перестрибували через паркан – все, як водиться.
Я воду кип’ятив на своєму генераторі для породіллі
Мене взяли у полон, я їм щось розповів, можливо, спрацювала якась власна харизма. Я махав руками у цього бурята перед обличчям: мовляв, як тобі не соромно, я – ветеран (у мене ще тоді була сива борода). Він навіть не запитав, чого саме я ветеран, і вони мене першого разу відпустили. Другий раз, коли мене затримали, теж відмазався: товариш розказав, що я – якийсь пастор. Знаєте, коли на тебе дивляться стільки автоматів АК-12, у голову лізуть разючі думки...
Під Макаровим було розбито кілька російських колон, і на багатьох нашу арту навели саме ми. Мені друзі дали телефон чувака, з яким я зараз дуже сильно дружу, причому зв'язок з ним був по дві хвилини, поки не працювала або працювала в іншу сторону РЕБ (система радіоелектронної боротьби, – «Главком»). І оцей товариш каже: знайдіть «Тор» чи «Бук» (зенітні ракетні комплекси, – «Главком»). А я знаю, що таке той «Тор» чи «Бук»? Медовик я можу спекти, а з «Буком-М3» – складніше. Хлопці познаходили їх в «гуглі», десь лазили, шукали і давали координати. І наші починали бити по цих РЕБах, командних пунктах. А орки ж почували себе такими безкарними, вони взагалі не очікували, що по них хтось стріляти буде...
А з тими полоненими, про яких ви згадували, що потім планували робити?
Один з них був розвідником, інший – танкістом. Ми з ними могли зробити три речі: вбити, відпустити чи забрати. Хоча наш хлопець взяв того розвідника, маючи тільки пневматичний пістолет.
У якийсь момент росіяни зрозуміли, що під Києвом їм ловити нема чого і пішли. Тобто Київська область була звільнена.
Вони ж не просто пішли, їх звідси вибивали. Ані днем, ані вночі вони не могли мати ні граму спокою – по них постійно працювали наші авіація, артилерія, міномети. Плюс абсолютно незрозумілі групи: ТРО, селяни, Нацгвардія, СБУ, «Альфа», Сили спеціальних операцій. Причому один з одним вони жодного зв’язку не мали.
А ви із сусідами до кого себе відносили в усій цій круговерті?
Мабуть, до партизанів. Тут був хаос, русні пукнути не давали. Тоді ж ще мороз стояв і вони всі спали та грілися у БТРах, тільки до вітру звідти виходили. Ми ж це бачили, чули, про що вони говорять, бо у 150–200 метрах від них стояли. У якийсь момент у них просто закінчилося паливо, бо наші відсікли тили. І вони почали потрохи вмирати – від обстрілів, уламків, мін. Я чув, як вони кричали, як звірі недобиті. Це, звісно, страшно.
І тоді росіяни вирішили вшиватися?
Ну, це ж не вони, це їхнє командування вирішило. Коли вже стало зрозуміло, що воно втратить це угрупування повністю, тому що кліщі почали змикатися і за п’ять днів у них просто закінчувався боєкомплект.
Ваша давня подруга, Народна артистка Ірина Білик з жахом розповідала, що окупанти зробили з її домом під Києвом. Ви з Іриною є сусідами, тож вашій домівці, мабуть, теж мало б дістатися?
З трьох будівель залишилась одна.
«У бункері сиділо 120 людей – узбеки, родина з країн Балтії, молоді геї… Просто Ноїв ковчег»
Ви стверджуєте, що якось пов’язані з розвідкою. У таких випадках зазвичай зауважують, що є речі, про які сказати можуть, а є ті, про які не дуже. У чому полягають ваші розвідницькі функції? Що можете сказати?
Пам’ятаєте, у фільмі «Гараж» у одного професора-зоолога запитали, навіщо він, коли перебирає картоплю, кладе туди свою візитівку. Він відповів, що якщо професора вже ставлять перебирати картоплю, то він має гарантувати її якість – тому, мовляв, і кладе візитну картку. Так і я. Але, на жаль, не можу вам сказати, що входить до моїх службових обов’язків. Це дуже неширокий спектр бойових задач – військова розвідка. В мене хороша спецгрупа, ми працюємо по своїх задачах.
Останні ваші пости на Facebook були з деокупованого Куп’янська на Харківщині…
Зараз я перебуваю у Києві. У мене під час війни було 18 виходів, якщо дивитись по УБД (посвідчення учасника бойових дій, – «Главком»).
Після ресторанного бізнесу, який вважається (зрозуміло, що тільки зовні) гламурним і вальяжним, наскільки комфортно вам у ролі розвідника?
Я вже не ресторатор, закінчив з цим ще до війни. Я за 35 років, здається, 137 ресторанів побудував. Я просто втомився від людського фактора, і жодні бариші, доходи від цього мене не радували. Я вирішив піти у будівництво: ще від минулого життя у мене залишились якісь шматки землі у Київській області і я хотів там котеджні містечка збудувати. Щоправда, не встиг: ми мали 15 квітня перше містечко закладати, вся система була організована, але через війну не вийшло. Але я повернуся до цього обов’язково.
Я зараз не можу навіть сконцентруватися ні на чому, в мене ж дві контузії було. От я люблю дивитися кіно – це був для мене такий ресурс, за допомогою якого я відпочивав. А зараз я вмикаю, дивлюся перші десять хвилин, потім починаю думати про щось своє, а далі вже не розумію, про що, власне, кіно. Книги читати також не можу. Але раніше моїм основним профілем був креатив та робота з людьми і я зараз приблизно тим самим займаюся.
Ваша колишня сім’я, як і раніше, живе в Італії?
Так, але ми у хороших стосунках, сьогодні от розмовляли. Мала навчається.
Якби вас зараз випустили за кордон, ви би виїхали?
Ні, це взагалі не моя історія. Я жив за кордоном чотири з половиною роки.
З яких нормальну таку частину – у хорватському СІЗО.
У СІЗО – рік і два місяці, весь інший час – не у СІЗО. А в Україні я вдома. Не можу передати цю емоцію словами. У нас тут у містечку був недобудований спорткомплекс, і в ньому – недобудований підвал, де мала бути котельна. Це було єдине захищене, принаймні на 80%, місце. Коли росіяни розстрілювали машини на Житомирській трасі, величезний потік авто став розосереджуватися, тікати у різні боки. Частина потрапила до нас у селище, яке знаходиться у 600 метрах від траси. Ми відкривали ворота, вони на парковці, під вибухами мін, кидали машини... Вибухи були кожні чотири секунди, протягом трьох діб – я на таймері засікав. І у цьому бункері сиділо 120 людей – узбеки, родина з країн Балтії, молоді геї… Просто Ноїв ковчег.
Жінки вили, діти плакали, мужики бухали. Я заходив підняти їм настрій, приносив пляшку рому зі старих запасів, розповідав, як наші всіх росіян збивають. А сам думав: «…об їх мать!» Ці п…си прийшли вчити, як нам жити, злякали наших людей. Потім я ще «догнався» Бучею, Ірпенем, друзі приїжджали з Полісся, Іванкова і розповідали, як батюшку розстрілювали, як розвідників наших катували у Мотижині. Я заїжджав у будинки, де жило по п’ять вдів, уявляєш? І вони мені казали: «Вбийте їх! Вбийте їх!» (про росіян, – «Главком»). Я коли звідти виходив, хрестився, така там була атмосфера.
«Круті брутали по життю» просто пообсиралися»
Ви побачили багато різного у перші дні повномасштабного вторгнення, що вас вразило найбільше?
Те, що наші прості хлопці, про яких я у цивільному житті навіть подумати такого не міг і близько, виявилися такими духовитими та несцикливими. Без орденів, без контрактів, без форми і постачання, без ніх…я. А ті, які по життю були такими крутими бруталами, просто пообсиралися і окрім горілки нічого більше подужати не могли.
Жінки наші вразили. У нас у селищі жінка під окупацією народила хлопця, назвали Мішою. Я воду кип’ятив на своєму генераторі, вона як у кам’яному віці народжувала і нормально родила Мішу – воєнну дитину.
А у плані жорстокості щось вразило?
Ні, як такої жорстокості я не бачив. Навіть ті орки, що брали мене у полон, були більше розгублені, ніж жорстокі. Може, мені просто пощастило. Коли мене перший раз брали, то навіть не обшукали, хоча всіх обшукували. А у мене у кишені лежав телефон з усіма їхніми геолокаціями і дві радіостанції – центральна та внутрішня. І вони могли заговорити у будь-яку секунду. Якби мене обшукали, то розстріляли би на місці.
За вашим відчуттям люди, які вас затримували, самі розуміли, для чого їх сюди прислали?
Ні, вони були розгублені. Старшому з них – слов'янину (всі інші були бурятами), я прямо казав, що там же, мовляв, далі армія українська стоїть, ви всі помрете, куди ви йдете? А він абсолютно серйозно відповідав, що там нема українських військ, а лише американці. Телефонів у росіян не було, бо вони були у них прирівняні до наркотиків і вважалися вищим воїнським гріхом. Думаю, це якось пов’язано навіть не з тим, що їх через те могли вирахувати, а щоби вони не отримували контрпропаганду.
Але у них є якась система зв’язку, аби управління військами не втрачати, – щось типу смартфона, який може дзвонити тільки на один номер. І оцей росіянин мені каже, що Зеленського вчора взяли у полон і особисто Путін допитує його зараз прямо у Кремлі.
«У 2014 році Путін створив українські спецслужби»
Зараз ви, як стверджуєте, вже не є бізнесменом, але точно багатьох знаєте з цієї сфери. Бізнес у цілому проявив себе патріотично у цій ситуації? І великий (умовні Ахметов, Пінчук…), і поменше. У кожного ж різні можливості.
Великий бізнес багато допомагає, але, вважаю, недостатньо. Якщо мене спитають, чи маю до когось претензії, то не маю – кожен в міру своїх можливостей та розуміння щось робить. Просто люди зі спотвореною грошима, успіхом та кількістю власності психікою мене мало цікавлять. Наприклад, із Коломойським все зрозуміло – чим він живе, чого прагне. Мене більше цікавлять ті, хто заробляє у день тисячу гривень, з яких п’ятсот відправляє у благодійний фонд Притули. Коли у тебе є мільйон доларів і ти комусь дав сотню – це зовсім інше.
Я вважаю, що після війни нам треба у кожному українському місті поставити пам’ятник Путіну – не знаю з чого, може, з лайна чи торфу. Ця людина реально створила в Україні суспільство.
Тобто не Володимир Ілліч Ленін таки Україну побудував, як полюбляє сам Путін повторювати?
У 2014 році Путін створив українські спецслужби, яких у нас до цього просто не було. А війна 2022 року створила громадянське суспільство, націю, хай це й гучно звучить.
Нам, українцям, ніколи не буде соромно за цю війну
Скільки ви особисто під своє ім’я зібрали для армії?
Ми ж волонтеримо не професійно, а мимоволі – нашому підрозділу, нашим суміжникам, кому що треба, якщо є можливість. Думаю, $400 тис. зібрали. Останнього разу зайшло 12,5 машин – не кажу, що 13, бо одна з них зовсім ніяка. Моїх особистих грошей у цих 400 тис. десь 100 тис. Я витратив усі гроші, що були у мене на «заначці». Пам’ятаєте, як у «Списку Шиндлера» герой дивиться у кінці на своє кільце із чорним камінням і плаче, уявляючи, що за це кільце він міг викупити ще одну сім’ю? Для нього це – лише кільце, а на тому боці – три життя.
Чого зараз більше всього не вистачає на фронті? Зрозуміло, що питання ППО вирішуються на іншому рівні, а якісь нібито дрібниці на кшталт палива. Ці ж 12,5 машин мають на чомусь їздити.
На фронті дуже багато добровольчих підрозділів, які номінально числяться у Збройних силах і теробороні. Звісно, їм допомагають – дають боєкомплекти, підкидають техніку, але основна маса – повністю на самозабезпеченні. Як той же «Азов», у якого все своє. Вони, мабуть, щось могли би взяти у держави, але їм допомагають друзі, знайомі, товариші.
Коли я ще служив на Північному флоті у Радянському союзі, у мене була знайома фельдшерка, яка зараз живе у Німеччині. Так вона подзвонила і питає: «Андрюха, що тобі треба?» Я їй кажу: «Та все треба». І поперли посилки ледь не кожного дня – нічні біноклі, приціли, саперні лопатки, медикаменти, сублімована їжа…
Як ви все це і гроші, які збираєте, розподіляєте?
Я займаюся тільки своїм підрозділом. У кого є можливість допомогти – номер нашої карти для донатів 5168 7451 2106 2829. В мене є близькі друзі ще з 2014 року у 95 бригаді, ми їм зараз направили ще одну машину, гуму, запчастини. Я хочу, щоби вони нормально перезимували і живими повернулися.
«Ресторани вимотують більше, ніж три війни»
Ресторанний бізнес більше ніж війна вимотує?
Більше ніж три війни. Ходиш і цим молодим дівчатам розповідаєш, як треба жити, як щось носити. Хай їх вже молоді виховують.
А так цей бізнес і надалі перспективний. «Козирка» була величезним маркетинговим проектом. Інвестиції, партнери, вечірки, артисти, гламурна тусня. Це приблизно як Фельдман побудував екопарк. До бізнесу все це має досить опосередковане відношення, хоча річ сама по собі дуже прибуткова. А так зараз інвестиції у ресторан в Україні, залежно від різних факторів, можна відбити від трьох до семи років.
«Бізнесмену, який зберігає 15–20% робочих місць, треба давати Героя України»
Чим закінчилася та ваша справа із «Родовід-банком»?
Коли я повернувся в Україну, мені міліціонери пропонували закрити цю справу за відсутністю складу злочину. Але мій крутий адвокат Олександр Тищенко сказав, що ніяких закриттів, ми йдемо з вами до суду. Потім ми ще два з половиною року сиділи у суді і виграли всі справи без хабарів і підмазувань. «Оправдоси» отримали по-всьому. І сьогодні я подав до суду на Держказначейство, МВС, СБУ і поліцію. Я виграв у них першу інстанцію та апеляцію, і наразі ця справа знаходиться у Верховному Суді, який сьогодні, на жаль, не працює, як треба. І, скоріш за все, це затягнеться.
Якщо ви виграєте, то що вам за це буде?
Я прошу у відповідачів у вигляді компенсації 110 млн грн, вони обіцяють 16 млн. Якщо я виграю «вишку» і мені дадуть якісь 20 млн, я не погоджуся з цим вироком і піду у Страсбург, у суд з прав людини.
Після того, як «Дежавю» переїхало на склад, ви обіцяли продати купу артефактів з автографами світових зірок, яку там зібрали. Продали чи досі пилом вкривається?
Так, там, на складі, стояла ця меморабілі (автографи знаменитостей), яку я виявив абсолютно випадково – там і Metallica, i Pink Floyd, і Led Zeppelin, i Uriah Heep. Диски, гітари підписні, багато всього. Я виставив усе це на аукціон у Facebook, бо мені тоді треба було купити чотири автомобілі, під які у нас вже зброя лежала на складі. Купив Саша Соколовський з групи компаній «Текстиль-Контакт», причому аби самому перепродати. Він все купив за $50 тис, збирається продати за $100 тис. і ще $20 тис. мені дасть на машину. Чудова схема.
У нинішні часи бізнес більше потребує держпідтримки чи навпаки?
Будь-який бізнесмен, який у нинішній ситуації зберігає хоча б 15-20% робочих місць і платить людям зарплату, – це велика людина, якій треба давати звання Героя України. От ті люди, які критикують «Велике будівництво», мовляв, краще б ППО купили, не розуміють, що будівництво, впливає на багато сфер економіки. Мільйони людей отримують за цю роботу зарплату і починається товарообіг. Хоча, звісно ж, і ППО потрібне.
Ви спілкуєтеся з росіянами – і тими, що на фронті, і тими, що у тилу?
На жаль чи на щастя – ні, з російських джерел у мене є тільки декілька людей. Сестра, яка мені короткі повідомлення шле, і я – їй. Але ми не входимо у дискусію, тому що на мої фрази, що вони нас бомблять, вона відповідає: «а чого ви чините опір?»
Ви ж бачили оці численні інтерв’ю з полоненими росіянами. Ці люди, на вашу думку, щиро каються, коли кажуть родичам, що «не все так однозначно»?
Українці дуже жорстко воюють, і мені здається, що у цих полонених спрацьовує страх. Їх навіть не б’ють, але вони дуже перелякані. З ними ж, коли беруть у полон, розмовляють українською мовою і вони ще й половини не розуміють. А коли їх міняють, вони вже все по-іншому співають. У них же всього дві мотивації сюди їхати воювати – гроші та «ветеранка», яка їм дає серйозні пільги.
«Зима більше вдарить по тих, кого не люблять»
Коли ви сиділи у хорватському СІЗО, то перебували у камері з сербами, яких у Хорватії вважали військовими злочинцями. Серби із хорватами досі одне одного, м’яко кажучи, недолюблюють, але гарячої війни там вже нема, серби їздять на хорватські пляжі відпочивати. Чи можуть у майбутньому україно-російські стосунки перейти у подібне русло?
Звісно, ці два конфлікти можна екстраполювати один на інший. Коли я почав служити, то зрозумів, що у військах ми просто гвинтики і будь-яка ініціатива може бути роковою. Ніхто не знає загальної задумки, тому кожен має займатися своєю справою. Всі війни закінчуються, але нам, українцям, ніколи не буде соромно за цю. Може, боляче, але не соромно.
А у цих сербів, яких утримували хорватські наглядачі, було щось на кшталт ненависті? Чи просто так от сталося, ми всі – жертви війни.
Та ці люди, може, і не пам’ятають, за що вони там сидять. Ну от щось було – і було. Хорвати й надалі не люблять сербів, азербайджанці не люблять вірмен – але вони ж не ріжуть постійно одне одного.
Україна буде країною молодих генералів
Наступ холодів зіграє на руку ворогу?
Думаю, зима більше вдарить по тих, кого не люблять, тому що нашим худо-бідно привезуть буржуйки, солярку, генератори, канадські рукавички, датські пуховики, утеплення для бліндажів, техніки вже багато навезли. Тому ми і просуваємось так швидко, бо англійські БМП надали. А наш супротивник їздить на лайні – на тому, на чому ми самі завжди їздили, у нас же теж багато радянської техніки.
Чи треба викладати фото з фронту у такій кількості, у якій вони зараз викладаються (і ви особисто цим теж грішите), чи треба кидатись в іншу крайність і не показувати взагалі нічого?
Все одно будуть викладати, і, думаю, неправильно це забороняти. Повірте: те, що має бути засекречено, воно і так засекречено, у нас з цим повний порядок. Відповідні служби працюють дуже добре. Противник бачить тільки те, що має бачити, інакше б вони не про..бали момент з накопиченням наших військ у Харкові.
Якщо ви вже тепер розвідник, то яке ваше ставлення до нашого головного розвідника Кирила Буданова? Звідки він взявся, такий розумний, красивий і успішний улюбленець влади?
Він же не взявся нізвідки, а пройшов цей шлях з низів, ходив на завдання. У нього послужний список – мама, не горюй. Україна буде країною молодих генералів.
Павло Вуєць, «Главком»
Коментарі — 0
