Щоденник євроатлантиста. Відповідь пану Затуліну

Останній блог почесного громадянина Абхазії Костянтина Затуліна, в якому він, зокрема, реагує на заяву Інституту світової політики з приводу визнання Абхазії та Південної Осетії, мене, чесно кажучи, втішив. Бо, виявляється, в Росії прекрасно розуміють, що для України «це непросте питання» і такими речами, як наполягання, тиск чи лобіювання подібних рішень стосовно інших країн в Москві просто не займаються. І головне: з російського боку, за словами пана Затуліна, немає ЖОДНОГО бажання робити визнання Південної Осетії та Абхазії проблемою російсько-українських відносин. Хоча, звісно, сам Затулін вважає, що ці два сепаратистські осколки цілком заслуговують визнання своєї незалежності, зокрема й з боку України.

Те, що за даними Затуліна, це питання для Росії не є принциповим – насправді гарна новина і для Віктора Януковича. Тепер йому не доведеться ламати голову над тим, як акуратно натякнути своїм російським колегам про те, що визнання Абхазії та Південної Осетії насправді є для Києва тією самою червоною лінією, яку Україна ніколи не перейде. Так само, як і членство в Митному Союзі.

Тим паче, що з допомогою якраз останнього – членства в Митному Союзі - Янукович сформулював своє перше «ні» Росії . На минулому тижні озвучив – хоча, можливо, й дещо розмито своє друге російське «ні» - в контексті злиття «Газпрому» з «Нафтогазом». А як ми знаємо із зовсім свіжої пострадянської історії, інколи буває достатньо й одного серйозного «ні», аби перетворитись з кращого друга Кремля на справжнього очільника «антиросійського режиму». Так, скажімо, було у випадку з екс-президентом Молдови Владіміром Вороніним, якому у свій час для того, щоб перетворитись із перспективного друга Кремля (навіть російську мову, як і Янукович, другою офіційною в РМ обіцяв зробити) на небажану там особу, достатньо було відхилити російський план з врегулювання придністровського конфлікту, так званий «Меморандум Козака». До речі, далеко не в останню чергу через те, що в ньому Росія планувала офіційно закріпити свою військову присутність на території цієї країни на тривалий час.

Проте, крім того, що в Москві начебто не вважають абхазько-південно-осетинський сюжет принциповим для розвитку відносин Києва та Москви, було б дуже навіть непогано, якби так само чітко розставив акценти в цьому питанні й український президент. Бо його загравання на цю тему у Страсбурзі чи під час передвиборної кампанії відкривають для зголоднілого за українською поступливістю Кремля можливості для нових маневрів РФ зі здобуття чергових символічних перемог. Якщо він зараз оприлюднить ті «червоні лінії», через які Україна апріорі не переступить , автоматично зніме з себе ризик бути притиснутим до стінки, як у випадку з газом-флотом.

Пан Затулін в своєму тексті також констатує, що «як правило, подібні обговорення в Інституті світової політики зводяться до бажання підкреслити різницю в російській та українській зовнішній політиці». Ми не збираємось підкреслювати різницю, ми лише прагнемо акцентувати увагу на наслідках, який може мати той чи інший непродуманий зовнішньополітичний крок. Тим паче, що крім наміру зробити приємне Путіну-Медвєдєву, не існує ЖОДНОГО серйозного аргументу на користь визнання Південної Осетії та Абхазії з боку України. Контраргументів , натомість, маса – від фактичної міжнародної ізоляції України до розірваних відносин з Грузією та фактичного перебирання на себе відповідальності за сотні тисяч грузинів, силоміць виселених з території Абхазії.

Очевидно, такий крок з боку України був дійсно гарним подарунком для Росії. Знову ж таки, символічним подарунком: дві грузинські території визнала б незалежними країна, котра завжди була союзником Грузії, а під час подій 2008-го навіть була записана росіянами ледве не воюючою стороною. Владімір Путін після тих подій сказав одному з відомих українських політиків, що президент Ющенко відповість йому за кожного загиблого в Грузії російського солдата. Хоч Ющенко вже й не президент, старі грузинські рани, судячи з усього, ще кровоточать в Москві. Це, до речі, підтверджує і блог пана Затуліна: необхідність визнання Абхазії Україною він аргументує тим, що Україна могла б виправити свої помилки, допущені під час грузино-абхазького конфлікту (!), коли деякі «націоналістично налаштовані» громадяни України брали участь у військових діях на боці Грузії. Тобто, фактично радить Януковичу спокутувати гріхи Корчинського і Ко.

При цьому всьому Україні та Росії ніхто не заважає мати подібні позиції з приводу визнання (чи точніше невизнання) Косова, збереження територіальної цілісності чи суверенітету Молдови чи разом допомагати в Афганістані. Але в питаннях Абхазії та Митного Союзу нам не по дорозі… І сподіваюсь, це буде моїм останнім блогом на цю тему.