Попереджувальний вистріл з Америки

Кожна країна сама вибирає, на яких драйверах будувати свою зовнішню політику – цінностях, силі чи інтересах. Україна за історію своєї незалежності спробувала по черзі спиратись на кожен з цих рушіїв: за Кучми намагалась робити ставку на інтереси, за Ющенка – на цінності, за Януковича – на силу. Причому, жодна із цих ставок не виявилась особливо успішною.

Можливо, тому, що в Києві досі не можуть зрозуміти: всі ці рушії можна – і навіть потрібно – використовувати одночасно. Чудовий приклад того, як це робиться – Сполучені Штати Америки. Вони дійсно є вдалим прикладом того, як можна запустити в роботу зовнішньополітичний трансформер, коли інтереси, сила та цінності йдуть пліч-о-пліч, час від часу змінюючи лише пропорцію. Часом у більшій пропорції виступають інтереси. Часом – цінності чи сила.

Нічна резолюція, яку прийняв сенат США щодо України – гарний приклад роботи такого трансформера зі ставкою на інтереси. Тут сплелись і інтереси одного з найбільш впливових американських сенаторів Дурбіна, який під час своєї травневої подорожі до Києва на зустрічах з головними посадовцями країни ставив однаково гостро питання як про звільнення Юлії Тимошенко, так і, наприклад, права на інтелектуальну власність деяких компаній. За результатами поїздки він, подейкують в американських конгресових колах, вважав, що досяг порозуміння з українською владою в обох питаннях і обидва пункти після його візиту до Києва будуть зняті з порядку денного у мінімально короткі терміни. Коли ж цього не сталось, Дурбін, очевидно, дійшов висновку, що коли не розуміють по-хорошому, доведеться діяти «по-поганому».

Тут сплелись і інтереси конкретного американського лобіста, який хотів продемонструвати сім'ї пані Тимошенко свою спроможність проводити через конгрес подібні речі. Тут були й інтереси інших сенаторів, які просто не хотіли псувати через якусь там Україну відносини з такою впливовою постаттю у сенаті, як пан Дурбін. Навіть якщо вважали, що резолюція правильна, але не зовсім на часі – варто подивитись, як пройдуть парламентські вибори в Україні і тоді вже приймати подібні політичні декларації. Але бренд «Річард Дурбін» реально має значення, бо він маю репутацію політика, що звик доводити розпочаті справи до логічного кінця. І почувається настільки самовпевнено, що може собі дозволити навіть не прийти на засідання комітету, коли приймається його власна ж резолюція. Більше того, може навіть дозволити, як стверджують мої джерела в Конгресі США, озвучити вимогу офіційному представнику України в Штатах на кшталт – перевозите Юлю у Німеччину завтра до такої-то години, прийняття резолюції у сенаті не буде. Причому, зробити це навіть не персонально, а вустами свого стаффера (співробітника офіса по-простому).

Але якими б не були інтереси конкретних лобістів чи сенаторів в історії з резолюцією по Україні – факт залишається фактом: вона прийнята. Скільки б не було гнівних заяв з українського боку з приводу процедури та решти технічних моментів, сенат з подачі Дурбіна висловив свою політичну оцінку тому, що відбувається в Україні. Чи, точніше, тому, що відбувається навколо процесу Юлі Тимошенко. На мою суб'єктивну думку, резолюція була б значно сильнішою, якби в ній була звернена увага й на інші антидемократичні прояви в Україні, поставлене руба те ж питання свободи слова напередодні парламентських виборів. А так може скластись враження, що сенат бореться за демократію в Україні виключно через призму негайного звільнення Тимошенко.

Так, резолюція, це не закон, як у випадку зі списком Магнітського у Росії, який має зобов'язуючий характер. Це, образно кажучи, попереджуючий постріл. Напряму в українську владу ще не стріляють, але впливові американські сенатори вже готові витратити пару своїх власних патронів, щоб її попередити, що стріляти вміють влучно.

Цей попереджуючий постріл має примусити українське керівництво звернути увагу на кілька речей. По-перше, на повний провал у комунікації між першими особами країни Україна та західними полісімейкерами. Це ж не перший раз, коли західні партнери спілкуються з українським президентом (прем'єром) і від'їжджають впевненими, що їм пообіцяли сприяти вирішенню питання Тимошенко за допомогою нових законодавчих ініціатив, а не нових порушених проти неї справ. Якби так подумав лише Дурбін – ОК, можливо, він просто слухав те, що хотів чути. Але так само зрозуміла Януковича рік тому у вересні Ангела Меркель, спілкуючись з ним у Варшаві. Так само сприйняли його у свій час ще й інші євросоюзівські політики. Результат? Політики, які переконані, що їм щось обіцяли, тепер перебувають у статусі персонально ображених українською владою і непотрібно дивуватись, коли від них лунають заяви про диктатуру чи ними ініціюються подібні резолюції.

По-друге, стратегам Партії регіонів потрібно нарешті змиритись: лобістські війни – невід'ємна складова роботи американського конгресу. Ніхто не забороняє українській владі не лише обзавестись у конгресі своїми лобістами, але й вручити їм в руки пару вигідних козирів, а не, образно кажучи, карту з зображенням дами за гратами. Хоча мені персонально шкода, що ми продовжуємо говорити про окремих лобістів української опозиції, і окремих лобістів української влади. Дуже шкода, що в конгресі всі знають про існування «ізраїльського» чи «вірменського» лобі, але ніхто з визнаних лобістів, з якими доводилось спілкуватись, ніколи й нічого не чув про існування українського лобі. Бо його, в принципі, не існує. Існують лобісти окремих українських політиків, найнятих окремими українськими олігархами чи бізнесменами з Дніпропетровська. Але лобі держави «Україна» досі нема.

По-третє, на Банковій мають усвідомити: до рідної доньки ув'язненої екс-прем'єрки – за інерцією символа демократичної революції – завжди буде більше співчуття та симпатії, ніж до цілої армії українських чиновників, котрі намагаються переконати Вашингтон, що справа Тимошенко знаходиться виключно в юридичній, а не політичній площині. І у рідної доньки екс-прем'єра завжди буде більше мотивації та драйву переконати у недемократичному ставленні до справи її матері, ніж в офіційних осіб держави, які вимушені це робити за службовими обов'язками.

По-четверте, якби свято не вірили на берегах Дніпра в американський прагматизм на межі цинізму, і в те, що запущені в Україну Exxon Mobil чи Chevron жодним чином не страхують від речей на кшталт прийнятої резолюції, цінності в американському політичному і громадському дискурсі не є пустим звуком. Щоб резолюцією сенату не перейнялись і в американському Держдепі, який після президентських виборів у США має всі шанси очолити – увага – нинішній голова сенатського комітету з закордонних справ Джон Керрі, чи Білому Домі, українській владі треба вже не на словах, а на справі дуже серйозно подбати про парламентські вибори, аби не підкинути «опозиційним лобістам» у Вашингтоні ще один потужний козир.