Матвій Ганапольський: Навіщо мені епатаж, коли я і так перший?
«Власники «Вєстєй» знищили радіостанцію своїми руками»
Матвій Ганапольський – вельми контроверсійна фігура в українському медіапросторі. Народився у Львові, в 70-х роках переїхав до Москви, де працював у театрі та на телебаченні, а з 1991 року розпочав співпрацю з радіостанцією «Ехо Москви», яка з часом стала ледь не найгучнішим опозиційним рупором. Не перериваючи співпраці з «Ехом», Ганапольський повернувся до Києва, де в 2014 році йому запропонували вести ефір на радіо «Вєсті».
Гострий на язик ведучий наробив галасу, коли назвав одного зі слухачів, який відкрито симпатизував Володимиру Путіну, «твариною і покидьком». Наприкінці 2015-го Ганапольський пішов з «Вєстєй», як він сам зараз каже, «через зміну редакційної політики». Наступними місцями роботи ведучого стали телеканал NewsOne, а згодом ТРК «Ера», на яких він працює паралельно в прямому сенсі з однієї і тієї ж студії. Не в останню чергу через контракт із Ганапольським, який став обличчям NewsOne, телеканал нині вийшов у лідери інформаційного мовлення. Цього літа Ганапольський отримав українське громадянство, що викликало обурення у тих, хто вважає його «агентом Кремля».
З «Главкомом» стомлена графіком телезірка зустрічається перед вечірнім ефіром в офісі NewsOne. На деякі запитання Ганапольський реагує різко, іноді з ностальгією пускається у спогади та запевняє, що його абсолютно не цікавить, що про нього пишуть і говорять.
Ви вже себе відчуваєте у Києві як удома?
Київ для мене – рідне місто, тому що я прожив у ньому довго після Львова, в якому народився. Це особливі почуття, коли ти їдеш з міста, вважаючи, що не повернешся сюди ніколи, а потім повертаєшся через роботу, обставини і так далі. Все-таки в Росії я прожив близько сорока років, але, виявляється, дім залишається домом і почуття до нього особливі, гібридні, як і все зараз. Це не ностальгія. Ностальгія в мене лише за домом на вулиці Кутузова, 37, де я народився і завжди, коли я приїжджаю у Львів, мене туди пускають. Там навіть залишились пічки з мого дитинства, двері в комору, що закривається тим самим ключем, що й 55 років тому. Але, звісно, я відчуваю себе тут удома, бо українська мова – моя рідна, і мені кожен камінь тут знайомий. Узагалі, добре мати багато домів і їздити від одного дому до іншого.
«Коли я в 70-х приїхав до Москви, це була, напевно, найграндіозніша подія в моєму житті»
Ви кажете, що Київ – ваш дім, але дім у людини скоріше там, де її сім’я?
Мій старший син Мішка, якому 34 роки, зараз у Москві. Він – знаменитий оператор-постановник. А мої звичайні дітки, яких я називаю «дітки-онуки», – у Тбілісі. Тобто можна сказати, що мій дім у Тбілісі, бо там є квартира, куди я люблю приїжджати. Дім стоїть на горі, з якої видно все місто. Але, на жаль, красиві пейзажі чомусь завжди далеко від того місця, де ти працюєш. А робота чомусь завжди в місці, де гуркоче швидкісний трамвай (офіс NewsOne розташований поруч із лінією швидкісного трамваю у столиці. – «Главком») і дуже холодно взимку.
Думаю, зараз завдяки інтернету люди житимуть окремо, але при цьому дедалі більше перебуваючи разом. На позаминулий Новий рік склалося так, що сім’я була там, а я не зміг до них вилетіти. Вони зробили торт, хінкалі, хачапурі, поставили вино з апельсинами і увімкнули «скайп». Я ж у Києві зробив пельмені, і так ми разом святкували Новий рік. Тобто склалося враження, що ми були просто за одним столом, і я абсолютно не почувався відірваним від сім’ї. А скоро буде 3D і вони будуть нібито живі за моїм столом, чого я боюсь, але доведеться це прийняти. Загалом, відстані не є перешкодою в сімейному житті, якщо воно є справжнім.
Не так давно ви отримали українське громадянство. Від російського вже відмовились?
Отримати в Україні українське громадянство не тільки просто, а дуже просто. Оскільки я народився в Україні, за українським законодавством для цього не потрібне втручання президента. Треба зайти до найближчого паспортного столу, написати заяву, прикласти свідоцтво про народження і десь за тридцять днів отримати український паспорт. Я пишаюся тим, що визнали мою справжність. Це важлива історія в моєму житті.
Що вас сьогодні пов’язує з Москвою?
І все, і нічого. Все – бо статистика каже, що якщо людина прожила десять років в іншій країні, вона вже не повертається назад, бо обростаєш друзями, знайомими, в тебе з’являється дівчина. Зараз мої слова можуть бути неправильно розтлумачені, бо триває війна. Але коли я в 70-х роках приїхав до Москви, це була, напевно, найграндіозніша подія в моєму житті. Я нібито приїхав за кордон, як в Америку, бо в Радянському Союзі діяв інститут прописки і ти не міг просто так кудись поїхати і чимось там займатись. Я вступив до Державного інституту театрального мистецтва на спеціальність режисера – і так розпочалося моє довге життя там. Я знаю всі стежки в Москві, в мене там є улюблені місця, в мене там дім. Тому можна казати, що мене пов’язує з Москвою все і водночас нічого. У Жванецького є така думка, що від’їжджають не тільки за ковбасою, а й від сорому. А я не вважаю можливим перебувати зараз у нинішній Російській Федерації.
Але ви продовжуєте співпрацювати з російськими ЗМІ?
Я – журналіст радіостанції «Ехо Москви» вже 27 років, і ніщо не вказує на те, що це має припинитись.
А з «Московським комсомольцем», де ви були колумністом…
З «МК» вже ні.
Цікава деталь: в одному з останніх ефірів, коли ви обговорювали з Євгеном Кисельовим російські вибори, то, кажучи про Росію, повторювали «у нас». Тобто ви ще асоціюєте себе з Росією і подіями, що там відбуваються?
Це дуже складний перехід. Кисельов уже тут давно, тому він переключився. А я був би вдячний, якби мені хтось порадив, як у цій ситуації себе поводити. Вважаю себе людиною, яка одночасно живе в трьох країнах – в Україні, де зараз я по факту і яка мені рідний дім, в Москві, яку знаю ідеально, і Росії, яку об’їздив вздовж і впоперек, та в Грузії, де живе моя родина. Космополітизм історично (і в радянські часи), звичайно, протиставлявся як синонім зрадництва – якщо ти космополіт, отже, в тебе в душі немає Батьківщини. Думаю, інтернет навів лад у цьому сенсі – зараз наше життя мобільне і ми всюди, але все одно наш дім у нашій душі і весь час з нами. Коли я поїхав зі Львова, то не був там ледь не 25 років, а коли повернувся, здавалося, що не виїжджав звідти. Але я зробив важливий висновок: якщо ти хочеш почуватися нормально, треба у свої рідні місця або взагалі не приїжджати, бо вони повністю змінились, або приїжджати часто, щоб ці зміни постійно відчувати. Це як дорослішання своїх дітей, яке ти не помічаєш, на відміну від чужих.
У вас у Москві залишилася купа друзів та знайомих, які є людьми певного прошарку і інтелектуального рівня. Як вони сприймають інформацію про Україну? Пропаганда на них впливає?
На тих людей, яких я маю честь мати за друзів, жодна пропаганда не діє. Одна їх частина не сприймає цю (російську. – «Главком») владу і її зневажає. Інша ж частина живе «по-радянськи». Дарма кажуть, що гібридність вигадав Володимир Володимирович, насправді її вигадала радянська влада. Мій батько, коли бачив якісь урядові машини, зневажливо казав: «їдуть «слуги народу», але, коли треба було голосувати за депутатів Верховної Ради України чи СРСР, вони разом з мамою о восьмій ранку вже стояли на дільниці. Це приклад того самого суспільного договору між владою і громадянами, який є дуже сильним саме в Росії. Влада не забороняє красти, жити як хочеш, є будь-які свободи, окрім політичних, – тебе не чіпають, але і ти не чіпай владу.
Останні вибори показали, що чим нижчий рівень життя і чим дивніше живе країна, тим більший рейтинг партії «Єдина Росія» і Путіна, які довели країну до цього стану. Може, коріння цього в кривавій історії, що супроводжувала Росію протягом багатьох століть, манері життя, холоді… Росіяни звикли до цього і після 90-х років, які подарували надію на нормальне суспільне життя, повернулись до радянського суспільного договору, коли влада забезпечує тобі якесь існування і, по суті, живе окремо. Але, на подив багатьох, радянське-то пішло, бо сплачуєш за енергоносії та взагалі за кожен крок по повній програмі. Деякі мої друзі кажуть, що почекають, доки в Росії щось зміниться. А решта каже, що цю владу зневажає. Ось дві основні манери поведінки, але я обрав третю – поїхав.
«Багато хто не розуміє сенс моєї передачі і думає, що це якась гра»
І не тільки ви. В Україні є багато журналістів, які раніше працювали в Москві. Чи є в Києві якесь російське медійне земляцтво, така собі «профспілка»?
Спеціально для російських правоохоронних органів і всіляких потвор, які займаються питаннями інтелектуальних та політичних мігрантів в Україну: такого об’єднання нема. Тут мережева система, як «Аль-Каїда», коли кожен сам по собі. Коли я їду по вулиці і бачу великий красивий дім, на якому написано «Земляцтво азербайджанців в Україні», я в захваті. Азербайджанці, вірмени, меншою мірою грузини вміють об’єднуватися на чужині, а у слов’ян це слабо виражено. Багато років тому я познайомився з Явлінським на так званій презентації українського земляцтва в Росії. Незважаючи на те, що в Росії живе півтора мільйони українців, ці люди просто розчинились, і це земляцтво нічого не робило. А зараз у Москві закрили українську бібліотеку, щоб і духу її не було, і ніхто навіть не пискнув. І українці в Росії, і росіяни в Україні швидко асимілюються, забувають про те, хто вони. Не знаю, може, це навіть і добре.
Ви слідкуєте, наприклад, за подіями навколо Савіка Шустера тут, який побував уже, здається, на всіх телеканалах і зараз намагається розкрутити власний? Його Live-шоу стартували не з початку політичного сезону, а лише наприкінці вересня. У Шустера виникли проблеми?
Я ніколи не говорю про журналістів та не слідкую за ними.
Але ви заступились за Савіка, коли його намагалися позбавити дозволу на роботу!
Заступився, коли були проблеми, але після того, як стихли крики «Допоможіть!», мою роль було виконано. Свого часу в Росії я добровільно підписав журналістську хартію, яка регулює поведінку журналіста. І ці правила простежуються в моїх програмах: я не займаюсь «жовтизною», а якщо займаюсь, як було з квартирою Лещенка, то попереджаю, що зараз буде «жовтий» сюжет. Але «казус Лещенка» я розглядаю в політичному і соціальному аспектах.
Коли був ефір про Лещенка, то ви сказали буквально таке: «Я не хотів цю тему брати до ефіру, але мене примусили». Хто примусив Ганапольського?
Мене можуть примусити лише обставини. Навіть розлучення Бреда Пітта та Анджеліни Джолі можна розглядати в нашій передачі, бо там виникла проблема у вихованні їхніх дітей. А на радіо «Ера» у мене практично щодня була година, яку я присвячував вихованню дітей. Я – пізній тато, і для мене дуже важливо виховувати їх по-сучасному. Мій син ходить до американської школи в Тбілісі і, оскільки в 13 років ти хочеш усім подобатись, він пофарбував волосся в білий колір. А в школі сказали, що в такому вигляді його не пустять і викликали мою дружину. Дружина підтримала сина, бо 13 років – це час свободи і самопошуку, дитина намагається відчути себе у світі. Мій син вважає, що так краще, і він же не може знімати скальп, щоб у школі бути одним, а поза школою – іншим. Тому я сказав Сашку, що цілком його підтримую і буду в жорсткій конфронтації з цією школою. Дружина зараз вивчає статутні документи на предмет того, чи є там щось про фарбування волосся. Я розумію, що це не покращить наші стосунки зі школою, яка може помститися на екзаменах, але для дитини у цьому віці пофарбувати волосся – це виклик світу і гучна заява про себе. Сказати йому, що він має бути, як усі, було б злочином.
Ви вважаєте історію з квартирою Лещенка «жовтою». А шикарний маєток Медведєва, знятий із дрона, – це теж «жовта» історія? Де ви проводите межу між «бульварщиною» та суспільно значущими речами, які можна інтерпретувати як втручання в особисте життя?
Я нікого в ефірі не звинувачую, доки не буде судового рішення. Навіть Онищенко, який втік до своїх конячок, для мене поки що не є злочинцем. Маєток Медведєва належить не йому і, в принципі, він має повне право гостювати на дачі тієї людини, якій вона належить. Але тут можна провести паралелі з історією Лещенка. Коли Медведєв з родиною приїздить у цей маєток, проводить там досить довгий час і його охороняє Федеральна служба охорони, для якої навіть поставили спеціальні будочки, то виникає питання – чи є корупційна складова в його відносинах із господарем цього маєтку?
Про сутички депутатів я також говорив в ефірі, але не з точки зору, як це цікаво і хто кому скільки зубів повибивав, а з точки зору великої шкоди, до якої призводять такі історії по зовнішньому периметру Верховної Ради. Це абсолютно жахливо, хоча сутички є у всіх парламентах. До речі, при голосуваннях наша аудиторія ділиться 50 на 50 серед тих, хто вважає, що це з’ясування політичних позицій, і тих, що це піар.
Як ви оцінюєте свою нинішню аудиторію? Деякими дзвінками ви, вочевидь, залишаєтесь невдоволеним. Ставите собі завдання якось виховувати своїх глядачів/слухачів?
Робота в прямому ефірі складна – ти маєш жорстко тримати формат та аудиторію, щоб отримувати відповіді на запитання. І я це роблю, хоча на мене ображаються. Іноді я швидко прощаюсь зі слухачами, іноді телефонують фріки. Але вперше українською аудиторією я був вражений ще під час роботи на радіо «Вєсті». Склалося відчуття, що 95% тих, хто дзвонив, – люди з вищою освітою, які після скарг на маленьку пенсію та високі тарифи вміють розмірковувати в ефірі. Я вимагаю від людей громадянської позиції щодо якогось факту – для цього є і голосування, і телефонні дзвінки. Багато хто не зовсім розуміє сенс моєї передачі і думає, що це якась гра. Але, якщо ви помітили, я вельми щирий і відвертий і намагаюсь за допомогою гостя та аудиторії осягнути це життя, де мені багато що незрозуміло.
Може, мені допомагає, що я працював у Росії, де люди доведені до рівня стада і не хочуть брати участь у суспільному житті, бо розуміють, що нічого не можуть змінити. В Україні – зовсім інша історія, і один з моїх гостей сказав чудову фразу: якщо в Росії є цар, то в Україні є гетьман, якого люди ставлять, але можуть вилами й прибрати. І зверніть увагу, що жодна людина не ставиться до влади як до «царського дому», а до Порошенка як до царя. Вони (політики. – «Главком») всі у владі відчувають себе тимчасовими, і президенту, якого я вважаю найкращим за ці 25 років, доведеться поборотися за другий строк, який йому просто так ніхто не подарує. На стіл йому доведеться покласти не лише красиві слова і хорошу англійську, а й якісь результати свого гетьманства.
Ви дуже часто схвально говорите про Порошенка, а от щодо Тимошенко у вас, скажімо м'яко, набагато скептичніші оцінки.
Я дуже не люблю демагогії в політиці. Тимошенко каже, що народ «заливається сльозами», але я бачу перед собою чудову країну, де ніхто не «заливається». Вона, як і Ляшко, – хороший «санітар лісу», але мені здається, що Юлія Володимирівна, з якою ми в чудових відносинах і яку я вважаю одним з архітекторів нинішньої України, іноді з водою вихлюпує дитину. Щоб будувати Україну, в парламенті треба приймати закони та рухати країну вперед, а вона пішла в глуху опозицію. Колись міністра закордонних справ СРСР пана Громика називали «Мистер Нет», так і Тимошенко стала «Мадам Нет».
Юлія Володимирівна часто останнім часом буває на ефірах інших ведучих NewsOne, до вас не ходить - ображається?
А от це мені якось абсолютно байдуже – ображається вона чи ні. Якщо ви помітили, в моїй програмі немає політиків і членів уряду, а тільки аналітики. Тому я маю право говорити про політиків, що хочу.
Навіть про власників цього каналу?
Власник цього каналу не підходить до мене взагалі, і дай Бог, щоб у нас були такі власники і депутати Верховної Ради. Ми на березі домовились із Женею Мураєвим (Євген Мураєв – народний депутат, який називає себе єдиним власником NewsOne. – «Главком»), що він мене бере на роботу не обслуговувати владу або його інтереси, а вести програму, аби був рейтинг. А рейтинг несумісний з «джинсою» – люди все розуміють. Як тільки в мене з’явиться хтось, хто почне співати пісні, що його партія або її програма найкращі, а я буду підтакувати, – кінець моїй передачі. Найголовніше, що в мене є – репутація. Мені приходять листи, мовляв, тільки ти й допоможеш, розумієте? І я чудово знаю і не применшую ціну своєї роботи. А Мураєв – це такий бізнесмен нового типу, який дав слово і його не змінює. Він не просив його обслуговувати, а просив рейтинг. І він його має – наш слот (плюс Кисельов додався) зараз перший серед інформаційних каналів.
На NewsOne ми часто бачимо і Мураєва, і його соратника Рабиновича, які створили власну партію. Чи це не використання ресурсу в інтересах хазяїв?
Тут усі з’являються дуже часто, щодня по дванадцять гостей. Крім того, ви знаєте прізвища людей, з якими канал миттєво розпрощався, тому що вони тут розпалювали ворожнечу. Вони потім приходили і пропонували гроші – мовляв, Рабинович же робить у вас передачу. Я не можу оцінювати Рабиновича як політика, але перед ним як людиною абсолютно ефірною, прекрасним шоуменом я тільки знімаю капелюха. Перед ЗМІ стоїть дуже багато завдань – і за репутацією слідкувати, і ефір робити цікавим. От я не знаю, наприклад, хто у мене сьогодні ввечері буде гостем і мені абсолютно все одно. У мене є пул гостей, але кого ставлять сьогодні, я не знаю.
Що означає «у мене є пул гостей»?
Це люди, які спроможні не просто декларувати щось, а розмірковувати.
Цей пул формували ви?
Так, поступово. Я взагалі хочу сказати, що політологічний think tank в Україні просто чудовий – тут величезна кількість аналітиків, які найглибшим чином розуміють, що відбувається. Мені ще допомагає ранковий ефір, куди ми запрошуємо трьох свіжих аналітиків. Когось з них я потім запрошую на вечірні передачі, а з кимось мені достатньо одного ефіру, щоб більше не запрошувати.
«Власники «Вєстєй» знищили радіостанцію власними руками»
Добре, ви про все «на березі» домовилися з Мураєвим. А у випадку з радіо «Вєсті» ви «на березі» спілкувались із Клименком (Олександр Клименко – екс-міністр доходів та зборів, що втік до Росії, з яким пов’язують медіахолдинг «Вєсті»), а на «Ері» – з Деркачем (Андрій Деркач – народний депутат, почесний президент медіахолдингу «Ера-медіа»)?
З Клименком – ні, з Деркачем – так. Радіо «Вєсті» я залишив через те, що у керівництва з’явилися політичні вимоги.
У нас є інформація, що керівництво холдингу приревнувало вас до NewsOne, де ви вже тоді почали працювати паралельно.
Я вам відповів. Одразу після мого звільнення на мене вийшов Деркач, який хотів, щоб я працював у нього, і ми домовились рівно за три хвилини на тих самих умовах, що і з Мураєвим. Він хотів модернізувати станцію і отримати нову аудиторію. І Деркач абсолютно утримався в цих рамках – ви бачите, що ми продовжили нашу роботу в такий гібридний спосіб, спільно з NewsOne. Зараз усе більше з’являється заможних людей, які розуміють, що ЗМІ, яким ти володієш, не має тебе обслуговувати. Коли в усіх є інтернет, нікого не обдуриш. Так, деякі ЗМІ виконують завдання своїх хазяїв, але це вже питання до них.
На ранкових ефірах ви працюєте з донькою Андрія Деркача Тетяною Тереховою. Це теж була умова ваших домовленостей «на березі»?
Ви мені не повірите, але про те, що буду вести ефір з Тетяною, я дізнався за двадцять хвилин до ефіру. Мені було все одно, з ким вести, хоч я уявляв, хто це може бути. Але через те, що це дуже швидко відбулось, у мене навіть не було можливості це обговорити. Коли я дізнався, що зі мною буде Тетяна, я сказав, що це чудово, бо вона розумна освічена людина, яка вчилася за кордоном, знає англійську, ідеально українську, виглядає як богиня. Тож це висока честь.
Як змінилися рейтинги «Ери» після вашого приходу? Бо не вся колишня аудиторія станції, а це освічена, здебільшого україномовна публіка, сприйняла такий різкий злам формату.
Не знаю ніяких рейтингів і вони мене абсолютно не цікавлять.
Ну показники телеканала ви ж знаєте.
Це зовсім інша історія. Є таке прислів’я: знати вас – одне задоволення, не знати – інше. Є кілька речей, які випадають з моєї уваги через манеру життя. Я – нещасний, встаю о п’ятій ранку, проводжу ранковий ефір, потім приходжу додому і падаю, бо треба відіспатись, а десь о третій годині дня вже треба говорити з редактором про вечірній ефір. І така соковижималка щодня. При цьому думати про когось іще в мене просто немає жодних сил та можливостей. Тому я взагалі не знаю, що про мене кажуть і думають. Я не включений у будь-які журналістські та політичні інтриги в Україні і не знаю ніяких рейтингів. Знаю, що ми вивели свого часу «Вєсті» на перше місце, а коли з колегами пішли, то ця станція просто померла. Там досі працюють мої колеги, яким я бажаю щастя, але станцію вбито власниками. Вони здійснили мрію ворогів цієї радіостанції, знищивши її власними руками. Але це їхнє право.
Ваше запрошення на «Еру» співпало з чутками про зміни у складі власників станції? На початку року ширились чутки, що туди зайшли чи то росіяни, чи то колишні соратники Януковича. Чи ви теж цим не цікавились?
Не цікавився, крім того, думаю, що це неправда. Зараз ми із задоволенням зустрічаємось з Андрієм Деркачем із різних технічних питань. У мене нема іншої інформації, крім тієї, що він є власником радіостанції.
А хто запрошував вас на «Вєсті», якщо ви не мали розмов із Клименком?
Є людина, яка стала моїм дуже близьким другом і зіграла величезну роль у тому, щоб «Вєсті» з’явились, – це блискучий медіаменеджер Ігор Гужва. Я був у Москві, і раптом на мене вийшли мої тамтешні знайомі, на яких у свою чергу вийшли з України із пропозицією робити сучасну радіостанцію. Було прийнято рішення запросити московських людей у менеджмент і у ведучі. Оскільки станція переважно мала бути російськомовною і була тверда впевненість, що, окрім російської, я не володію іншими мовами, то мені зателефонували і запропонували попрацювати у Києві. Гужва абсолютно феєрично запустив цю радіостанцію – складалося враження, що ми були десь на небі, бо будь-яке наше технологічне чи особисте прохання виконувалося. Потім вони побили горщики, і Гужва пішов. Тоді з’явились істинні власники (в липні 2015 року Гужва продав свою частку і «Вєстях» екс-прес-секретарю Клименка та його цивільній дружині Ользі Семченко, яка очолила холдинг. – «Главком»), які почали викликати до Москви тодішнє керівництво «Вєстей» і пояснювати їм у кабінетах, як треба себе поводити і яку позицію відображати. До чого це призвело, ви знаєте – керівництво холдингу повністю змінилось, бо журналісти якось у неволі не розмножуються. На жаль або на щастя, ідеологічне навантаження на ЗМІ та якість несумісні. Звісно, «Росія 1» з Кисельовим та Соловйовим – канал №1, але для цього треба напалмом випалити всі інші. Але в нормальному конкурентному середовищі таке неможливо.
Як вважаєте, «Вєсті» – особиста іграшка Клименка? Чи їхнє «ідеологічне наповнення» формує хтось інший?
Ще раз! Я абсолютно не знаю Клименка, ніколи з ним не зустрічався і не отримував жодних вказівок. Як тільки я зрозумів, що справа йде до ідеологічної радіостанції, я її залишив. До його честі (мабуть, щоб я його не послав), мене нікуди не викликали, не хотіли зі мною окремо зустрічатись і так далі. Я пішов – і все.
Безумовно, зробив, бо досі незрозуміло, чому він загинув. У справі Гонгадзе хоча б були підозрювані. Шеремет був абсолютно «дієтичною» людиною, ніколи не був пропагандистом і не мав таких великих ворогів, як мені здається. Це – найзагадковіше вбивство для мене – я ламав голову, розмовляв із друзями з Москви, Білорусі. Він не був ворогом Путіна, Лукашенка, якихось чеченців і ні в якому вигляді української влади. У Павла був аналітичний склад розуму, а вбити аналітика – це щось неймовірне. Я вже почав підозрювати інопланетян.
А те, що слідство у цій резонансній справі засекречене – це правильно?
Люди зачекають, хай дивляться мої програми – я їм розкажу, коли щось буде відомо. Для того й існує таємниця слідства. Злите відео, де якась жінка нібито встановлює вибухівку на автомобілі, зашкодило слідству до такої міри, що досі, як вони стверджують, немає версій. Як можна влаштовувати прохідний двір зі слідчих органів?
Чи були у вас за час роботи в Україні прецеденти судових позовів після ваших висловлювань в ефірі? Деяких впливових жінок обурили ваші слова в ефірі на 8 березня.
Є такий вислів – на хворих не ображаються. Був один судовий позов – до мене і до «Еха Москви», коли ми опублікували документ з держархіву РФ. З нього випливало, що Сталін підписав документ, за яким можна було застосовувати найвищу міру покарання до дітей певного віку. Ми сказали про це в ефірі, і онук Сталіна (не знаю, наскільки справжній) Джугашвілі подав на нас до суду, що не було такого документа, а є фальшивка, зроблена Хрущовим. Звісно, ми цей суд виграли. А Джугашвілі відстав від нас тоді, коли ми запропонували зробити ексгумацію Сталіна для аналізу ДНК. І він ніби розчинився в повітрі. Бо є могила Сталіна біля Кремлівської стіни, але зовсім невідомо, чи він справді похований там. В Україні поки що позовів до мене нема, хоча багато претензій...
Образ?
Мені це не цікаво.
Серед речей, які вас дратують у Києві, ви називали місцеву моду: вважаєте, у столиці погано одягаються? Які речі вас ще тут дратують? Те саме питання стосується й журналістського середовища.
Ні, журналістське середовище я не збираюсь обговорювати. ЗМІ працюють так, як працюють, і я не маю права щось про них говорити. Це як лаяти сорт ковбаси, який їси не ти, а хтось інший. Якщо говорити про те, що дратує, то це завжди дурні та дороги. Дороги Гройсман почав ремонтувати, і я, чесно, в захваті від того, як це робиться. Коли я їду проспектом Перемоги, не вірю, що це українська дорога. Якщо вони й надалі будуть так робитись, то хоча б дорогами Гройсман впише себе в історію.
Так, мене дратує, як одягаються чоловіки, але це тому, що життя таке. Я займався дослідженням і говорив із психологами, чому після тридцяти років чоловіки стають немодними, сірими та жахливими. І от що з’ясувалося: звичайно, коли ти перестаєш рости, в тебе починає накопичуватись одяг. Після ж 30, коли з’являється сім’я і починаєш економити кожну копійку, ти не можеш викинути стару куртку, яка давно вийшла з моди, бо «її ще можна поносити рік-два». Так поступово мужики стають немодними і несексуальними. Але люди не розуміють, наскільки подешевшав одяг, та і я не розумів, доки діти не потягли мене в магазин і не показали речі, які коштують 20–30 доларів. Я не можу бути кимось незадоволеним, але хочу, щоб місто було красивим, щоб люди його прикрашали, бо вони – частина ландшафту. Я б хотів, щоб усі подивились на себе критично в дзеркало і спитали себе: чи варто дванадцять років носити цю куртку, може, час купити нову?
Ви сказали про червоні риски у відносинах з роботодавцями, а чи є такі риски у спілкуванні з аудиторією? Всі пам’ятають скандали з вашими некоректними висловлюваннями на адресу слухачів. Це більше емоції чи епатаж для рейтингу?
Ми з вами вже годину розмовляємо – чому ви запитуєте мене про епатаж? Ви ж мене бачите, невже вважаєте, що я щось роблю для епатажу? Хлопці, мені цьогоріч виповниться 63 роки. Я живу в цій передачі, я в ній природний і якщо мені щось не подобається, якщо слухачка починає говорити про євреїв, які псують життя, раніше я посилав, а зараз просто кажу «до побачення». Якщо людина злісно не відповідає на запитання, я з нею прощаюсь. Навіщо мені епатаж, коли я і так перший? Щодо червоних рисок, то вони є. В мене нещодавно був випадок, коли подзвонила людина і попросила три хвилини. А коли мені кажуть про три хвилини, хочеться задушити. І раптом ця людина каже: «Я не знаю, як мені жити». Цей чоловік говорив простий текст – що в нього старі батьки, двоє дітей, копійчана зарплата і він не знає, як йому далі бути. І ми його просто слухали. Я в таких випадках завжди кажу: «Я вам не можу допомогти, але дуже співчуваю». Може, в цьому відмінність моєї передачі від інших, де все абсолютно формально: ти сказав, потім ти скажи, а зараз наша передача закінчилась – Україна йде вперед! Я не знаю, чи Україна йде вперед, чи назад, і я не можу перервати людину, коли вона абсолютно щиро розказує про свої біди і нещастя. Тому що я у неї – останній, хто лишився, щоб це розповісти. Ну і, звісно, я не дозволяю порушувати закони, ображати людей чи якусь групу.
Наостанок некоректне запитання: яка ваша зарплатня?
Я порушу загальновідоме правило, якщо скажу вам свою зарплату, тому відповім округло. Моя зарплатня велика, я живу безбідно, гроші не витрачаю, а збираю на освіту дітям. Знаючи двох своїх лоботрясів, маю мало надій, що вони вступлять до Гарварду на безкоштовній основі. Зі мною складно домовитись, тому що я знаю собі ціну, але веду скромний образ життя. Щоб бути більш конкретним, скажу так – є деякі журналісти в Україні, які виконують замовлення олігархів і отримують на порядок більше, ніж я. І яхту я купити, на жаль, не можу, хоча часто мрію про неї в прямому ефірі. У мене є свій канал в Youtube, який я активно розвиваю, я є в усіх соцмережах, окрім «Інстаграму». Коротше кажучи, намагаюсь іти в ногу з часом. Так вийшло, що мої пізні діти плюс колектив, де я, мабуть, найстарший, примушують напружуватись і займатись усім, що дарують нові технології. Але як не читав, що про мене пишуть, так і не буду – просто часу немає.
Микола Підвезяний, Павло Вуєць, «Главком»
Коментарі — 0