Олексій Вертинський: Український театр у сраці. І ось чому...

    • Катерина Пешко Станіслав Груздєв
    • 17 Грудня, 2016, 19:15
    • Розсилка
    <img class="big-photo" src="/ftp_upload/images/vertinskiy.jpg" alt="Олексій Вертинський: Український театр у сраці. Жодного керівника не можна поміняти, бо у нього &laquo;тиск підскочить&raquo; чи &laquo;паралізує&raquo;&hellip;" />
    Олексій Вертинський: Український театр у сраці. Жодного керівника не можна поміняти, бо у нього «тиск підскочить» чи «паралізує»…

    Росіяни переживають через якусь Корольову, яку сюди не пустили... Та пішли вони всі…

    Пропозицію про інтерв'ю відомий український актор Олексій Вертинський спочатку сприйняв насторожено. «Комусь треба ото читати мої думки?» – чи то запитував, чи то радився він. Проте під час розмови епатажний артист справив враження людини, готової яскраво говорити на будь-яку тему, навіть не надто приємну для нього особисто.

    З Вертинським ми зустрілись у Київському академічному Молодому театрі, де актор працює вже багато років. Говорили в залі, де вже за кілька годин він мав грати свою моновиставу «Синій автомобіль». Саме за цей проект ще у 1998 році актор отримав «Київську пектораль» (вдруге Вертинський «взяв» цю премію у 2013-му за найкраще виконання чоловічої ролі у виставі «Загадкові варіації»). Вертинський гостро сприймає російську агресію, вважає, що намагатися «просвітити» сусідів – марна справа, виступає за те, щоб видворити за кордон країни усіх російських «колег» і при цьому особливо не добирає слів.

    Пане Олексію, цей рік ювілейний для вас. Зазвичай на круглі дати артисти влаштовують творчі вечори, бенефіси. Але ваше 60-річчя минуло без цього…

    Дійсно, зазвичай так роблять. І зазвичай це заведено робити за рахунок акторів. І вони, дурні, йдуть на ці витрати. Я не знаю, кому це може бути цікаво, але мені воно не потрібно. Я знаю, куди мені дівати гроші: у мене повно обов’язків – батька, діда, брата. Мені здається, це найбезглуздіша витрата грошей – влаштовувати бенкети з приводу власних ювілеїв. Яка це радість? Ну, став я ближчим до смерті. Якщо статистика говорить, що мужики тут живуть до 62 років, так небагато мені вже лишилось. Здохну та й здохну, ой біда яка! Усі там будемо.

    Але мова не про бенкети, а про творчі вечори, на які приходять не тільки друзі, а й шанувальники.

    Можна назвати ювілейну виставу бенефісом. Але це ті самі яйця – тільки вигляд збоку. Гроші в касу, гроші в державу. Взагалі, ми звикли до думки, що мистецтво – це тягар, щось планово-збиткове, що ми утриманці. Ото я з цим настроєм увійшов у це життя і з цим же настроєм я з цього життя накиваю. Я – вічний боржник. Усім винен.

    Після нашої розмови ви одразу вийдете на сцену і вкотре зіграєте свій «Синій автомобіль». Цій постановці майже 20 років. У чому секрет успіху такого довгого її життя? Чому глядач весь цей час продовжує ходити на доволі складну річ?

    Та я ж не бачу з боку, що я там витворяю. Мені складно давати якісь оцінки. Але це – не знаю, наскільки це буде зрозуміло читачам – коли у тебе вже кожна секунда, кожна мить в житті не формальна. За цим стоїть твоя біографія. Ця вистава – сповідь актора, сповідь письменника.

    Це і ваша особиста сповідь?

    Я граю у запропонованих обставинах. Це наче моя сповідь, тому там не може бути формального нічого.

    Я багато років боявся цієї вистави, багато разів думав: усе, оце сьогодні зіграю, і це буде востаннє, я не можу. Коли треба було її грати, я одразу зранку прокидався у стресі, із зіпсованим настроєм, не мав абсолютно ніякого бажання виходити на підмостки лише тому, що мав бути один на один із глядачем. Я не міг подумати, що це комусь подобається. Тим більше я сам був не в захваті ані від літературного матеріалу, ані від усього того, що ми навигадували з Ігорем (режисер Ігор Славинський. – «Главком»).

    Я багато тринджу і наче вибачаюся за цей «Синій автомобіль», але, справді, виставі майже 20 років. Треба щось із тим робити…


    фото: Київського академічного Молодого театру
    фото: Київського академічного Молодого театру

    Які зіграні ролі, вистави можете назвати найбільш визначними для вас?

    Не знаю. Мені здається, цей «бухгалтерський» перелік мені ні до чого.

    Але ж, певно, є більш улюблені ролі.

    Та у мене всі ролі улюблені. Навіть найбездарніші.

    Я не дуже люблю вистави тільки, які не написані драматургом, а зібрані за принципом сценарію, тобто коли там немає драматурга. Наприклад, «Московіада» за Андруховичем (вистава йде в Молодому театрі, Вертинський грає роль Олелька ІІ – Блазня. – «Главком»). Сам Андрухович не вирішив, що буде така вистава. Просто якась прихильниця Андруховича подумала, що було б класно, якби вийшла вистава. Сама нашкрябала сценарій, а ми, мов дурники, плигаємо. Ось це я ненавиджу. Це дуже схоже на «утром в газете, вечером – в куплете», як ото за радянських часів агітпоїзди.

    Але ви там граєте. І критики цю виставу оцінюють досить високо.

    Справа не в тому. Ти, будучи вже досвідченим актором, не можеш собі дозволити виходити на сцену і бути немічним, в якихось ситуаціях бути з пробоями. І ти ото там шкребешся.

    Якщо актора не задовольняє вистава за якістю, він може відмовитися від ролі у ній.

    Та то люди, коли так кажуть, просто надивилися американських кіно про поведінку акторів. У принципі, ми – люди підневільні. Так у всьому світі. Ти не маєш права відмовлятися – ти маєш право тільки працювати. Я ж у театрі працюю!

    Олексій Вертинський

    Гаразд, у театрі – так. А якщо говорити про антрепризу? Акторів туди ніхто не заганяє. 

    Якщо антрепризу, то я не погоджуюся на якісь пропозиції.

    Які маєте вимоги до сценарію, до партнерів по виставі? У якій виставі ви не погодитесь зіграти?

    У мене єдиний принцип. Я хочу, щоб виставу робив талановитий режисер, який знає, чого хоче. Я бачу, що людина виношує власну дитину, вона її готова народжувати, і я виконую всі вказівки, допомагаю цій людині стати матір’ю чи батьком цієї дитини. Я такі проекти підтримую і люблю. А бувають варіанти, коли збираються продюсер і ми всі такі талановиті: «Привет, Сашик!» – «Привет, Олежек!» – «Здравствуй, Игорь!» Питаєш: «Слухайте, а хто режисер?» «Ми такі самодостатні, навіщо нам режисер?» – каже продюсер. Велике дякую, я подумаю. Не може бути дітей у папуги з крокодилом. Навіщо я буду брехати?

    У скількох антрепризних виставах ви зараз берете участь?

    У мене є «Небезпечний поворот», «№13, або олінклюзів», «Два анекдоти» за Чеховим і «Історії кохання для дорослих». Може, щось пропустив, не пригадую більше…

    З ким із продюсерів переважно співпрацюєте?

    Тільки з Іриною Зільберман та Славою Жилою. Поки що все.

    Олексій Вертинський

    «Ти мене примушуєш зізнатися, що я теж беру участь у гівні»

    Крамольна думка: завдяки війні український театр, зокрема антрепризний, отримав поштовх для розвитку. Потік російських артистів, які безперервно жнивували в Україні, припинився. Але, здається, ми не повною мірою використали цей шанс. Театральні команди, склепані нашвидкуруч, часто роблять «жовтенькі» постановки і з ними мотаються країною.

    Так завжди бувало. На сьогоднішній день це не якась новинка. Навіть коли тут москалів повно було, все одно гівно українське так шниряло. Ще й час від часу казали: як на москалів, так ідуть, а на нас... А ти на себе подивився збоку, блін?

    Так от, зараз росіян немає, але глядач доволі часто все одно обирає «гівно» і виходить задоволеним. Це має ображати українських акторів?

    (Сміється) Ти мене примушуєш зізнатися, що я теж беру участь у гівні.

    У мене немає таких антреприз. Дякувати богу, мені подобається абсолютно все, в чому я задіяний. Якби не подобалося, я б давно вже звідти здриснув.

    Інша справа, що ми всі маємо своє власне уявлення про кохання, красу і так далі. От є, наприклад, у мене вистава, яку я вважаю найкращою взагалі. Ми зараз її не граємо, але вона була за всіма складовими неперевершена. Мінімум реквізиту, вишукані костюми, чудова сценографія, музика, світло – просто божественні! І публіка на неї валила десятиліття! Я маю на увазі «Дон Жуана» Мольєра. Ну, прекрасна вистава. Але на думку спеціалістів (я читав рецензії), артисту, що виконує роль Сганареля, тобто мені, з таким голосом треба було сидіти в далекій провінції, звідки він, власне, і приїхав, і не висовуватись. Тобто комусь страшенно не подобається мій голос і взагалі моя персона. Але на виставі 10 років у нас був аншлаг.

    На вашу думку, в Україні є якісна театральна критика?

    Я взагалі не намагаюсь розбиратись із цим інститутом критики. Розумію, що досліджувати можна все. Що там із трупом роблять? Розтинають його? От «розітнути» можна абсолютно все. Але я не розумію, заради чого це робиться.

    Наприклад, якщо ти себе називаєш театральним критиком, ти начебто маєш зрозуміти, за складовими розібрати все, що побачив, і казати потім: так автор взагалі не те мав на увазі, що ви зробили тут. А ти звідки знаєш, що автор мав на увазі? Що там закодовано? Хто ти такий? Чого ти вирішив, що тобі зверху благословення дали на подібні діяння? А всі живуть саме за таким принципом: оце – гівно, отам ніздря крива, отам панчоха порвана, а отам узагалі дупа товста. В цьому інститут наших театральних критиків.

    Та чхати я хотів на таку критику. Верне мене від цього.

    «У державних театрах живуть за законами Сталіна»

    Дискусії щодо того, чи повинен митець давати аудиторії те, що вона хоче, чи треба трохи піднімати планку, розвивати глядача, вам цікаві?

    Складне питання… Абсолютно не з моєї сфери…

    Для чого я буду лукавити? Я все життя мріяв бути актором. Я ним став і я ним здохну. Я пройшов цей шлях від маленького хлопчика – на підмостках був уже в 10-11 років. От сьогодні ми граємо сценку про піонерів у піонерському таборі. Я це роблю переконливо, завжди го-то-вий! Потім мені дають Чехова, потім – якусь Аду-шмаду, яка писала про громадянську війну… Це щось завищене чи відповідає сьогоденню? Я в цьому не тямлю. Мені якось наплювати. Якщо є розумний режисер, який вважає, що от з цієї дрібнички можна зробити офігенну проблемну штуковину, я йому довіряю і беру участь із ним у цьому проекті. А як дати оцінку: чи це сьогодення чи це відстій, це ми проїхали чи, може, вже пішли у ХХІ століття? Я не знаю. І лише глядач, каса допомагають, мабуть, це зрозуміти.

    Можна, звичайно, звинувачувати глядача: мовляв, цим піплам що не покажи, аби дупа гола мелькала. Можна так, звісно, всіх брудом облити. Ну а чого, власне, ні, якщо дупа гарна? Я, наприклад, свою порепану не намагаюся нікуди втулити. Ну а в когось, може, є шанс блиснути.

    От як мені відповідати на це питання? Не думай, що воно мене дратує. Воно мене не дратує. Я просто йду від відповіді. Бо я не знаю. Я просто хочу, щоб людина, яка одного разу з’явилася в театрі, зрозуміла, що тут дійсно відбувається диво. Щоб цей світ манив. І щоб не відбувалося зради. Щоб не було такого, що людина прийшла, а там у виставі – срака. Вона подивиться і скаже: боже мій, ноги моєї більше не буде в цій богадільні. От цього я боюсь і за це я готовий каструвати своїх колег.

    Коли ви погоджуєтеся грати в антрепризі, думаєте про заробіток?

    Я лише через заробіток там і погоджуюся грати. Але при цьому я добросовісний. Я приходжу і кажу: якщо ви хочете, щоб я брав участь – ніхто не п’є в цей час, ми сьогодні робимо цю сцену, завтра цю, післязавтра граємо прем’єру. Усі погоджуєтесь? Так! Усе, ноги в руки, ворушимо булками, кожен приходить з вивченим текстом.

    Оцей антрепризний варіант мені навіть більше подобається. Бо в державних театрах живуть за законами Сталіна: заплановано три місяці репетирувати – ходять тут ні х*ра не роблять два місяці і 29 днів. А за одну ніч усі – і цехи, і артисти – хапаються за голову: «О, боже! Я ж текст не знаю!». Завтра прем’єра, вони бігають, ноги трусяться. Та це ж улюблена професія! Як можна труситися? Так, хвилювання присутнє, але я від цього тільки кайфую. Ні, у них усе навпаки. Якась дурниця.

    Коли ви йдете в антрепризу, які ваші фінансові умови: визначена сума за виставу чи все залежить від каси?

    Як правило, це та сума, на яку ми домовляємось.

    Олексій Вертинський

    «Мені страшенно подобається, що Жирков-падлєц робить»

    Молоді продюсери та режисери зараз багато говорять про те, що потрібно робити театр більш сучасним, інноваційним. Натомість керівник столичного Театру російської драми імені Лесі Українки Михайло Резнікович переконував «Главком», що «у театр ходять плакати і сміятися, а не за інноваціями». Ви тут на чиєму боці?

    (Сміється) Ой, це не зовсім вдалий приклад. Резнікович для мене, якщо і приклад, то тільки такого махрового «відстою», який я не хочу обговорювати.

    Тобто ви не відвідуєте вистави в Російській драмі?

    Востаннє я дивився у них «Развод по-русски». Втік я звідтіля і дав собі слово, що більше на подібне не піду. А на думку самого Резніковича, саме така продукція і є критерієм збережених «русских традиций театра». Так можна назвати все, що завгодно, традиціями руського театру, і ні в кого язик не повернеться сказати, що це гівно, взагалі-то, яке треба прибрати совковою лопатою кудись подалі і глибше.

    Інші театри відвідуєте?

    Так. Останнім часом я передивився Жирковські (Стас Жирков, режисер, керівник театру «Золоті ворота». – «Главком») вистави. Потім дивився виставу продюсера Тані Едемської та режисера Влади Білозоренко – «Шикарная свадьба», дуже вона мені сподобалась (у цій виставі грає дочка Вертинського, актриса Ксенія Вертинська. – «Главком»). Мені так дивно було, що така молода дівчина-режисер зібрала антрепризну виставу, кагал з усього Києва, таких різношерстих акторів, але ж вони як боги працювали. Зізнаюсь, я не ходжу на ті вистави, про які знаю, що то буде «пробой». Я не можу собі дозволити втратити вечір. Я маю розуміти, що тут або режисер вартий або колеги.

    «Мойсеєв сказав: «Що, ти будеш до смерті дурників грати? Ну ж бо спробуймо героя-коханця, негідника…»

    Назвіть «вартих» режисерів.

    Складне питання. Я от стільки років жив з думкою про те, як мені пощастило, що мені дістався Станіслав Мойсеєв (з 1996 року очолював Київський молодий театр, у 2012 році був призначений на посаду художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. – «Главком»). Майже 35 років я жив із відчуттям, що, фігурально висловлюючись, це наш український Марк Захаров.

    Справа в тому, що я, коли був студентом, зростав на захарівських виставах. Як я мріяв потрапити до Захарова в трупу! Але де там. Де той Ленком, а де я. Я настільки себе недооцінював, що навіть не рипався туди. Мені здавалося, буде краще, якщо я буду незалежно виступати. Я дуже смішний з дитинства, в мене дар якийсь. Навіть якщо наполовину знаю роль, виходжу на сцену – зал регоче. Глядач мені допомагав завжди розбиратися і з професією, і з самим собою. Бували й провали. Думав: щось сьогодні вони не сильно сміються, минулого разу веселіше було. Ну, робив якісь висновки. І мені здавалося, що це і є моя доля, що приблизно в такому форматі я маю існувати. Але з’явився Мойсеєв, який сказав: «Що, ти будеш до смерті дурників грати? Ну ж бо спробуймо соціального героя, героя-коханця, негідника…». І виявилося, що я все це вмію. І це так азартно. Та я, наприклад, страшенно шкодую, що у нас не відбувся «Гамлет» у Молодому театрі. Переклад Андруховича просто геніальний!

    Щодо інших режисерів. Мені так не хочеться нікого ображати…

    Не треба ображати. Просто похваліть.

    Найкращих немає. Я не люблю найкращих. Я не вірю в найкращих. Але мені страшенно подобається, що Жирков-падлєц робить. Не знаю, чи він сам розуміє, що він витворяє. Але в нього актори починають існувати якось по-справжньому. І ти сидиш у глядацькій залі, а у тебе по спині мурашки бігають, а потім ідуть такі спазми, що ти не можеш навіть сказати «дякую вам» – сльози не дають говорити. Таке в мене було, коли я Ірму (Вітовську) в «Сталкерах» побачив. З крутих мені подобається Жирков.

    Не думаю, що професія режисера – це та професія, де їх може бути цілий батальйон. Не спокушайтеся, люди добрі. Мені кажуть: о, у вас такий досвід, ви стільки всього переграли, стільки пережили, невже вам не хочеться нічого поставити? Може, я й поставив би, але це не моя професія, я не про це мріяв з дитинства. Ну, може в Америці оця Джолі щось може поставити. Коли штучно твориться популярність і вселенське кохання, мабуть, якийсь здвиг у головах відбувається. І здається: «Так, я можу, я дозріла, ви мене так довго чекали – ось вона я, їжте скільки влізе». А насправді це дуже рідкісний дар.

    «Та розженіть усі театри, як колись в Естонії зробили»

    Мойсеєв зараз очолює Театр Франка. Вважаєте, це добре для цього театру?

    Мені здається, що він втомився, причому втомився не творчо. В нього якась інша втома: фізична, фізіологічна, не знаю. Бо щоб виходило щось путнє, треба напружуватись, ворушитись. Він прийшов у це старе болото, де всі живуть своїми штампами і періодично забувають знімати шаровари з шаблями. Казна-що там відбувається. А він намагається туди додати якісь витончені англійські речі, гумор. Ну не можна на цьому підводному човні злетіти. Підводний човен потрібен для того, щоб плавати по дну. Злітати треба на літаках. Ну посадимо ми у цей підводний човен найкращого штурмана – все рівно не злетимо. Треба ж розбиратися. Потрібна своя команда, плеяда, однодумці. Мені здавалося, що ми розуміємося з ним. А там ні х*ра не виходить.

    Чи не занадто песимістично?

    А де ті реформи взагалі провели? Реформи – це такий самообман, така дурість! Український театр у сраці. І ось чому! Не можна жодного керівника поміняти, тому що у них діагнози. Когось хочуть звільнити, а за нього кажуть: залиште у спокої, бо якщо його звільнити, в нього тиск підскочить, його паралізує, і це буде на нашій совісті. Тиць-пи*диць. Ми що, богадільня? Мене просто розриває на частини. Та розженіть усі театри, як колись в Естонії зробили. Так, це не конституційно, але ж ви – розумні люди. Приберіть усіх нафіг і почніть з нуля. Люди, думкам яких ви довіряєте, хай сядуть і відберуть собі для постановки оцих, оцих і оцих. Подивимось, що з цього вийде. А нащо ви все, що Йосип Віссаріонович навигадував колись, досі тягнете? Залишається ще й назвати це його іменем.

    Як ставитеся до того, що на цьому «підводному човні» грає і ваша донька Ксенія?

    А що? Там є вистави у Дмитра Богомазова. Наприклад, Morituri te salutant (у виставі грає дочка Вертинського. – «Главком»). Це божественно. Я вже разів вісім дивився. Вважаю, це найкраща українська вистава з усіх боків. Хоча я коли побачив збірку Стефаника (Morituri te salutant – вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника. – «Главком»), яку Ксюша приперла додому, сказав: нафіга тобі це? Стефаник же вічно про покійників і все інфернальне писав: баба здохла, мухи лазять, кров на підлозі перемішалася з глиною… Подивився виставу. Боже, прекрасно! Із цих новел Стефаника Богомазов зробив такий високий поетичний твір. Я і плакав там, і торжествував, і все на світі.


    Донька народного артиста Вертинського Ксенія працює у Театрі Франка (фото: Facebook Ксенії Вертинської)
    Донька народного артиста Вертинського Ксенія працює у Театрі Франка (фото: Facebook Ксенії Вертинської)

    Втім, Ксюша сама не в захваті від того, де вона працює. Якось вона мене питала: «Слухай, може, мені звільнитись?» – «Якого хріна? Хто тобі сказав, що в іншому театрі тобі буде краще?».

    От ви, коли йдете в цю професію, ви хочете грати? Грайте. Але вам ніхто не обіцяв, що ви будете грати найбільші ролі за не найменші гроші. Що дадуть, те й будете. Табуретку? Табуретку. Моркву? Моркву. Ми всі в однаковому становищі. Ні, вам хочеться головних ролей, щоб вас головні режисери брали на головні ролі. Наївно. Так не буває.

    Ви буваєте на всіх виставах, в яких ваша дочка брала та бере участь, і палко її підтримуєте…

    Обов’язково і по кілька разів.

    І які у вас відчуття, коли спостерігаєте за своєю дитиною з глядацького залу? Там ваша дочка чи актриса?

    Я коли потрапляю у глядацьку залу, у мене від розчулення сльози течуть навіть, якщо це не трагедія, а комедія. А на Ксюшу дивлюся і як на доньку, і як на актрису. У мене складне відчуття. Знаючи власну дитину як облуплену, мені іноді здається, що вона не витягне завдань, яких їй «нашинкував» режисер. Та коли я сідаю, бачу, що це не моя донька, а якась доросла акторка, у мене таке торжество, я від цього п’янію. А потім тобі ще дзвонить Ада Роговцева і каже: «Льоша, Льоша! Що це було?» – «Про що ви, Адо Миколаївно?» – «Я сиджу в залі, зараз антракт. Це твоя доця!». Тобто їй дають оцінки навіть такі досвідчені зубри.

    Наскільки різняться зарплати акторів Київського молодого театру і театрів, що мають статус національних? З Театром Франка ви точно порівняти зможете.

    Ксюша, мабуть, більше за мене вдвічі отримує.

    І це при тому що ви народний артист? Скільки отримуєте в Молодому?

    Може, тисяч п’ять. Та я ж не живу на ці гроші.

    Олексій Вертинський

    «Я зрозумів з дитинства: Радянський Союз – це не для мене»

    Який театр в Україні вважаєте найбільш прогресивним? От усі хвалять Молодий театр, а ви щось не дуже.

    Я страшенно радий, що я тут, я йому вдячний, я його люблю. Мені подобається той факт, що за роки, які я тут працюю, він перетворився. Коли я прийшов, це така клоака була! Але це не моя заслуга. Мойсеєв почав ставити вистави, на які пішов глядач. Дуже багато акторів зробили для себе якісь висновки: треба працювати так, як працює цей, оцей і оцей. Стали підтягуватись люди. Завелися вистави, які дійсно можна віднести до розряду найкращих. Але сказати, що у мене тут щовечора «вас очікує щастя» я не можу.

    Мені соромно, але, на жаль, є такі вистави, які на голову не налазять. Я питаю худрука: чому, навіщо? Але знов-таки, зачепи цю тему, скажуть: режисер - людина немолода, в неї тиск підскочить, інсульт, і ми будемо винними. Я цього не розумію. Але я нічого не можу робити і не збираюся робити, це не моя сфера, не мої обов'язки. Є керівники, які мають формувати команду. А вони кажуть: він дістався мені від попередників. Носяться всі з тими попередниками, а попередники оцю блювотину час від часу й викидають. І люди витрачають вечір, щоб прийти і сказати: «Знов гівно!»

    Доволі часто актори визнають, що театр не може існувати без ненависті і заздрощів до колег. Ви такої ж думки?

    Можливо, я якийсь особливий. Але я зрозумів ще з дитинства: Радянський Союз – це не для мене, я не хочу жити в колгоспі, я хочу бути «кулаком». Нехай мене там шпиняють, карають, відправляють у Сибір. Та мені хочеться, щоб усе, за що я відповідаю, було бездоганним. А оця колективна відповідальність – пффф! Я не претендую.

    Мені хтось казав, що на земній кулі тільки 20% населення залишається просунутим, типу мене, дурника, який відданий своїй мрії і розуміє, що життя дане один раз і треба встигнути себе реалізувати з найменшим збитком для оточуючих. А 80% так не вважають. То чого ви думаєте, що в театрі не такі 80% і 20%?

    Ви зазначили, що треба розігнати всі театри та почати все з нуля. Тобто поштовх, який дала російська агресія українському мистецтву не виправив ситуацію?

    Дійсно, ця війна нас усіх трішечки витверезила.

    Пригадую, коли Майдан ішов, прибігали наші акторки, пропахлі димом, Римма Зюбіна, Наталя Васько: «Як ми можемо тут насолоджуватися в мистецтві в той час, коли наші хлопці там?». Я кажу: слухай, кожен повинен займатися своєю справою. Побула на Майдані – добре. А тепер, будь ласка, покажи, що ти вмієш робити у своїй професії. «Ні! Треба все закривати! Ми всі повинні йти на барикади!». Щось таке відбувалося.

    Я був у сумнівах. Бо не знав, як краще бути. Єдине, що я міг собі дозволити, – не зраджувати своєї дитячої мрії. Я йшов у цю професію, бо мені з дитинства хотілося бути актором. То чому я повинен у який момент на все це насрати і йти кудись на Майдан?.. Ну, я ж у вільний від роботи час теж був на Майдані. Я тягав туди цигарки, каву, гроші, печиво та інше. І дочка моя так само туди бігала. Ми так само плакали і волали. Нехай я і не правий, але я залишатимусь тут. Навіть якщо скасовуватимуть вистави, я нікому не дам привід думати, що я схибив.

    А тепер з’ясувалося, що саме події на Майдані наштовхали повні зали глядачів. Люди почали ходити до театру саме з цього Майдану. Ми давали там вистави на шару, потім вони тут ночували-жили у приміщенні під час Майдану. Ніхто ж не знав тоді, чим може завтра закінчитися. Всі мало спали, багато бігали і переживали. І з того часу якось і глядач почав у театр ходити, і ми витверезились. Зрозуміли, що не так нам і потрібне оте російське, що не вилазило з наших підмостків. Що ми можемо обходитись своїми власними силами.

    Олексій Вертинський

    «Люди добрі, вони ж с*ки, давайте від усього їхнього відмовимось»

    У столиці багато театрів ставлять вистави російською. Ви вважаєте це проблемою? Адже у вас теж є російськомовні ролі.

    Я на цю тему ніколи не замислювався. Мені байдуже.

    Я знаю, що ця російська потвора, Путін, із цими 86% співгромадян – гниди, це нелюди і кінчені істоти. Але, розумієш, в мене батько говорив російською, хоча там крові було намішано: там і латвійське було, і білоруське щось. Мама – українка. Спільна мова в роду у нас російська була. Батько читав українські книжки, дуже багато читав, але так і не зміг навчитися української. Він так кострубато говорив, що я казав: «Тату, будь ласка, краще помовч!». Я думаю, ще кілька поколінь просто треба перетерпіти. Я і сам не дуже досконало володію українською. І я страшенно радий, що я в українському театрі граю українською мовою. В житті ж я завжди з’їжджаю на суржик. Я народився в Сумах. У мене взагалі такі краї, що там усі говорять як Вєрка Сердючка, яку всі лають, бо вона «паплюжить Україну». А вона говорить так, як говорить наша Слобожанщина, Сумщина, Харківщина і Полтавщина. Там ще й крутіше можна знайти.

    До війни ви брали участь у російських кінопроектах…

    Таку дивну штуку розкажу. Мене раптом, ні сіло не впало, за рік до війни захотіли зняти у російському фільмі «Літо вовків». Режисер (Дмитро Іосіфов. – «Главком») викликав мене на «Мосфільм», я поїхав на проби. Було очевидно, що він хоче, щоб саме я грав роль бухгалтера Яцка. Але тут він каже: «Проблема, проблема... Мы все предупреждены, чтоб украинских актеров не брать на этот проект». Та потім сказав, що домовився з Ернстом (генпродюсером Першого каналу, де й відбувалась прем'єра серіалу. – «Главком») щодо мене. Я був єдиним українським актором у цьому кіно, до речі, хороше воно вийшло, мені сподобалося. Але ота фраза мене тоді насторожила. Війною ж і не пахло тоді. А воно, виходить, там щось планувалося вже.

    Зараз із кимось з російських колег підтримуєте зв’язок?

    Ні. Коли вперше пролунали постріли на Майдані, я прибіг додому, заскочив у скайп і написав: «Уявляєте? Ці с*ки у нас стріляють на Майдані!». А мені з Санкт-Петербурга одна дама відповідає: «Так правильно. Вас, фашистов, давно надо было поубивать». Я хлоп ноутбуком – і повиходив з усіх соцмереж. Бо зрозумів, що їм це неможливо пояснити. Не переломиш. А потім на телебаченні ще спеціалісти-психологи пояснювали, що краще й не намагатись, бо цим мають займатися спеціалісти. На те, щоб вони (росіяни. – «Главком») зрозуміли, куди вони потрапили, підуть роки. Бо це вони попали.

    І ось через три роки на Жовтневому палаці знову майорить реклама російських артистів. Вони повертаються в Україну…

    Мене це не лякає. Мене це дратує. Бо це показує, які ми дурні все ж таки. Я – радикал. Я б їх нах*р усіх послав, доки не закінчиться війна. Виведіть танки – потім подивимось. Віддайте Крим – потім поговоримо. А поки ні – ну, то, вибачте, ні. Вони там переживають через якусь Наташу Корольову... Та всіх геть! Пішли вони всі в дупу!

    Заборону російських серіалів теж схвалюєте?

    Я би все це заборонив. Не треба нам нічого звідти. Якби у нас при владі були люди мудрі, що справді відчувають біль народу, вони мали б з телевізійного ящика сказати всім: «Люди добрі, це ж с*ки, давайте від усього їхнього відмовимось!». І всі скажуть: «Давайте!». От домовитись усією країною, відмовитись від усього їхнього! Ходили б по лісах шишки збирати ялинкові, буржуйки топили б! Але вибрались би. Так ні ж! Усі, хто сидить у владі, спеціально туди рвалися для того, щоб власну дупу в тепле крісло посадити, щоб у кишені було побільше грошей. Потім воно вмре, а в некролозі ніхто не напише: «Пішов видатний діяч». Пішло х*йло, яке встигло натирити наші гроші. Всі про це знають. А їм чомусь не соромно. В них якась перевернута свідомість.

    Ви мали дружні стосунки з кимось з політиків?

    Ні. Вони ж до того ще й такі самозакохані нарциси. Вони вважають, що вони значно вищі за всіх нас. Їм достатньо телеефірів. Вони ж у театри не ходять.

    Віктор Ющенко ходив...

    Так, він з Катериною і у нас був. На Ібсена, здається, приходив.  І Порошенко був у нас. Дивився Шиллера.

    Це після того ви отримали звання народного артиста?

    А це Порошенка указ був?

    Саме так.

    Ну, дякую, у мене тепер надбавка до пенсії (сміється).

    Не вбачаєте проблеми в тому, що деякі ваші колеги так часто з'являються в абсолютно однакових серіалах, що іноді не розумієш уже, хто, де, кого грає і на якому каналі?

    Я не відслідковую. Але мені вже розповідали про це «кіно». Оцей герой наче ж вчора помер, а сьогодні он знов стрибає, ще й у вуста когось цілує. Словом, якесь божевілля. Ну, дурні, і все.

    Вас зараз нечасто запрошують у кіно?

    Все рідше й рідше. Мабуть, я вже відстійний. Рано чи пізно ми всі до цього приходимо. І навіть улюблені кімнатні капці зношуються.

    Катерина Пешко, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ