Щоденник євроатлантиста. Яке найбільш ненависне слово Януковича?

Спостерігаючи вчора, як Янукович зображав із себе у Берліні головного українського демократа та євроінтегратора, мені пригадалась нещодавня розмова з послом однієї поважної євросоюзівської країни. Невимушено розмовляючи про справи міжнародно-політичні, ми, пригадую, чомусь почали обговорювати те, наскільки бездумно Дмітрій Медвєдєв за доволі короткий час захопився словом «модернізація». Як, і в принципі, всі похідні від нього: «модернізаційне партнерство» (це йому, правда, ще колишній віце-канцлер Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр в лексикон підкинув), «модернізаційні альянси» та інші політичні неологізми з епітетом «модернізаційний». Тоді чомусь здавалось, що «модернізацією» почне направо і наліво розкидатись і любитель наслідувати свого кремлівського друга Віктор Янукович. Тим більше, що Ангелі Меркель близькі подібні модернізаційні ідеї – недаремно в неї на робочому столі, як подейкують, стоїть портрет Катерини II, іншої великої німецької модернізаторки на російських просторах. Але Янукович та його команда поки що застрягли на етапі раннього Путіна – все ще не можуть викинути з першого місця лексичних фаворитів слово «стабільність». Про модернізацію пишуть у своїх статтях для «Дзеркала тижня» хіба такі прогресивні представники команди, як Костянтин Грищенко.

Але якщо з улюбленими словами керівників у цій частині світу все більш-менш зрозуміло – достатньо проаналізувати їхні виступи та заяви, то з найбільш ненависними словечками й поняттями трохи складніше. Ми з моїм дипломатичним співрозмовником дійшли до компромісу, що у випадку команди Януковича це могло б бути слово «процес». Саме воно, за спостереженнями багатьох західних переговірників, здатне діяти на Віктора Федоровича, Миколу Яновича та інших доблесних персонажів нинішньої української влади, як високовольтний розряд. Вони не люблять процесів, вони люблять конкретні оборудки – тут і відразу. Тому їм легко домовитись – неважливо на свою користь, чи ні – з російськими колегами. Тому вони теоретично можуть швидко знайти спільну мову по багатьох питаннях з американцями (збагачений уран в обмін на зустріч Обамою – з цієї серії). З Євросоюзом все складніше. Євроінтеграція – це виснажливий ПРОЦЕС. Тут бліц-кригів не вийде ні в безвізовому режимі, ні із Зоною вільної торгівлі, ні в інших чутливих та чомусь досі бажаних для Януковича (козир на парламентських виборах 2012?) євроінтеграційних питаннях. У Брюсселі досі згадують, як Микола Азаров ледве не обурено розповідав одному з єврокомісарів, що до Зони вільної торгівлі з ЄС Україна вже готова ледве не з часів його попереднього перебування в уряді. Залишились, мовляв, якісь дрібниці.

Це болгарські політики скаржаться у Євросоюзі, наскільки вони втомились від реформ (і то з Парижу та Берліну їм говорять, що не такі вже ті реформи й очевидні). А поляки досі з посмішкою розповідають, наскільки були шоковані, коли бюрократи з Брюсселю почали вимагати від них такі, на тодішній польський погляд, безглузді речі, як чітко визначені розміри кліток для свійських птахів. Але в тих та інших у кінці тунелю, принаймні, був маячок у вигляді перспективи членства в ЄС. З Україною проблема полягає в тому, що цей процес значно важливіший, аніж кінцевий результат. Хоча б тому, що кінцевий результат не зовсім відомий. Чи зовсім невідомий. Янукович, до речі, в Берліні сам підтвердив, що євроінтеграція не є самоціллю.

Є в історії з українською євроінтеграцією, яку незрозуміло чому продовжує палко відстоювати президент Янукович, ще й інша хвороба. Її діагноз найбільш точно висловив мій інший поважний співрозмовник – високопоставлений дипломат ще однієї успішної євросоюзівської країни. «Занадто багата країна», – саме такий словесний внесок він вніс у розмову про те, чому в України нема шансів суттєво просунутись на шляху до Євросоюзу в найближчі як мінімум п`ять років. Під «надто багатою країною» він мав на увазі, звісно ж, не загалом Україну, а політичну верхівку, по рукам і ногам зв`язану великим бізнесом. Верхівку (елітою її язик не повертається назвати), якій реально є що втрачати на шляху до Євросоюзу. Це не те, що котрась з балтійських країн, це навіть не Польща, де світ шалених грошів зійшовся на постаті одного Яна Кульчика. Тут зовсім інший розмах, і поки цей політико-бізнесовий монстр рулитиме на Банковій, розмови Януковича про євроінтеграцію залишатимуться лише одноразовим (якщо пощастить – кількаразовим) вхідним квитком у канцелярію Меркель, чи у Єлисейський палац Саркозі, який він теж має плани відвідати у якості чергового зовнішньополітичного атракціону. Не більше. Фотка з Обамою і Меркель вже в альбомі є.