Коли НАТО не забагато

Приємно, коли соціологія дає цифри, які відповідають твоїм внутрішнім відчуттям, хоча неприємно, коли ці цифри не такі, як хотілось би їх бачити. Думаю, підтримка членства в НАТО серед українців станом на сьогодні десь така і є, як у оприлюдненому сьогодні опитуванні «Рейтинг» – на рівні 40%, навряд чи суттєво більше. І це притому, що не враховані голоси Донбасу та Криму. Єдина, як на мене, справді позитивна новина: «за» членство в НАТО виступає більше людей, аніж «проти» членства в НАТО в УСІХ регіонах України, окрім Сходу. Тобто, ми «здобули» у цьому питанні хоч і не впевнену, але підтримку Півдня. Я на собі відчула цей тренд під час Стратегічних дискусійних клубів на натівську тематику, які ми організували в Одесі, Херсоні та Миколаєві трохи раніше в цьому році.

У принципі, мало хто з компетентних людей сумнівався, що задекларований раніше стрибок підтримки за членство в НАТО вище 60% – явище тимчасове. Сформоване не стільки свідомим вибором, а емоціями на фоні російської агресії. Але є й цілком логічні пояснення, чому, на мою скромну думку базується на поїздках регіонами України та масованому піврічному спілкуванні з пересічними українцями на цю тему, підтримка може падати.

По-перше, асиметрія в настроях політичних еліт та населення. Так історично склалось, що у нас симетрія настроїв політичного керівництва країни та пересічних українців спостерігалась, коли йшлось про непідтримку членства в НАТО, а не її підтримку. Коли ж мова заходила про підтримку, то хтось один постійно пас задніх. За Ющенка політична еліта хотіла, народ опирався, за Порошенка – народ захотів, політична еліта вимушено взяла паузу. Хоча представники в різних профільних відомствах запевнили мене, що ми офіційно взяли курс на членство в НАТО і це підтверджує низка нещодавно прийнятих стратегічних документів, риторика Президента і Ко у цьому питанні набагато стриманіша. Аля «готуємось бути готовими». Чи то до початку інтеграції, чи то до початку членства. Я навіть знаю причину цієї обережності: після анексії Криму говорити про членство України в НАТО у пристойних європейських колах стало дурним тоном. А наші високопосадовці намагаються, все ж, дотримуватись хороших манер у спілкуванні з європейськими візаві. Можливо, єдині європейці, які вголос ще говорять про переваги членства в НАТО – це литовці. Вони можуть це спокійно робити не тільки тому, що дійсно хотіли б бачити Україну в НАТО, але ще й «по долгу службы» – посольство Литви стало на початку року контактним посольством НАТО в Україні.

По-друге, НАТО у пік кризи виявилось в уявленні багатьох українців ще більш беззубим, ніж ЄС. Багато українців досі,наприклад, не в курсі, що у НАТО нема армії. Армію мають країни-члени. І рішення про надання зброї приймають країни-члени. НАТО пішло шляхом допомоги в часом невидимих, але дуже практичних речах, а українці хотіли чогось видимого і дуже символічного. Українці чомусь вважали, що для НАТО вторгення Росії в Україну стане «червоною лінією», після проходження якої Альянс буде зобов»язаний діяти, хоча насправді «червона лінія» для НАТО на Сході (і це цілком логічно) – це її східні країни-члени, на кшталт країни Балтії та Польщі. Іншими словами, українці жорстко і досить (будьмо відвертими) егоїстично перейнялись питанням: «Що НАТО може зробити для України?», у той час, коли в НАТО так само егоїстично потребували відповіді на питання «А що УКРАЇНА може принести з собою до НАТО?». Яке, образно кажучи, придане? Війну? Інфікованих корупцією генералів? Ще один заморожений конфлікт?

По-третє, поступово почало з»являтись усвідомлення, що підтримка громадськості нічого кардинально не вирішує. Так, вона нівелює один з аргументів «проти», яким вміло жонглювали, як у Москві, так і в інших столицях світу, де членство України в НАТО сприймається як загроза, а не додана вартість, але нічого не вирішує по суті. Досвід Грузії з її референдумом і майже 80% підтримки членства в НАТО – лише зайвий доказ. А якщо «глас народу» не має критичного значення, то для чого працювати над зростанням підтримки членства і для чого взагалі підтримувати цю опцію?

Що ж робити? Як на мене, останні цифри – ще один привід відійти від гадань на ромашці «вступимо – не вступимо» і продовжувати займатись з допомогою НАТО страшно нудними речами, які зроблять нашу армію такою, якій буде не страшно доручити найсучаснішу зброю і з якою НАТО зможе говорити однією мовою – в прямому та в переносному смислі цього слова. Зайнятись логістикою та системами зв»язку, проводити максимум спільних військових навчань, використовувати по максимуму хоча б тих кількох дійсно цінних радників, які надає Альянс для реформування збройних сил, і робити ще багато різних речей. Якщо Україна не може йти до НАТО, НАТО має прийти до України. Зі своїми стандартами, а не з військами країн-членів.

Источник: УП