Екс-керівник української бібліотеки у Москві Наталія Шаріна: Екстремізм знайшли навіть у журналі «Барвінок» і творах Павличка

    Як знищували Бібліотеку української літератури у Москві
    Міщанський районний суд Москви засудив до чотирьох років позбавлення волі умовно екс-директора московської Бібліотеки української літератури – 59-річну Наталію Шаріну. Сторона обвинувачення вимагала жорсткішого покарання – п’ять років. Час, який Шаріна провела під домашнім арештом (рік і сім місяців), зарахують у термін покарання.
    • Михайло Глуховський
    • 8 Червня, 13:30
    • Розсилка
    Наталія Шаріна
    Наталія Шаріна

    Як знищували Бібліотеку української літератури у Москві

    Міщанський районний суд Москви засудив до чотирьох років позбавлення волі умовно екс-директора московської Бібліотеки української літератури – 59-річну Наталію Шаріну. Сторона обвинувачення вимагала жорсткішого покарання – п’ять років. Час, який Шаріна провела під домашнім арештом (рік і сім місяців), зарахують у термін покарання. У Міністерстві закордонних справ України не залишилися осторонь вироку російського суду й назвали його черговим свідченням антиукраїнської параної російського режиму.

    Історія із переслідуванням Наталії Шаріної розпочалася ще у 2010 році, коли проти неї порушили справу «за розпалювання ненависті і ворожнечі». Підставою став обшук у бібліотеці, внаслідок якого виявили і вилучили книгу забороненого в Росії політика і громадського діяча Дмитра Корчинського «Війна у натовпі». У 2013-му справу закрили. Але з початком війни переслідування поновилось.  

    Наприкінці жовтня 2015-го знову відбувся обшук, і знову з бібліотеки вилучили книгу того самого Корчинського. Як стверджує нині засуджена Шаріна, поліція підкинула націоналістичну літературу спеціально. Шаріну помістили під домашній арешт, кілька разів російські суди його подовжували. Але врешті-решт відбувся суд, на якому директорку визнали винною. Обвинувачення дуже схожі на попередні – «поширення екстремістської літератури» і «розпалювання ненависті й ворожнечі» до росіян. Окрім цього, обвинувачення ще «згадало», що Шаріна, юридично захищаючись сім років тому, нібито витратила кілька мільйонів рублів на своїх адвокатів, хоча кошти були не її, а належали бібліотеці.

    В інтерв’ю «Главкому» Наталія Шаріна заявила про наміри оскаржити умовний термін і про те, як Росія позбавила своїх громадян права читати українську літературу і вивчати українську мову.

    За яких обставин ваш умовний термін може перетворитися на реальний?

    Думаю, що ті, хто всього цього добивався (засудження), а ця історія тягнулася з 2010 року, в кінцевому підсумку задовольняться тим, що є на сьогодні. Бо головний донощик, людина, яка написала цей наклеп ще у 2010 році (Сергій Сокуров – російський письменник і режисер), на судовий розгляд не прийшла. П’ять або шість разів його викликали до суду, аби він дав свідчення, проте він жодного разу не з’явився. Понад те, за ним навіть відправляли судових приставів, на це були рішення суду, але не допомогло. Одна справа писати наклепи, інша – прийти до суду і підтвердити те, що написав. От тому я думаю, що вони задовольняться тим, що бібліотеки вже немає, мене там немає. Вони добилися поставленої мети.

    Історія цього переслідування почалася з того, що у бібліотеці виявили заборонену книгу Дмитра Корчинського. У вас узагалі є список забороненої літератури?

    Коли до нас прийшли у 2010 році, у нас жодної книги, яка входила до списку екстремістських матеріалів, не було. У 2010-му вилучили 73 книги. Всі ці книги пройшли психологічно-лінгвістичну експертизу. Частину з цих книг відправили до Міщанського районного суду. Тобто зрештою близько 30 книг було визнано екстремістськими. Але ми на ті суди не ходили, бо не вважали, що це наша справа. Ми ці книги тоді списали, склали відповідні акти, тобто є ціла методична інструкція про те, як слід працювати з матеріалами, які потрапили до переліку екстремістських.

    Що це були за книги?

    Це книги Дмитра Корчинського, Дмитра Донцова, Дмитра Павличка, велика кількість книг про Голодомор, а також праці про Другу світову війну. Це книги українських авторів, в яких ідеться і про діяльність УПА. У листопаді 2014 року рішенням Верховного суду Корчинського (і його організацію «Братство» разом з ОУН-УПА та «Правим сектором». – «Главком») було визнано екстремістом. Ми всі ці матеріали читали у 2014-му, але чітко знали, що жодних заборонених, екстремістських матеріалів у нас немає. Але за рік хтось «прокинувся», тобто захотів завдяки цій ситуації з Україною отримати чергову «зірочку». Наша справа лежала у відділі внутрішніх справ по Таганському району Центрального адміністративного округу Москви з серпня 2013 року. Тобто її було закрито. Я мала на руках постанову, що жодних злочинних дій я не вчиняла. Але, як виявилося, саму справу прокуратура таки не закривала. Понад те, прокуратура навіть нам про це не повідомила. Пізніше я дізналася, що 22 чи 24 рази справу закривали і відкривали знову за весь цей час. Про те, що такі відкриття і закриття справи відбувалися, ми самі (разом з адвокатом Іваном Павловим) довідались лише у 2015-му, коли ні з того ні з сього зі старої справи раптом виокремили нову… Коли 28 жовтня 2015 року до нас прийшли з обшуком, то постанова ж була в них щодо старої справи (постанова №33058). Тоді у моїй квартирі провели обшук, одночасно з цим відбувся обшук у бібліотеці. Все, що тоді підкинули до службової частини приміщення бібліотеки, це 16 книг, плюс вісім книг Дмитра Павличка, які забрали з читального залу. Загалом 24 книги лягли в основу обвинувального вироку. Але ніякої психологічно-лінгвістичної експертизи цих книг проведено не було. Проведіть, занесіть до списку екстремістської літератури – і ми їх приберемо, жодних проблем.


    Наталія Шаріна (фото: BBC)
    Наталія Шаріна (фото: BBC)

    Що вилучили з квартири?

    Вдома нічого не знайшли (із забороненої літератури). Вилучили газету «Час пик», грамоти від Януковича, була грамота від Азарова. Потім усе це мені повернули.

    Ви також казали, що при конвоюванні вам зламали хребет. Як це сталося?

    29 жовтня мене везли з поліції до тимчасового ізолятора на машині з металевою решіткою. У машині цій була також металева лавка, на якій я сиділа. Пам’ятаю, дуже мало місця було, мої коліна впиралися в цю решітку, було дуже холодно. Коли машина рухалася, то натрапила на кілька лежачих поліцейських, мене підкинуло і я дуже жорстко приземлилася на цю металеву лавку. Внаслідок цього стався компресійний перелом першого хребця. Добре, що обійшлося без зміщення… Тоді хоч і були болі, але я дуже на це уваги не звертала. Лише у лютому, коли мені дозволили сходити в поліклініку, мені сказали, що у мене перелом. Тобто кілька місяців я ось так ходила з переломом. Лікування проходжу до сьогодні, є ускладнення, три-чотири уколи щодня.

    Наскільки великим є зараз фонд бібліотеки?

    Станом на жовтень 2015-го фонд бібліотеки становив 48 тисяч книжок. З того часу фонд не поповнювався.

    Бібліотека української літератури стає частиною Центру слов'янських культур, відкритого 20 грудня 2016 року. Як цей статус змінив життя бібліотеки?

    На Бібліотеці української літератури поставлено хрест. Зараз фонд перевозять у коробках. Наскільки я знаю, до кінця серпня ці книжки складуть у Бібліотеку іноземної літератури (так звану «Иностранку»), де вони і зберігатимуться у сховищах. Центр слов’янських культур, відкриття якого оголосили, взявся виставити 1500 книг в якомусь зі своїх залів… Тобто бібліотеку ліквідують, от і все.

    Голова департаменту культури Москви Олександр Кібовський в одному з ефірів «Русской службы новостей» заявив, що планів звільняти чи скорочувати когось у бібліотеці московська влада не має. Чи відбулися якісь скорочення після того, як ви пішли з бібліотеки?

    Мене арештували у жовтні 2015 року. Після цього одразу відбулися скорочення. Потім до керівництва прийшов такий собі Олександр Алєксашин (департамент культури Москви представив Алєксашина як керівника, що виконуватиме функції директора у перехідний період переїзду бібліотеки до Центру слов’янських культур. – «Главком»). Саме він одразу звільнив чотирьох спеціалістів. Ці відомі у слов’янському світі вчені постійно їздили в Україну, зустрічалися з колегами з Білорусі, Литви, Польщі на всіх міжнародних конгресах і семінарах, які найчастіше відбувалися в Києві. Тобто звільнено було наукових співробітників, котрі займалися великою науковою роботою, видавали у бібліотеці свої власні книжки, наукові видання.

    Після того як у січні 2016 року директором призначили Наталію  Веденєєву, звільнилося ще двоє співробітників. І це при тому, що у бібліотеці працювало лише 14 працівників. Якщо прибрати директора, технічних співробітників, бухгалтера, то отримаємо 10 людей, які фактично здійснювали всю цю роботу, підтримували російсько-українські культурні відносини.

    Бібліотеку фактично виперли з департаменту культури й передали департаменту з національної політики. А в департаменті з національної політики у січні 2016-го, коли прийшов керівник Черніков, то він питав, мовляв, хто взагалі заснував цю бібліотеку? Чому у нас інших бібліотек немає, а от української літератури є? Непотрібна нам ця бібліотека!

    Раніше вилучали навіть дитячий журнал «Барвінок» за те, що у ньому намальовані танки з українськими прапорами.

    Це було також у жовтні 2015 року. Цей журнал ми виписували. Коли до нас прийшли, якраз було виставлено свіжий номер. Він був присвячений Дню захисника Вітчизни. Коли вони відкрили той журнал, побачили прапор України і прапор «Правого сектора». Це стало підставою назвати журнал екстремістським. Тож усі номери вилучили, а в трьох виявили дитячі розповіді про те, що «мій тато воює на Донбасі». Тобто, власне кажучи, це і було «екстремізмом». Але навіть якщо так, то проводьте психологічно-лінгвістичну експертизу, приводьте експерта, нехай встановлює. Якщо знайшов, не проблема, все приберемо. Але ж цього не було. Це не робота бібліотекаря (вишукувати заборонену літературу), це робота прокуратури. На мене ніхто такі функції не покладав, я не цензор. Ми у своїй роботі посилалися на міжнародні угоди, підписані Російською Федерацією у бібліотечній сфері.

    Силовики діяли за наводкою? Не дуже віриться, що вони одразу почали б шукати екстремізм у дитячих журналах...

    Журнал «Барвінок» стояв на найвиднішому місці. Я думаю, що це було випадковістю (його просто помітили), бо буквально на другій сторінці був прапор «Правого сектора». Був ще диск із маршем «УНА-УНСО», причому диск навіть не відкритий, запакований. Нам підкинули також флаєри видань про Шухевича і Бандеру, тобто знайшли у нас те, чим бібліотека взагалі ніколи не комплектувалася. Ну і, звичайно, також виявили книгу Корчинського. Але як її могли найти, якщо вже ж вилучили у 2010-му? Ми з Тетяною Григорівною Мунтян її побачили одночасно і здивувалися.

    Окрім книги Корчинського, які твори і автори заборонені, перебувають у списках екстремістської літератури, чи є щодо них рішення суду?

    Жодна з тих 24 книг, про які йшлося вище, за винятком книги Корчинського, не входить до списку екстремістських матеріалів. Ми довели, що книгу Корчинського мало того що нам підмінили, так ще й знайшли її в службовій будівлі, де немає читачів. Постає питання: як ми могли її розповсюджувати, якщо тримали її в приміщенні, куди немає доступу для читачів? Бо цієї книги немає ані в читальній залі, ані на абонементі.

    У Росії існує перелік екстремістської літератури. Тобто ви ним керувалися, приймаючи ту чи іншу книгу до бібліотеки?

    Так, звичайно. Співробітники відділу комплектування щодня перевіряли список, це не було проблемою, звіряли. До останнього дня ця робота проводилася.

    Ще минулого року нинішній директор бібліотеки Наталія Веденєєва заявляла, що має намір подати позов стосовно розтрати вами 3,5 млн рублів коштів бібліотеки.

    З пані Веденєєвою у мене жодних взаємин немає. Це людина, яку призначили після того, як мене заарештували. Слідство саме бібліотеку назвало потерпілою стороною, хоча це були гроші (начебто розтрачені) департаменту культури. Лише він і може висунути мені позов. Але, наскільки я розумію, пані Веденєєву певні структури змусили скласти цей цивільний позов. Втім, чи подаватимуть вони його зараз, я не знаю. В будь-якому разі ми наполягатимемо на тому, що це гроші департаменту культури і позов від бібліотеки, яка на сьогодні майже не існує, ми визнавати не будемо. А департамент культури, наскільки я знаю, ніяких претензій до мене наразі не має. 

    Коли ви працювали, при бібліотеці існував клуб-студія «Слово», в якому всі бажаючі могли вивчити українську мову. Яка доля цього клубу зараз?

    Це були курси української мови, які проводила Наталія Кобченко, потім ще один викладач, котра згодом переїхала викладати у Києво-Могилянську академію, потім викладала Тетяна Мунтян (голова відділу комплектування бібліотеки). Коли прийшла Веденєєва, то сказала, що ніяких курсів не буде. Все закрили. Незважаючи на те, що Тетяна Григорівна (Мунтян) за рахунок свого власного часу до кінця семестра довчила свою групу.

    Щомісяця виходив дайджест «Гарячі сторінки української преси». Статті з яких українських видань бралися до уваги, передруковувалися?

    Віталій Крикуненко (на той час завідувач відділу культмасових і медійних програм бібліотеки. – «Главком») цей дайджест постійно вів. Він обирав переважно статті, які стосувалися культури, літератури, музики, живопису. Політичні матеріали до цього дайджесту ми не брали… І Крикуненко , і Мунтян поки що продовжують працювати в бібліотеці.


    Наталія Шаріна (фото:Эксперт)
    Наталія Шаріна (фото:Эксперт)

    Вам дали чотири роки умовно. Чи погоджуєтеся, що у нинішній ситуації це м’який вирок? Оскаржуватимете?

    У тому, що могли посадити в тюрму, я тепер, на жаль, не сумніваюся. Як і в тому, що це вирок, який до мене не має жодного стосунку. Я не скоювала жодних злочинів – ні за  статтею 282 (п. б ч. 2 ст. 282 – розпалювання ненависті або ворожнечі, вчинене з використанням службового становища; покарання передбачає від трьох до шести років позбавлення волі), ні за статтею 160 (обвинувачення за ч. 3 ст. 160 Кримінального кодексу РФ – розтрата у великому розмірі; покарання передбачає до шести років позбавлення волі), ні за частиною 4 тієї ж статті (розтрата в особливо великому розмірі; покарання передбачає до 10 років позбавлення волі). Це все абсолютно надумані речі, притягнуті за вуха. Для мене це був шок, бо я вперше зіштовхнулася із правосуддям. Я думала, що якась правда існує… І я обов’язково оскаржуватиму цей вирок.

    Бібліотека української літератури, основу колекції якої становили книги українською мовою, почала функціонувати у 1989 році як відділ Центральної бібліотеки №122 Калінінського району (ця бібліотека протягом майже 30 років залишається одним з культурних центрів української діаспори Москви). За цей час бібліотека кілька разів змінювала назву, адресу розташування фондів, відомчу належність, проте при цьому активно розвивалася. Загалом у Москві понад 500 публічних бібліотек.
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ