Володимир Жемчугов: Росія з Донбасу не піде, бо там залишаються сотні тисяч свідків для Гааги

    Люди на Донбасі досі мають образу на Ющенка, який їх зрадив і віддав регіон на відкуп Ахметову і Єфремову
    Підприємець із Луганщини Володимир Жемчугов останніми роками працював та жив у Грузії. На початку війни на сході України він повернувся із сонячного Тбілісі в Україну і почав організовувати рух спротиву проти збройної агресії країни-сусіда. Стати партизаном вирішив сам, тривалий час успішно працював у підпіллі, але при виконанні останнього завдання
    • Наталія Малиновська Станіслав Груздєв
    • 3 Липня, 16:15
    • Розсилка

    Люди на Донбасі досі мають образу на Ющенка, який їх зрадив і віддав регіон на відкуп Ахметову і Єфремову

    Підприємець із Луганщини Володимир Жемчугов останніми роками працював та жив у Грузії. На початку війни на сході України він повернувся із сонячного Тбілісі в Україну і почав організовувати рух спротиву проти збройної агресії країни-сусіда. Стати партизаном вирішив сам, тривалий час успішно працював у підпіллі, але при виконанні останнього завдання підірвався на міні. Залишився без обох рук, майже втратив зір і потрапив у полон.

    Жемчугов каже, що Росія почала готуватися до окупації Донбасу одразу після перемоги Помаранчевої революції. Точкою відліку він називає невдалий з’їзд Партії регіонів у Сєвєродонецьку за федералізацію у 2004 році. Він також переконаний, що з Донбасу Росія не забереться  за жодних умов. Адже на окупованій території залишаться кілька тисяч свідків її збройної агресії, які можуть виступити на процесі в міжнародному суді. Хіба що відбудеться обмін: наприклад, Крим на Донбас.

    Як ваше здоров’я?

    Дякую. Я відновлююся після операції, зараз - процес реабілітації. Сили потихеньку повертаються, зір також трошки відновлюється. Ще рік мушу лікуватися.

    Де вас застав початок війни на сході України?

    До війни я працював в Грузії. 2014 року на Великодень я приїхав разом із дружиною провідати маму в Красний Луч на Луганщині. Коли побачив, що там почалося, зрозумів, що буде війна. Відвіз дружину назад у Тбілісі, а сам зібрав заощадження і повернувся до України організовувати рух спротиву.

    Що з побаченого спонукало вас до таких рішучий дій?

    У 2014 році все почалося з проплачених мітингів. Починалися вони ще з Нового року. Організовували ці «протести» місцеві лідери Красного Луча. Одним із них був виконавчий директор заводу «Фагот», який виганяв на мітинги своїх працівників. А на підприємстві жорстка дисципліна: сказали вийти, значить, всі вийшли. На шахтах теж були замовні мітинги. Але це все було на рівні балачок, далі не рухалося. А серйозно все зрушилось, коли мер Красного Луча Марина Філіпова разом зі своїми помічниками почала організовувати навесні так звані блокпости. Тоді вони ще стояли без зброї. Якось у квітні я запитав у ДАІшників на трасі Ростов – Харків: що це за люди на блокпостах стоять? Вони відповідали, що то - їхні помічники. Мовляв, допомагають зупиняти, якщо хтось п’яний чи якийсь інший порушник - вони будуть свідками і не треба бігати за понятими. Філіпова фінансувала цих людей, давала їм гроші, привозила продукти. І все почалося саме з цього – із замовних мітингів і організованих блокпостів. (У жовтні 2014 року бандформування «козаків отамана Косогора» «люстрували» Філіпову, звинувативши у співпраці з Києвом. Близько п’яти місяців вона провела під арештом. Після звільнення продовжила підтримувати окупаційну владу. Отримала посаду в «адміністрації» голови «ЛНР» Ігоря Плотницького, – «Главком»)

    У травні в Антрацит Луганської області за допомогою місцевих мешканців нелегально зайшов Козіцин разом зі своєю бандою та російським спецназом. Чому нелегально? Бо Луганська область здавна славилася контрабандними шляхами між нею і Ростовською областю РФ. Там не стежки, там контрабандні траси! Так от Козіцин і російські спецназівці привезли зброю і зайняли в Антрациті райадміністрацію. Автомати Калашникова й патронами завозили машинами.

    Коли прийшла українська армія, то почала перекривати ці потоки, викривати ці ходи, вночі обстрілювати рух караванів зі зброєю. Переміщалися вони саме вночі.

    Наведу приклад. Заступник начальника Антрацитівського ДАІ був активним учасником процесу контрабанди. Він був за кермом такого КамАЗу зі зброєю і потрапив під мінометний обстріл, його було важко поранено і він помер у луганській лікарні.

    Чому ви розгледіли, що буде війна, а ваші земляки – ні? Чому вони йшли на ті замовні мітинги?

    Це дуже довга тема, як готувалися Луганська та Донецька області до окупації. Це почалося з часів перемоги Помаранчевої революції. Революція перемогла, а в Сєвєродонецьку провалився з’їзд Партії регіонів за федералізацію. (28 листопада 2004 року у Сєвєродонецьку Луганської області відбувся всеукраїнський з’їзд депутатів всіх рівнів. На нього прибули близько 3,5 тис. делегатів із 17 областей України. Із відомих політиків були присутні Віктор Янукович, Борис Колесников, нині покійний Євген Кушнарьов, Анатолій Близнюк, Віктор Тихонов та мер Москви Юрій Лужков, який приїхав на з’їзд за особливим дорученням Путіна. Учасники з’їзду оголосили намір створити Південно-Східну українську державу у формі федеративної республіки зі столицею у Харкові, – «Главком») Тоді росіяни зрозуміли, що не все готово і замислилися над підготовкою ґрунту. Почалося все з культурної ниви – козацькі хори, різноманітні культурно-освітні обміни, обміни досвідом державних структур. Прикордонники, МВСники, МНСники проводили спільні заходи, навчання, змагання. На перший погляд, нічого поганого. Але я розмовляв із людьми, які за «чаркою чаю» мені висловлювали своє збентеження: «Володя, ми взагалі не знаємо, куди СБУ дивиться?! Ми - державні службовці, приїжджаємо на такі заходи, у нас є офіційна програма, а після офіційної йде неофіційна з походом у ресторан. До нас починають підходити певні люди, і ми розуміємо, що це - агентура. Вони починають розмову, типу давай дружити, розпитують різні нюанси…». Ось так і вербували і, мабуть, уже тоді прописували сценарій - хто, що, на якому етапі повинен робити і яку винагороду отримає.

    Саме тоді і засів у головах людей «русскій мір»? І вони так охоче зреагували, коли той «русскій мір» постукав у двері?

    Ні, я не сказав би, що вони зреагували на «русскій мір». Той величезний натовп, який підтримав Росію розділений на дві категорії. Перша – це люди, які ностальгують за Радянським Союзом. Це - старше покоління. Для них Росія – асоціація з СРСР. У них є теплі згадки своєї радянської молодості. Адже в радянський час Донбас дуже добре забезпечувався з центру, як і Тюмень, Сибір, Москва. За першою категорією забезпечували Київ, Мінськ та інші столиці республік, і Донбас. От як потрапили у 1960-ті туди моя мама, родом із Білорусі, та батько - з Волги? У ті роки всі, хто приїжджав піднімати шахти, як Ленін сказав «вугілля – це хліб промисловості», бачили рай. Прилавки заповнені навіть дефіцитними продуктами – згущене молоко, шоколадні цукерки, тушонка, ковбаса ніколи не пропадала, навіть у найважчі часи. Тому люди їхали за гарними зарплатами, їжею, квартирами. От і асоціації в населення винятково з цим часом. Хоча в ті ж часи у сусідній Волгоградській області був реальний голод. 1985 року я студентом туди приїжджав і все бачив на власні очі. Але ж ніхто на Донбасі не хотів нічого чути, бо їм у цей час було добре.

    Друга категорія – це вже проросійські люди. Наприкінці 1990-х була закрили половину шахт. Кучма тоді вирішив: вугілля дуже дороге, тому переходимо на газ. Тисячі шахтарів і робітників суміжних професій були скорочені. Куди діватися цим людям? Звісно більша частина поїхали працювати в Росію (Москву та Пітер) на будівництві, бо там гарно платили. І на них це мало вплив. Вони побачили щось подібне на гарне життя. Але ж Пітер і Москва – це не вся Росія. Росія не здатна навести лад на своїй території, а вони думали, що вона їм тут на Донбасі щось зробить. Але, на жаль, усі вірили в солодкі обіцянки.

    Яка у вас була мотивація залишити бізнес, забезпечене життя, родину і з Грузії прилетіти створювати партизанський рух на Донбасі?

    Перш за все, я - громадянин України. Окрім того, я не сприймав радянський лад. Я завжди вважав, що Союз – помилка, люди жили неправильно, їх дурили. Під час моєї військової служби в Москві трапилося ГКЧП, а я служив у небойових військах КДБ. І я потрапив в ту замороку. Потім, коли вже працював у Грузії, потрапив у війну 2008 року. (Збройний конфлікт між Грузією та Росією і сепаратистськими угрупованнями Південної Осетії та Абхазії. Утворені «народні» республіки ніхто в світі не визнав, окрім Росії, – «Главком»). Я бачив горе і страждання людей. Я бував у районах, близьких до Абхазії, Південної Осетії, Нагорного Карабаху, спілкувався з людьми і зрозумів, що таке Росія і що таке російська агресія. І от коли це все прийшло уже на мою батьківщину, коли війна стукалася в двері будинку моєї мами в Красному Лучі, я вважав, що тепер моя черга щось зробити для країни.

    Дружина знала про ваші наміри?

    Ні, до останнього моменту. Лише літом 2015 року вона почала здогадуватися, запитувати, чому я так часто туди їжджу. Але нічого їй і нікому не казав. Певно, тому і протримався там довго - цілих півтора року - і ніхто про мене не знав. І коли вже викрилося все, коли мене взяли в полон, то для Росії і бойовиків це було шоком, що на Донбасі є партизанський рух. Коли мене звільнили з полону, то як мені розказали, що Ольга Кобцева (керівник робочої групи «ЛНР» з обміну полоненими) на засіданні в Мінську на наступний день після обміну, страшенно сварилася на Ірину Геращенко, мовляв «Я вам Жемчугова ніколи не пробачу, ви нас обманули, казали, що він - волонтер, а він виявився головним партизаном». Коли я давав перші інтерв’ю, то «МГБ ЛНР» просило наше СБУ, щоб я вже закрив свого рота, бо в них там великі проблеми. І що тепер вони будуть всіх катувати до останнього подиху, щоб більше такої помилки, як зі мною, у них не сталося. І що вони шкодують, що жодного зуба мені не вибили, і плоскогубцями нігті не виривали, мовляв, не дотиснули.


    Володимир Жемчугов
    Володимир Жемчугов

    «Спочатку Козіцин в Антрациті просто роздавав «калаші»

    Партизанський рух складався з місцевих жителів?

    Повної картини я ще не можу розповідати, доки Донбас залишається під окупацією. Навіть якщо ви почитаєте мої перші інтерв’ю, то ви знайдете там протиріччя. Адже мене читали і зараз теж, певно, відслідковують спецслужби «ЛНР» та ФСБ, щоб знищити громадянський опір. Адже якщо зараз сказати А та Б, то В і Г спецслужби додумаються самі. Тому умисно їм тоді плутав карти. Тому тільки за себе буду говорити.

    Я діяв сам. У мене були гроші і я був незалежний. Купував зброю, патрони, вибухівку в «козаків». У 2014 році це все можна було організувати. Бо спочатку Козіцин в Антрациті просто роздавав «калаші». Йому треба було, щоб у населення була зброя. Він знав, що першими, хто візьме зброю, будуть кримінальні елементи. От вони і взяли, і пішли грабувати своїх сусідів. Козіцин наказав їм першим ділом оточити міліцію. А потім вони просто грабували заможних людей, банки, підприємців. На їхні дії ніхто не звертав уваги.

    Коли почалися бої, до серпня 2014 року автомат Калашникова можна було купити за $200. Кулемет Калашникова коштував $300, СВД (cнайперська гвинтівка Драгунова – Главком) коштувала близько $400, РПГ (ручний протитанковий гранатомет – Главком) $500, пістолет Макарова дорожче – $700. Всі, у кого були гроші, купили собі зброю. Більша частина з них змастили її солідолом і закопали на городі.

    Коли почалися сильні бої (серпень-вересень 2014 року), коли українську армію розбили під Сніжним, це поряд із Красним Лучом, то автоматів було - як бруду. Цигани ходили і по 300 гривень продавали автомати Калашникова української армії.

    В інших містах тоді теж були люди, які, як і я, вирішили чинити опір і стали партизанами. Їх підштовхнув на такий спротив бандитизм «козаків». Люди почали формувати свої загони, їх основною метою було захистити хоча б себе. Адже відбувалися страшні пограбування. Таким чином ми самоорганізовувалися, щоб дати збройну відсіч бандитам.

    Спершу ми зверталися до української армії. Але до нас ставилися дуже насторожено, відмовляли давати зброю. Хоча розвіддані від нас із задоволенням брали, але от зброю не давали. Тому 2014 року був тільки партизанських спротив добровольців.

    І коли кажуть, що ніхто з місцевих не чинив опір, це – неправда. Що ми - не патріоти України, теж неправда. Я якось мав розмову з однією львівською журналісткою. Вона весь час мене переконувала, що на Західній Україні більші патріоти, аніж на Донбасі. І я їй відповів, що дайте мені дипломат доларів і два КамАЗи автоматів Калашникова, я приїду у Львів і влаштую там запросто «Львівську народну республіку». А якщо дадуть ще й «Гради», то зроблю це набагато швидше. Ситуація повториться, як, наприклад, у нас в Красному Лучі чи у Слов’янську. Росіяни виклали відео, як вони захоплювали Слов’янськ: 20 озброєних спецназівців за підтримки 50 місцевих захопили відділ міліції, де працівників було в п’ять разів більше. Але у них були тільки пістолети і п’ять автоматів. І міліція здалася. А що вони могли зробити, коли сили в озброєні були нерівні? Мешканці дивилися на це і розуміли, якщо виступлять, то всіх переб’ють. 5 хвилин слави на українському телебаченні, і всі про їхню загибель забудуть.



    У нас досі там є такий сленг - «постріл у ногу». Серед мітингуючих вибирали найактивніших і публічно їм прострілювали ногу. Або над головами натовпу пускали автоматну чергу. І всі розбігалися. Тому, коли львів’яни говорять, що ми на Донбасі якісь не такі, то повірте, у них буде те саме – всі будуть бігти і рятувати свої сім’ї, статки. Я не хочу нікого ображати, але така людська натура – спершу рятувати себе, а вже потім думають про «Україна понад усе!». Можливо, зараз там на заході України було б більше партизанів, якби, не дай Боже, війна посунула туди.

    Добровільно мало хто буде воювати. Місцеві, хто не пішов у добровольці, намагалися пересидіти. В інших не було можливості протистояти, бо, повторюся, Україна нічого не організовувала тут. Хіба місцеві могли з вилами кидатися на БТРи? Більше того, родичів тих правоохоронців чи чиновників, які залишилися вірними присязі Україні, посадила «на підвал» окупаційна влада. Їхнє майно розграбували і зруйнували.

    Ще один важливий момент - ніякої офіційної інформації про добробати тут у нас не було. Не було ж тоді законів, і ніхто нічого не розумів. Інформація сюди не доходила. Навіть зараз ще досі немає законів, наприклад, про партизанів, про добровольців, про територіальну оборону. В радянський час ці всі закони були, але ж 1991-го все скасували, а нового не прийняли.

    То ви конкретно чим займалися?

    Ми робили на трасі Харків – Ростов засади, обстрілювали колони. Спочатку окупації колони були невеликі по 15-20 машин. А от коли вже було Дебальцеве, аеропорт, то щоночі заїжджали близько 50 машин: і БТРи, і «Урали» й інша техніка. Коли українська армія прийшла визволяти Красний Луч у серпні 2014 року, а це був період другого пришестя російських солдат – рязанці, тамбовці, чеченці, але була розбита під Сніжним, то росіяни дуже довго вважали, що десь полями бігають українські солдати і їх по ночах обстрілюють. А насправді тоді це були ми, партизани. Вдень ми приходили в їхні табори як мирні мешканці, пригощали їх цигарками та пивом, але паралельно рахували кількість особового складу, техніку і так далі. В містах орудували «козаки», а росіяни ніколи не заходили в населені пункти, вони розбивали свої наметові містечка десь поблизу. От ми і обстрілювали їх вночі. На ранок вони розпочинали свій день з того, що прострілювали балки, у нас же лісів немає, а є балки. Російські солдати думали, що там ховаються українські солдати. Також ми ставили фугаси на дорогах, щоб знешкодити їхню техніку. Підривали їхні комунікації. Регулярно пропадали їхні відпускники, які їздили трасами «на побивку». А під час виконання свого останнього завдання я підірвався і потрапив у полон.

    В Луганську є два аеродроми. Один - військовий, який був за мирного часу перетворений на цивільний. Другий – аеродром вищого училища штурманів. Цей аеродром був закритий, з нього зробили музей, але злітна смуга залишилася. Росіяни, коли прийшли, не встигли зайти в луганський цивільний аеропорт, а цей зайняли. На цій території і осів штаб ГРУ. Музей вони переробили знову під військову частину. Цей об’єкт мав два джерела енергозабезпечення. Одна лінія йшла від ТЕС у Щасті, а друга – з Росії. Оскільки

    Щастинська ТЕС працювала з перебоями, росіяни запустили іншу лінію електропередач. Я підірвав цю лінію передач. Коли повертався назад, то зачепився за розтяжку. Ця місцевість дуже замінована, постійно хтось підривається до сих пір. Адже там йшли великі бої за Луганський аеропорт. Тому і російська, і українська сторона все мінували.


    Володимир Жемчугов
    Володимир Жемчугов

    «Охоронці тюрми мене поважали за те, що не зрадив»

    Як ви потрапили в полон?

    Коли зрозумів, що поранений, не хотів потрапляти в полон і стати зрадником. Тому виповз на дорогу, щоб мене переїхала машина. Якраз йшла колона з російськими снарядами. Вони мене об’їхали, повідомили комусь, і за мною приїхали та забрали в луганську лікарню. Вони тоді ще не знали, хто я. У мене із собою був паспорт. Вони побачили, що я - місцевий, приїхали до мене до дому в Красний Луч, провели обшук, нічого не знайшли. Сусіди подзвонили моїй дружині і повідомили, що був обшук. Але оскільки міна для підриву лінії електропередач була встановлена із затримкою, і вибух відбувся наступного дня, зрозуміли, що то моїх рук справа. На місці вибуху знайшли мою шапку та деякі речі. Мій телефон зламали і прочитали переписку з партизанами. Але це був не основний телефон, де були всі контакти.

    Допити йшли одразу ще в реанімації, коли я приходив до тями після наркозу. Мене і під час наркозу певно теж допитували. Відпиратися мені не було сенсу, бо вони факти надали – мої загублені речі. Тоді я придумав спершу легенду, що, мовляв, мене змусили українські військові підірвати міну. Але коли зламали мій месенджер, тоді вже до мене на допит прийшов ФСБшник. Я впізнав по говору. Адже можна відрізнити, коли українець говорить російською, а коли росіянин. Допити були уже іншого характеру. Довелося на ходу вигадувати іншу легенду. Я весь час стверджував, що був один. Вони не вірили. Тому почали мені колоти якісь препарати. Я впадав в неадекватний стан, і мене в такому стані допитували. Під час допитів пістолет до голови приставляли, ножем тіло різали, кололи голкою, мовляв, заражають мене смертельною хворобою, щоб я розколовся і тоді вони дадуть протиотруту. У мене вже був перитоніт, я вмирав. Тому всі дивуються, як я тоді взагалі вижив. Протягом усього часу, що я лежав у лікарні, між операціями мене допитували. Це було пекло. Там я пробув вісім місяців.

    У певний момент вирішив скоїти самогубство. Почав уночі, коли мене лишили в спокої, перекушувати крапельниці. Але це помітили.

    Доки я був у лікарні, йшли переговори, щоб мене обміняти. У травні 2016 року мене хотіли поміняти на двох російських спецназівців (Александрова та Єрофєєва). Але їх обміняли на Надію Савченко. І от 24 травня обміняли Савченко, а 26-го прийшов МГБшник «ЛНР» і сказав, що я вже не становлю для них інтересу, і мене переводять у тюрму. 30 травня мене сліпого, без рук та з гниючими ранами перевезли в луганську тюрму, в камеру з кримінальними засудженими. В тюрмі в таких антисанітарних умовах я пробув до 17 вересня 2016 року. І вже тоді мене обміняли. У камері мене не били, навпаки засуджені проявили до мене співчуття. Оскільки в мене нічого не було, то вони мені дали ложку, тарілку, простирадло. Навіть з охоронцями тюрми у мене були нормальні стосунки. Вони мене поважали за те, що не зрадив. Тобто вони - зрадники - поважали мою позицію, що я сліпий, без рук пішов у тюрму і не зламався.

    Навіщо ви на завдання пішли з паспортом?

    У самопроголошених республіках діє комендантська година. Окрім того, в будь-який момент у тебе можуть спитати паспорт. Якщо документів не буде, то заберуть «на підвал» або можуть просто побити.

    Розкажіть, як вас судили і в якому ви статусі зараз?

    Україна до останнього відмовлялася від мене. І не визнавала, що я маю якісь зв’язки з українською армією. Зрештою, я ж за паспортом був - місцевий, то на кого мене міняти? Тому окупанти не знали що зі мною робити. ФСБшники так і не змогли зрозуміти, хто я такий. Тому почали ліпити з мене шпигуна кількох держав. Приплели мені війну в Грузії, в Нагорному Карабаху, навіть зв’язки з «Алькаїдою». Хотіли обміняти мене на п’ятьох або десяток їхніх людей. А Україна все відмовлялася, мовляв, ніякий я не партизан, а звичайний мешканець «ЛНР». Тому мені вже пророкували 19-ту колонію і 15-й барак для інвалідів, де я мав і померти. Суд був у Краснодоні. Я страшенно цьому зрадів, бо Краснодон – батьківщина українських партизанів. Я навіть приготував промову, згадав пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю» і збирався співати її на суді.

    Судила колегія судів. Я вимагав, щоб суд був відкритий, щоб усі бачили, як судять українського партизана. Себе так і називав: я – не диверсант, не працівник спецслужб, я - партизан. Але суд не закінчився. Останнє засідання було 14 вересня, здається, а наступне назначили на 23 вересня, а 17 вересня мене обміняли. Того дня Ольга Кобцева, керівник робочої групи «ЛНР» з обміну військовополоненими за мною приїхала, мені зачитали прокол, що звільняють під підписку про невиїзд. І повезли на щастинський міст, де відбувся обмін мене на двох українських зрадників – офіцерів СБУ. Тому на сьогоднішній день я - не помилуваний, не амністований. Після обміну завели нову кримінальну справу, що я самовільно покинув місце підписки, і подали в розшук. Якщо я зараз туди повернуся, то мене арештують. А в мене там ще родичі залишилися і майно. А Кобцева продовжує мене згадувати на Мінських переговорах, мовляв, треба було Жемчугова розстріляти, бо він зараз їздить по світу і нас ганьбить, а ми ж його лікували!

    Місцева еліта вітала окупацію Донбасу?

    Місцева еліта у травні-червні 2014 року поїхали в Крим. Практично у всіх донецьких і луганських підприємців були квартири чи будинки на півострові. Більша частина підприємців, керівників, коли почалися заворушення, зібрали речі й виїхали. Ті, хто вже був завербований, залишилися й організовували «народну» республіку.

    Так званий референдум теж на ваших очах відбувався?

    Так, на моїх. У нашому містечку близько 80 виборчих дільниць. Організатори «референдуму» дрібні дільниці закрили. Тому на інших утворювалися черги і створювалася видимість, що всі мешканці вітають створення «республіки». Звісно, були пенсіонери, які щиро вірили у «світле майбутнє». Адже вони подивилися, що приєднали Крим, почули, що Україна розвалюється, а тим часом на півострові пообіцяли збільшити пенсії, тому й побігли по російську пенсію. Адже до війни усім розповідали, що в Росії пенсії вищі. Але коли я пропонував цим же пенсіонерам порівняти ціни на продукти, вони не хотіли нічого чути. Інші повелися на пропаганду, мовляв, прийдуть бандерівці та фашисти і повирізають усіх. Були російські агітатори, які просто серед натовпу людей починали розповідати страшилки, що зараз у Красному Лучі на площі бандерівці зберуть пенсіонерів, жінок, дітей, і почнуть відрізати голови привселюдно, будуть робити зачистку населення.

    Була така реальність. Люди були зомбовані й обмануті…

    Складно повірити в те, що зомбування і розворот на Росію відбулися за лічені місяці…

    На жаль, все відбулося набагато раніше. Під час референдуму за незалежність України більшість жителів Донбасу голосували «за». Я ж пригадую всі лозунги, які звучали в громадському транспорті, на базарах: мовляв, Україна всіх годувала у Союзі, тому ми відділимося і заживемо заможно. Але тодішні керівники держави не впоралися із завданням.

    Під час Помаранчевої революції на Донбасі теж була надія, що щось зміниться нарешті, прийдуть демократичні сили. Але після перемоги революції практично одразу Донбас віддали на розтерзання місцевим феодалам. Тих підприємців, які підтримали Ющенка, хто фінансував його штаби, хто були спостерігачами від його політичної сили, роздерли податківці, менти. Люди досі мають образу на Ющенка, бо вони вважають, що тоді він їх, зрадив і продав. І Єфремов знову підняв голову і розправив крила. Коли Помаранчева революція перемогла, він дуже злякався і затих на певний період. Не чіпав активістів, які підтримали Ющенка. Але потім Ющенко віддав на відкуп Луганську й Донецьку області Ахметову та Єфремову. У нас всіх був шок, коли через три місяці після перемоги революції, нас почали кошмарити. І всім показали, хто знову хазяїн на Луганщині – все вирішував знову Єфремов.

    Ви вважаєте, що це наклало відбиток на пасивність людей до спротиву 2014 року?

    Так, це була одна з причин. Усі знали, що все буде так, як скаже Ахметов, Єфремов, Янукович та його посіпаки. А якщо хтось буде виступати проти, то його просто розірвуть.

    Наведу ще один приклад. У Красному Лучі мали відбутися вибори мера. Один із місцевих підприємців Сергій Лук’яненко мав велику популярність серед місцевих мешканців, бо багато чого зробив для міста. Тому й пішов балотуватися. Тоді Єфремов викликав його до себе і повідомив, що він має зробити те, що Єфремов йому скаже. Сергій не прогнувся. І народ проголосував за нього. Він став мером. Але через кілька днів після перемоги на його фірму приїхали контрольні органи, копали півроку проти нього і врешті висунули звинувачення в ухилянні від сплати податків. http://news.lugansk.info/2004/00000118.shtml Ця історія теж зіграла свою роль у нас. Люди остаточно втратили віру в будь-які зміни, у справедливість. А тут на всю котушку працювали російські канали, де Путін «підняв Росію з колін».

    Які настрої панують сьогодні?

    Людям уже все одно, яка влада буде - чи Росія, чи Україна, чи Китай. Головне, щоб не стріляли, давали пенсію та зарплату і на городі не крали картоплю. Шахти у зв’язку з блокадою закриваються. Якщо люди виказують своє невдоволення, то їх «на підвал» або в тюрму саджають. В Україну практично не їдуть, бо тут немає куди їхати, роботи немає, жити ніде, тому вони в більшій масі їдуть у Росію. Депресивна там ситуація.

    Ви часто їздите за кордон на зустрічі з європарламентаріями і на інших заходах виступаєте, за вашими спостереженнями, чи готові європейці, дивлячись на вас, визнати, що у нас тут реальна війна?

    Мене дивувало те, що у Франції, Німеччині всі охоче мене слухали, і зустріч на одну годину тривала дві з половиною. Чоловіки, які були на зустрічах, плакали від того, що я їм розповідав. А розповідав я про те, де був сам очевидцем і учасником. Але далі цього справа не йшла. Сам на сам мені казали, Володимире, чого ви так нервуєте, ми знаємо, що це російські війська, але ми не будемо проливати свою кров. Повернеться і Крим, і Донбас до України, але не зараз, а через 15 років. Єдине, що мені вдалося зробити, коли в Стразбурзі в резолюції ПАСЕ було змінено формулювання, що у нас не громадянська війна, а російська агресія. І те, що зараз у німецькому парламенті мусується тема про історичну відповідальність Німеччини перед Україною. Я працював у тих групах переговорів.

    Чи варто визнати Донбас окупованим?

    Так, АТО давно закінчилося. Я ще у вересні 2014 року українським військовим казав, що треба ввести економічну блокаду. Те, що ми у них купували вугілля, платили їм гроші, цим лише допомогли Росії. А Росія з Донбасу не піде. Бо якщо російські війська підуть, то залишаться сотні тисяч свідків мирного населення для Гаазького трибуналу. Тому Росія буде триматися до останнього. Хіба, що вигадають якийсь розмін: наприклад, Крим на Донбас.

    Чому процес обміну полоненими такий млявий?

    Тому що Росія немає наміру щось робити. Вона ніколи не обміняє всіх одразу, бо тоді втратить інструмент тиску на Україну. У неї більше нічого не залишилося.

    Наталія Малиновська, Станіслав Груздєв (фото) «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ