Про правила виживання політв'язнів за ґратами в Росії

Хотілось би трохи розповісти про те, з якими труднощами доводиться стикатися людині, яка вперше потрапила за ґрати. Перш за все, коли ти там, то треба намагатися вбити собі в голову, що це – не місце для анекдотів, жартів і мрій про швидке звільнення. І це, повірте, важче за все! Бо коли людина потрапляє до в'язниці, вона ще повною мірою не відчуває себе зеком. Вона вважає, що все це сталося через якусь помилку, що вона перебуває нібито «на екскурсії», з цікавістю вивчає навколишню обстановку й вірить, що скоро час закінчиться, і вона піде додому.

В'язниця, або слідчий ізолятор, – це таке місце, де людина живе надією, сподіваннями на диво й молитвами до будь-яких богів, аби лише вони допомогли. Навіть ті, хто скоїв тяжкий злочин, таємно сподіваються, що трапиться щось неймовірне й вони знову відчують, що таке не сидіти в бетонному мішку. Але ж таку надію дають лише відсутність досвіду, обіцянки адвокатів і повне незнання законів.

Перед тим, як потрапити до камери, де житимеш, ти опиняєшся у так званому ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ). Зазвичай люди перебувають там до трьох днів, але мене тримали всі десять, щоб я не міг вийти на зв'язок із рідними чи адвокатами, не міг нікому повідомити, принаймні як мене били. З упевненістю можна сказати, що ІТТ – це ворота до в'язниці. В ІТТ теж передбачений похід у лазню, видача першого гігієнічного і спального приладдя й таке інше. Але оскільки ніхто назовні не знає, що ти тут, із тобою можна в цей період робити що завгодно і як завгодно. Що ти проти них доведеш? Що ти можеш зробити? Вони не дурні, щоб попастись. Уся методика їм відома. Тому ідеї про затишні умови, якісь послуги і приладдя можна одразу викинути з голови.

Через раптове ув’язнення, через таке принизливе становище, через суцільну несправедливість ти перебуваєш у постійному шоковому стані, ти пригнічений і побоюєшся зробити щось не так, щоб не дати їм підстави нашкодити тобі. Абсолютно нічого не розумієш, що з тобою відбувається. Це неможливо порівняти ні з чим. Це не зрозуміти тому, хто не був там. Бо в тебе забрали все. Зрозумійте, все, що було, в тебе забрали, і більше в тебе нічого немає. Абсолютно нічого. І ти абсолютно не знаєш, що з тобою буде далі.

У перші дні, і навіть не дні, а увесь перший рік, коли хтось іде по коридору і дзвякає ключами, ти прислухаєшся з тремтінням у серці чи підстрибуєш, виходячи з дрімоти, і думаєш: «Може, це по мене?» Тебе цікавить, чи відкриється вічко, що тобі скажуть і куди поведуть. А коли ж таки воно відкривається й тобі кажуть: «Ти йдеш до слідчого» – у тебе починається мандраж. Такий дійсно помітний мандраж! І зовсім неможливо з ним впоратися, подолати, бо взагалі невідомо, що там буде, що він тобі скаже, цей слідчий. Тим більше люди, які пройшли через тортури, – вони взагалі лякаються всього, бо навіть гадки не мають, що саме їм доведеться витримати сьогодні і скільки, чим для них закінчиться сьогоднішній день.

В ізоляторі тимчасового тримання всі сидять в очікуванні подальшого шляху. Життя тут ще не можна назвати реальним першим днем у в'язниці. Є такі, що повністю йдуть у себе й намагаються максимально захистити себе від спілкування з іншими. Людина, яка потрапила сюди вперше, завжди перебуває в оточенні таких самих вперше ув’язнених, тільки ті сидять більше на місяць чи два. А це вже істотна різниця.

Сьогодні в Росії ув’язнених вперше й ув’язнених вдруге розділяють. Щоб одні не навчали інших, як себе треба поводити, як захищатися, що робити, щоб урятувати своє життя і здоров'я. Поруч зі мною нікого не було, а якщо й був, то такий самий заляканий. На жаль…

По-справжньому ти опиняєшся в умовах в'язниці, коли тебе переводять після ІТТ до камери СІЗО. Момент, коли ув’язнених з ІТТ перевозять до слідчого ізолятора, – дуже «вдалий» для придушення волі й гідності: людям не дають ані помитись, ані підстригтись. Жодної медичної допомоги. Проте все це відходить на другий план, коли опиняєшся в камері.

Що відчувають звичайні ув'язнені, які потрапляють до камери? Величезний страх! Ти взагалі не знаєш, як туди зайти, як себе поводити і представити. Треба ж якось представлятися. У фільмах бачиш усяке різне, та від того стає моторошно. Ти ж гадав, що з тобою таке ніколи не трапиться… І ось... У тебе виникає безліч запитань. Що зараз тебе запитають і як ти на це відповідатимеш? Ти абсолютно не знаєш, що робити. Куди рухатися? До кого підійти? Що робити? З ким говорити? Дуже швидко всі ці питання буде вирішено. Тобі запропонують розповісти про себе, пройти до столу, який називають «дубком», за традицією заварять чифір. Є така традиція – коли новий арештант заходить до камери, разом із ним пускають по колу келих із цим напоєм, і всі роблять по два ковтки – як символ єднання.

Але це все – лише якщо ті, хто в камері, вирішать, що у вас все добре по тюремному життю. Існують деякі правила й поради на випадок, коли заходите до камери.

Перше – увійшовши до приміщення, потрібно обов'язково голосно привітатися: «Мир цьому дому».

Друге – матрац, який вам видадуть, у жодному разі не можна кидати на підлогу біля туалету «долини».

Третє – не тягніть руку, щоб потиснути її всім підряд. Ви поки не знаєте, кому не слід простягувати. Бо якщо хоча б один раз привітаєшся за руку з «пєтухом», то відразу станеш таким самим «пєтухом».

Четверте – не варто вдавати з себе бувалого й запеклого – те, що у вас немає досвіду, помітно неозброєним оком. Одразу чесно зізнайтесь, що до в'язниці потрапили вперше. Запитайте, хто може розповісти про правила поведінки, заведені в камері.

П'яте – не брешіть і не поводьтеся пихато. Не бійтеся ставити наївні запитання – насправді, якщо ви ставите багато запитань, то ви демонструєте інтерес до життя в камері і таким чином можете заручитися підтримкою людей. Краще цікавитися речами, які ви й так знаєте.

Незважаючи на те, що прямої агресії ви не зустрінете, не відчуєте ви й жодної душевної теплоти від співкамерників. Це нормально, в кожного в камері своя біда, свій злочин і свій термін, що маячить попереду, на дистанції. І завжди треба пам’ятати, що «добрих людей» просто так у в'язниці не буває. Євангельська модель поведінки у в'язниці не годиться. Якщо вас ударили по лівій щоці, а ви підставляєте праву, то можете впевнено розраховувати, що скоро доведеться підставити й іншу частину тіла.

Ставтеся до недобрих проявів на свою адресу максимально спокійно, не давайте своїм нервам волі. Обмірковуйте кожну свою дію і слово. Аналізуйте ситуацію. Зазвичай достатньо просто суворо поговорити для вирішення питань, що склалися через те, що ви відчуваєте якесь неприємне ставлення до себе. Потрібно просто пояснити людині, що в камері достатньо місця, щоб не помічати один одного. Під час подібної розмови дивитися в очі не можна, ховати очі не можна, «бігати» очима не можна. Все це прояв слабкості. Потрібно дивитись у перенісся, це завжди збиває з пантелику: погляд начебто відкрито, а нічого в ньому не прочитаєш, або дивитися постійно в одну точку повз обличчя співрозмовника – це підсвідомо викликає спантеличення і тривогу, що пригнічує і збиває пил. Не провокуйте конфлікт самі, не реагуйте на поведінку людей болісно. Необережний поштовх, непристойний жест чи неввічливе слово можуть вирватись у когось завгодно. Беріть до уваги, що у співкамерників нерви напружені так само, як і у вас. У в'язниці розслабленими бувають тільки мерці.