Я – жертва війни, яку розв'язали чоловіки. Не можу стримати сліз – лист афганської жінки

Блогерка Олена Яхно на своїй сторінці у Facebook опублікувала перекладений з англійської лист, який молода афганська жінка написала у британське видання.

«Вранці у неділю я йшла в університет на заняття, коли з жіночого гуртожитку вибігла група жінок. Я запитала, що трапилося, і одна з них сказала мені, що поліція їх евакуює, бо таліби прибули в Кабул, і вони будуть бити жінок, у яких немає паранджі.

Ми всі хотіли повернутися додому, але не могли скористатися громадським транспортом. Водії не пускали нас у свої машини, тому що не хотіли брати на себе відповідальність за перевезення жінки. Ще гірше було жінкам з гуртожитку, які приїхали з провінцій – вони були налякані і не розуміли, куди їм йти.

Тим часом, чоловіки, які стояли довкола, сміялися з дівчат і жінок, сміялися з нашого жаху.

«Іди й одягни свою чадарі [паранджу]», – вигукнув один із них. «Це ваші останні дні на вулиці», – сказав інший. «Я одружуся з чотирма з вас за один день», – сказав третій.

Коли державні установи зачинилися, моя сестра пробігла багато миль по місту, щоб дістатися додому. «Я з великим болем вимкнула комп'ютер, який допомагав моєму народові і спільноті протягом чотирьох років», – сказала вона. «Я вийшла з-за столу зі сльозами на очах і попрощалася з колегами. Я знала, що це останній день моєї роботи».

Я майже одночасно закінчувала два найкращих університети Афганістану. У листопаді я повинна була закінчити Американський університет Афганістану і Кабульський університет, але сьогодні вранці все життя пробігло у мене перед очима, як перед смертю.

Я працювала так багато днів і ночей, щоб стати тим, ким я є сьогодні, і сьогодні вранці, коли я повернулася додому, перше, що ми з сестрами зробили, це сховали свої посвідчення особи, дипломи та сертифікати. Це було жахливо. Чому ми повинні ховати те, чим повинні пишатися? Зараз в Афганістані нам не дозволяють бути такими, якими ми є.

Як жінка, відчуваю себе жертвою тієї політичної війни, яку розв'язали чоловіки. Я відчуваю, що більше не можу голосно сміятися, більше не можу слухати свої улюблені пісні, більше не можу зустрічатися з друзями у нашому улюбленому кафе, більше не можу носити свою улюблену жовту сукню або рожеву помаду. І я більше не можу піти на роботу чи отримати університетський ступінь, над яким працювала роками.

Я любила фарбувати нігті. Сьогодні, повертаючись додому, заглянула в салон краси, куди раніше ходила робити манікюр. Фасад магазину, прикрашений гарними фотографіями дівчат, за ніч побілили.

Все, що мені було видно навколо, – це перелякані обличчя жінок і потворні обличчя чоловіків, які ненавидять жінок, які не бажають, щоб жінки здобували освіту, працювали і мали свободу. Найбільшими руйнівниками для мене були ті, хто мав щасливий вигляд і висміював жінок. Замість того, щоб стояти поруч з нами, на нашому боці, вони підтримують талібів і наділяють їх ще більшою владою.

Афганські жінки багато чим пожертвували заради тієї невеликої свободи, яку вони мали. Мені як сироті доводилося ткати килими, щоб здобути освіту. Я мала безліч фінансових проблем, але у мене було багато планів на майбутнє. Я не очікувала, що все так закінчиться.

Тепер, схоже, мені потрібно спалити все, чого досягла за 24 роки свого життя. Мати будь-яке посвідчення особи чи нагороди Американського університету зараз ризиковано; навіть якщо ми збережемо їх, то не зможемо використати. В Афганістані для нас немає роботи.

Коли одна за одною руйнувалися провінції, думала про свої прекрасні дитячі мрії. Ми з сестрами не могли спати всю ніч, згадуючи історії, які моя мама розповідала нам про епоху «Талібану» і про те, як там поводилися з жінками.

Я не очікувала, що нас знову позбавлять всіх наших основних прав і ми повернемося на 20 років назад. Що після 20 років боротьби за свої права і свободи ми повинні купувати бурки і приховувати свою ідентичність.

Протягом останніх місяців, коли таліби встановили контроль над провінціями, сотні людей покинули свої будинки і приїхали в Кабул, щоб врятувати своїх дівчаток і жінок. Вони живуть у парках чи на вулицях. Я була частиною групи студенток Американського університету, які намагалися допомогти їм, збираючи пожертви готівкою, їжею та іншими предметами першої необхідності для них.

Я не могла стримати сліз, коли чула розповіді деяких сімей. Один з чоловіків втратив сина на війні, і у нього не було грошей, щоб заплатити за проїзд таксі до Кабула, тому вони віддали свою невістку в обмін на транспорт. Як цінність жінки може дорівнювати вартості поїздки?

Сьогодні, коли почула, що таліби дісталися Кабула, відчула, що вони будуть поневолювати нас. Вони зможуть гратися моєю долею, як захочуть.

Ще я працювала вчителькою у центрі навчання англійської мови. Мені нестерпно думати, що я більше не можу стояти перед класом і вчити дітей співати пісеньки про алфавіт. Щоразу, коли згадую, що мої прекрасні маленькі учениці повинні припинити навчання і бути замкненими будинку, у мене біжать сльози».