Російські бездумні думці та європеєць Лермонтов

А от думати нинішні думці категорично нездатні. Інакше б аж двоє з них не вилізли публічно полемізувати з Петром Порошенком щодо процитованого ним вірша Михайла Лермонтова «Прощай, немытая Россия…» Один із думців заявив, що в ті часи, мовляв, Україна входила до складу Росії, а тому весь негатив цих рядків відносить і до неї.

По-перше, не всі українські землі перебували у складі імперії Романових, і це мали би знати у Думі РФ і в тих мас-медіа, які радісно підхопили цю новину.

По-друге (і це головне) сам Лермонтов дуже чітко відрізняв Україну від Росії та високо цінував чесноти першої.

Це засвідчує, зокрема, написаний за рік до загибелі поета вірш-присвята княгині Марії Щербатовій (уродженій Штерич), юній удові, в якому кохана жінка (а кохання те було взаємним) порівнюється з її батьківщиною та виступає уособленням чеснот і драм України. Протиставлення України, її звичаїв і традицій Санкт-Петербургу і російським звичаям проходить через увесь вірш, який закінчується так:

И, следуя строго

Печальной отчизны примеру,

В надежду на Бога

Хранит она детскую веру.

Как племя родное,

У чуждых опоры не просит

И в гордом покое

Насмешку и зло переносит.

От дерзкого взора

В ней страсти не вспыхнут пожаром,

Полюбит не скоро,

Зато не разлюбит уж даром.

Другий думець згадав вірш Лермонтова «Помираючий гладіатор», написаний у 1836 році, в якому, мовляв, поет відкидає європейські цінності та провіщає «занепад Європи». Дивіться, он яким патріотом Росії був Лермонтов, як він зневажливо описував європейський світ, куди так прагне Україна!

Насправді у цьому вірші звучить зовсім не зневага, а розпука. Поет описує смерть гладіатора та порівнює з цією трагедією сучасну йому Європу:

Не так ли ты, о европейский мир,

Когда-то пламенных мечтателей кумир,

К могиле клонишься бесславной головою,

Измученный в борьбе сомнений и страстей,

Без веры, без надежд – игралище детей,

Осмеянный ликующей толпою!

Але ж Європа 1835-36 років справді являла собою не дуже цікаве видовище. Чи не найзнаменнішою подією тоді стало запровадження у Франції жорсткої цензури. А от в Америці, північній і південній, поза європейським світом, щось відбувалося: обиралися на посади президенти (чого в Європі досі не було), Техас проголошував незалежність від Мексики та виборював її, виходили друком новели Едгара По… 22-річному поетові здалося, що все, кінець, європейський світ («пламенных мечтателей кумир») повністю занепав і залишається лише згадувати про його високі здобутки. Не випадково до цього вірша епіграф узятий із Байрона, і взагалі – весь текст написаний у байронівській стилістиці, чим Лермонтов, до речі, підкреслює власну європейськість і власну трагедію внаслідок тодішнього «занепаду Європи».

тім, тут виникає ще одна алюзія. Якщо європейський світ поет порівнює з гладіатором, який трагічно гине на арені історії, то ким тоді є «развратный Рим», який захоплено аплодує цій смерті та зі зневагою ставиться до того, хто впав і більше не встає («что знатным и толпе сраженный гладиатор»)? Згадаймо лишень, хто наполегливо претендував у ті часи на звання «третього Риму»…

Отож російським думцям варто було би спробувати здійснити те, що Гегель називав «відповідати своєму поняттю», тобто почати думати. А ще – вивчати російську культуру, чиїми захисниками й апологетами вони себе з якогось дива вважають.