Лексикон смерті тоталітарних агресорів

«Данциг был — и есть германский город. Коридор был — и есть германський... Данциг был отнят у нас, Коридор был аннексирован Польшей. Как и на других германских территориях на востоке, со всеми немецкими меньшинствами, проживающими там, обращались все хуже и хуже. Более миллиона человек немецкой крови в 1919—1920 годах были отрезаны от их родины... Как всегда, я пытался мирным путем добиться пересмотра, изменения этого невыносимого положения. Это ложь, когда мир говорит, что мы хотим добиться перемен силой... Вы знаете о моих бесконечных попытках, которые я предпринимал для мирного урегулирования вопросов с Австрией, потом с Судетской областью, Богемией и Моравией. Все они оказались напрасны... Польша... не думала о соблюдении ее обязательств по отношению к нацменьшинствам... Нацменьшинства, которые проживают в Германии, не преследуются... Никто не может сказать такого... Прошла внезапная польская всеобщая мобилизация, сопровождаемая большим количеством польских злодеяний... Поэтому я решил прибегнуть к языку, который в разговоре с нами поляки употребляют в течение последних месяцев... Когда государственные деятели на Западе заявляют, что это идет вразрез с их интересами, я только могу сожалеть о таких заявлениях... Я торжественно уверил их, и я повторяю это — мы ничего не просим от западных государств и никогда ничего не попросим... Я предназначен, чтобы решить: первое — проблему Данцига; второе — проблему Коридора, и третье — чтобы обеспечить изменение во взаимоотношениях между Германией и Польшей, которая должна гарантировать мирное сосуществование. Поэтому я решил бороться, пока существующее польское правительство не сделает этого, либо пока другое польское правительство не будет готово сделать это. Я решил освободить германские границы от элементов неуверенности, постоянной угрозы гражданской войны. Я добьюсь, чтобы на восточной границе воцарился мир, такой же, как на остальных наших границах... Я буду продолжать борьбу против кого угодно, пока не будут обеспечены безопасность Рейха и его права».

Це — фрагменти виступу фюрера і рейхсканцлера Німеччини Адольфа Гітлера 1 вересня 1939 року. Німецькі танки вже рухаються польською територією, кораблі обстрілюють узбережжя, літаки вже атакували міста Речі Посполитої, в тому числі Львів, Луцьк, Сарни й інші, сто тисяч українців у складі Війська Польського вже воюють із нацистами. Рішення про цей напад і поділ другої Речі Посполитої заздалегідь узгоджені зі Сталіним. Але Гітлер продовжує грати узвичаєну роль «миротворця», продовжує розповідати про «споконвічні німецькі землі», які нечесно забрали у Рейха на користь невідь-кого, продовжує звинувачувати поляків у всій гріхах, в тому числі й нападах на німецьку територію (хоч насправді провокації ці організували спецслужби самого Рейха). І, звичайно, тривають і далі інвективи на адресу Заходу, на адресу світової демократії — мовляв, це західні держави руйнують мир, а от Німеччина та її фюрер щиро віддані справі миру...

«Враждебная в отношении нашей страны политика нынешнего правительства Финляндии вынуждает нас принять немедленно меры по обеспечению внешней государственной безопасности... Вместо того, чтобы дружественным образом найти почву для соглашения, нынешние финляндские правители в угоду иностранным империалистам — поджигателям вражды к Советскому Союзу — пошли по другому пути... В последние дни на советско-финляндской границе начались возмутительные провокации финляндской военщины, вплоть до артиллерийского обстрела наших воинских частей под Ленинградом, приведшего к тяжелым жертвам в красноармейских частях... Все это окончательно показало, что нынешнее финляндское правительство, запутавшееся в своих антисоветских связях с империалистами, не хочет поддерживать нормальных отношений с Советским Союзом... От такого правительства и его безрассудной военщины можно ждать теперь лишь новых наглых провокаций... Ввиду новых фактов нападения финляндских воинских частей на советские войска у советско-финляндской границы правительство вынуждено теперь принять новые решения. Правительство не может больше терпеть создавшегося положения, ответственность за которое полностью ложится на правительство Финляндии... Народы нашей страны готовы и впредь оказать помощь финляндскому народу в обеспечении его свободного и независимого развития».

Добре відомо, що під прикриттям «миротворчої» риторики тоталітарні держави першої половини ХХ століття рухали вперед свої війська й із запеклими боями чи відносно «мирно» анексували все нові й нові країни та території. Відомо й те, чого вартували людству бодай часткова татимчасова довіра до такої риторики інеувага до «лексикону смерті»

А це — фрагменти з виступу прем’єра та наркома закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова 29 листопада 1939 року. Кілька місяців, як розроблено план агресії проти Фінляндії й окупації її території, цей напад узгоджено з Гітлером: із радянських карелів, фінів, вепсів (а внаслідок їхньої нестачі — зі звичайнісіньких «іванів») формується армія «демократичної Фінляндії». Вже здійснено провокацію з обстрілом частин Червоної армії своїми ж артилеристами під керівництвом бравих чекістів. А наступного ранку радянські війська без оголошення війни вдерлися на фінську територію, негайно створили там маріонетковий «уряд» і почали «гібридну війну» — мовляв, ми лише допомагаємо «повсталим робітникам і солдатам Фінляндії» у їхній боротьбі проти «кривавої вояччини» й «узурпаторів влади»...

Гадаю, добре обізнані з подіями останніх років і днів читачі легко зможуть самостійно відзначити лексичну й інтонаційну (часом — дослівну) схожість виступів прем’єрів урядів двох тоталітарних держав, які розпалили Другу світову війну, з виступами «національного лідера» РФ Путіна В.В. в тому, що стосується України (а перед тим — Грузії). Аж до наголосів на «нинішньому урядові», який, мовляв, «заплутався у своїх інтригах» і служить «західним імперіалістам», а тому, мовляв, проблеми двосторонніх відносин можна буде розв’язати з «новою владою» чи то Польщі, чи то Фінляндії. І територіальні проблеми вирішити також, «повернувши споконвічні землі»...

Також добре відомо, що під прикриттям «миротворчої» риторики тоталітарні держави першої половини ХХ століття рухали вперед свої війська й із запеклими боями чи відносно «мирно» анексували все нові й нові країни та території. Відомо й те, чого вартували людству бодай часткова та тимчасова довіра до такої риторики і неувага до «лексикону смерті».

Невже ж історія повторюється, а західні політики менш обізнані (чи воліють бути обізнані) у її страхітливих сюжетах?