Щоб розуміти перспективи, потрібно добре вивчити ретроспективу…
Скільки хвилин тривав контакт Порошенка з Трампом? Чому Білий дім до останнього не оголошував про зустріч українського та американського очільників? Чому ж у підсумку формат зустрічі обрано вкрай нейтральний – drop-in, Порошенко вів перемовини з віце-президентом Пенсом, а до Трампа тільки «зайшли привітатися».
Саме цими подробицями тепер «граються» політики, дипломати й експерти. Всі вони ретельно вивчають кадри вчорашніх переговорів, міміку людей, що потрапили на фінальні світлини, шукають таємні знаки на них, пропонують розгадки.
Та щоб зрозуміти, що трапилось учора у Вашингтоні, варто знати, візит 19-20 червня 2017 року президента України до США відбувся за дуже цікавих обставин. Нарешті стратегія нової президентської адміністрації щодо нашого регіону, яку так довго очікували, починає набувати обрисів. В основі цієї стратегії лежить ідея необхідності покращити відносини із РФ, від якої і досі не відмовився очільник Білого дому.
Зрозуміло, що в таких умовах українське питання буде грати одне з чільних місць у політиці нинішнього американського уряду. Якщо не одне з основних. Державний секретар Рекс Тіллерсон під час свого візиту до Москви 11-12 квітня 2017 року чітко визнав, що ситуація з українсько-російським конфліктом залишиться перешкодою для нормалізації російсько-американських відносин. Виходячи з його заяви, поки Мінські угоди не будуть повністю виконані і конфлікт на Донбасі не припиниться - нормалізації відносин між Вашингтоном і Москвою не відбудеться. При цьому на тій зустрічі очільник Державного департаменту не забув нагадати, що саме на російській стороні лежить відповідальність у питаннях деескалації протистояння і створення умов для переходу до політичної частини врегулювання у рамках Мінських угод.
З другого боку, у засадничій промові 3 травня 2017 року Рекс Тіллерсон одним із пріоритетів діяльності зовнішньополітичного відомства США назвав налагодження продуктивних відносин із РФ (reengagement). При цьому він знову визнав, що українське питання є чи не найскладнішим у двосторонньому порядку денному. Державний секретар США у цій промові був доволі стриманим у своєму оптимізмі, чи такий курс щодо РФ почне давати плоди. Однак, за його словами, спробувати США щонайменше повинні. На думку Тіллерсона, спочатку США і РФ мали б налагодити повноцінний діалог, зайнятися менш суперечливими питаннями на зразок контролю над озброєннями і протидії розповсюдженню зброї масового знищення і вже тоді переходити до найскладнішого - України і Криму. Однак, насправді, у Державного департаменту на травень 2017 року вже було доволі чітке розуміння: для прогресу у врегулюванні українсько-російського конфлікту американська сторона не буде чекати успіхів у нормалізації діалогу із РФ з інших питань. Стало відомо, що у Державному департаменті готують план щодо активізації процесу врегулювання конфлікту на Донбасі.
Така ревізія планів щодо РФ може значною мірою пояснюватися тим, що у трикутник Білий дім-Банкова-Кремль активно втрутився Сенат, який наприкінці травня 2017 року вирішив повернутися до ідеї закріплення на законодавчому рівні санкцій щодо РФ – насамперед тих, які запроваджені за агресію проти України. Додаткових аргументів прихильникам такого кроку додала новина про те, що адміністрація Дональда Трампа у січні 2017 року зверталася до Держдепу із проханням вивчити можливість скасування санкцій щодо РФ у разі можливої нормалізації відносин із Москвою. Як наслідок уже 15 червня 2017 року Сенат підтримав проект, за яким санкції щодо РФ мали закріплюватися на рівні закону. Це рішення ще має бути схваленим на Палатою представників, на розгляд якої він вже переданий, і підписаний президентом США. Однак уже на сьогодні цей законопроект є інструментом контролю Сенату за майбутніми кроками адміністрації щодо українсько-російського конфлікту. У випадку, якщо політика США щодо цього питання буде розходитися з баченням американських законодавців, це додасть аргументів прихильникам остаточного схвалення цього законопроекту – в тому числі, конституційною більшістю, щоб подолати президентське вето.
Тим самим Сенат радикально змінюєє ситуацію. Тепер будь-який діалог з Росією означатиме обговорення варіантів вирішення українсько-російського протистояння, в тому числі і тих, що можуть розходитися з національними інтересами України. Але американські законодавці (а Сенат займає повністю проукраїнську позицію) наполягають, що вирішення конфлікту на Донбасі має проходити через відновлення контролю над кордоном і територією ОРДЛО.
Усю складність нової ситуації для американського уряду добре передає заява Рекса Тіллерсона від 14 червня. Вона була зроблена на слуханнях у Палаті представників, коли Сенат активно працював над вищезгаданим законопроектом. Очільник Державного департаменту звернувся до американських законодавців із проханням не зв’язувати руки уряду у діалозі із РФ. На його думку, «санкційні» законодавчі ініціативи могли б поставити під сумнів контакти, які почали налагоджуватися з росіянами. Після цього Тіллерсон озвучив ще цікавішу думку, яку потім підтвердила речниця Держдепу, і яка викликає на сьогодні чи не найбільше дискусій. Мова йшла про те, що США не треба прив’язувати себе до Мінських угод, якщо Україна і РФ прийдуть до врегулювання конфлікту на Донбасі поза їх рамками. І для цього американській стороні потрібна гнучкість, а не таке однозначне рішення Сенату щодо санкцій. Таку заяву можна розглядати як спробу Білого дому виграти час для дипломатії, переконуючи законодавців, що поспішати із кодифікацією санкцій не варто.
Стало відомо також і про те, що Рекс Тіллерсон розробив план щодо практичного наповнення курсу щодо РФ. Він має включати залучення Кремля до вирішення питань, які цікавлять США (війна у Сирії, ядерна і ракетна програма КНДР). При цьому США мали б демонструвати, що агресивні кроки з боку РФ будуть контпродуктивні для двосторонніх відносин. Таким чином США будуть взаємодіяти із РФ, де це буде вигідно, і протидіяти, де це розходитиметься з американськими інтересами. Окрім того, як стало відомо, Держдеп розглядає кандидатуру Веса Мітчела на посаду помічника державного секретаря з питань Європи і Євразії. Раніше потенційним кандидатом на цю посаду розглядався Курт Волкер. Саме призначення нового помічника Державного секретаря з питань Європи і Євразії означитиме те, що адміністрація Дональда Трампа серйозно налаштована на активне залучення до процесу врегулювання конфлікту. Оскільки саме Вікторія Нуланд у 2015-2016 роках, обіймаючи цю посаду в Державному департаменті, активно намагалася досягнути повної імплементації Мінських угод.
Вигравши трохи часу, поки закон про санкції щодо РФ остаточно не прийнятий, можна і справді очікувати активізації американських зусиль щодо врегулювання конфлікту на сході України.
Однак тут американську сторону чекають проблеми. Українсько-російський конфлікт є гарним прикладом так званого конфлікту з нульовою сумою, коли виграш однієї сторони означає програш іншої. Складність українсько-російського кейсу в тому, що навіть розширення предмету торгу, як, наприклад, гіпотетичний розмін Донбасу на Крим, не допоможе. Оскільки мова іде про суверенітет і право Україні вільно обирати вектор зовнішньополітичної орієнтації, РФ хотіла б максимально обмежити Україну у цих питаннях - аж до отримання права вето, в той час як Україна прагне максимально зберегти свободу дій. У цих умовах конфлікт можна було б вирішити виключно за умови, якби одна зі сторін змінила свій підхід. Але саме в цьому і полягає складність.
Росія на сьогодні не демонструє жодного бажання змінювати свою нинішню позицію. Зокрема, не показує жодної готовності вийти без умов із Донбасу, що створило б основу для нормалізації американсько-російських відносин. Цього вони не роблять із багатьох причин, але головна з них – вибори президента у березні 2018 року. У таких умовах США, навіть за більшого санкційного тиску, просто не зможуть змусити Кремль змінити свою позицію. Зрозуміло, що чергові санкції з боку міністерства фінансів США у їх нинішньому вигляді - це більш символічний крок, ніж реальний засіб змінити політику РФ. У свою чергу, в Кремлі й далі продовжують чекати від США тиску на Україну аж до отримання гарантій невиходу Києва з власної сфери впливу через конфедералізацію. Такі очікування лише будуть зростати на тліі спроб Вашингтона отримати допомогу з боку Москви з інших важливих для себе питань світової політики. Але оскільки США на подібні кроки щодо тиску на Україну не йдуть (і, скоріше за все, не підуть), то росіянам не залишається нічого іншого, як констатувати своє незадоволення відсутністю реального прогресу у відновленому діалозі із США.
Із другого боку, важко уявити, що гіпотетичний тиск Вашингтона на Україну змусити офіційний Київ іти на болючі поступки щодо обмеження свого суверенітету дасть реальні плоди. По-перше, ще восени 2016 року керівництво України задекларувало неготовність приносити в жертву стабільність заради вирішення конфлікту. Іншими словами: поступки, які будуть рівнозначні політичному суїциду нинішньої правлячої верхівки, неприйнятні. Окрім того, тепер офіційний Київ має, по суті, беззастережну підтримку Сенату. Тому за умов тиску на Україну з боку Білого дому і пропозицій про неприйнятні компроміси можна очікувати остаточного закріплення санкцій щодо РФ на законодавчому рівні разом із правом Конгресу блокувати можливе їх скасування американським урядом.
У цьому контексті цікаво й те, що поява плану Тіллерсона щодо РФ і загалом спроба покращити відносини, розглядаються як спосіб переконати Трампа в тому, що нормалізація є марною справою. На сьогодні очільник Білого дому чи не єдиний продовжує вірити в протилежне, бо і міністр оборони і радник із національної безпеки давно розуміють безперспективніть такого «покращення» стосунків з РФ.
Гарним підтвердженням нинішнього оптимізму глави Білого дому є новина, що Дональд Трамп погодився на зустріч із Петром Порошенком, зокрема, за умови якщо не треба буде робити заяви, де йтиметься про російську агресію. Відмовляючись це робити президент США тим самим хотів би зберегти максимальну свободу дій і можливості для діалогу із РФ, особливо напередодні зустрічі з Володимиром Путіним на полях саміту G20 в Гамбурзі.
В таких умовах важливо, щоб Дональд Трамп у своїх кінцевих висновках розумів, що не на Україні лежить основна провина щодо неможливості врегулювати конфлікт на Донбасі. У цьому контексті візит Петра Порошенка до США і зустріч з очільником Білого дому є важливим елементом досягнення саме цієї мети, незалежно від того, скільки ця зустріч тривала і в якому форматі відбувалася.
Микола Бєлєсков, Інститут світової політики для «Главкому»
Коментарі — 0