Щоденник євроатлантиста. Український розкол: Польща польська та Польща європейська
В Україну направляються міністри закордонних справ Польщі та Швеції – Радек Сікорські та Карл Більдт.
В Україну направляються міністри закордонних справ Польщі та Швеції – Радек Сікорські та Карл Більдт. Наскільки я зрозуміла, несподівано навіть для багатьох їхніх колег з Євросоюзу. Дует невипадковий: як відомо, Сікорського та Більдта об'єднує їхнє непутяще дітище «Східне партнерство». Незважаючи на десятки конференцій відкритого та закритого типу, на мозкові штурми, промоушн-кампанію двох політиків в самому ЄС (включно з останнім листом до євро комісара Фюле та баронеси Ештон) майбутнє цього проекту залишається туманним. Що, звісно ж, зовсім не радує поляків напередодні їхнього головування в Євросоюзі, а самій Україні інколи заважає сконцентруватись на пріоритетній для Києва «двосторонці» з Брюселем. Але оскільки Польща і Швеція числяться серед наших головних євросоюзівських друзів, Україна має ввічливо дружити і зі «Східним партнерством». Особливо, коли на носі ПЕРШИЙ для президента Януковича саміт з Євросоюзом.
Для чого насправді їдуть в Україну два міністри, крім бажання ще раз продемонструвати свою постійну залученість в справи східних сусідів і підтвердити право опікуватись цією політикою ледве не в ексклюзивному порядку, насправді, незрозуміло. Головний заохочувальний приз від Євросоюзу – план дій з безвізового режиму – Україні дадуть на саміті і так. Хоча, звісно, Сікорські у свій час зробив все від нього можливе, аби такий формат був запропонований Україні раніше за Росію, за що заслуговує на особливу подяку. Інше питання, що сьогодні вже самій Росії цей план непотрібний: російські дипломати та політики прямо пропонують своїм євросоюзівським колегам відразу скасувати візи з двох сторін. Умовно кажучи, о 00 годин 00 хвилин візова стіна дружно валиться як з боку Москви, так і з боку Брюсселя. Видовищно, але все ще напівфантастично.
Та й в українській візовій історії все не так просто: Україна з допомогою Сікорського та подібних йому друзів в ЄС добивалась дорожньої карти, яка передбачає певні часові параметри, а не розпливчастого плану дій. Але можна не сумніватись: про це будуть незадоволено говорити в кулуарах хіба окремі дипломати. Офіційні особи голосно плескатимуть в долоні так, наче безвізовий режим у них вже в кишені. Даруйте, в кишені у пересічного українця – власники диппаспортів його дійсно мають.
Проте, незважаючи на незрозумілу додану вартість візиту Сікорського до Києва (сподіваюсь, мої шведські друзі не образяться, якщо я обійду увагою їхнього міністра у цьому блозі – всі свої реальні можливості та бажання в українському напрямку вони вже продемонстрували за час шведського головування в ЄС) є в ньому певний позитив. Чи, точніше, може бути певний позитив.
Наприклад, було б дуже непогано, якби у день візиту до України польський міністр оголосив ім'я нового посла Польщі в Україні. А то не дуже гарно виходить: посол Яцек Ключковські вже на валізах не перший місяць, навіть провів на початку вересня прощальне прийняття, а інтрига з його наступником триває. Триває, взагалі-то, вже другий рік. Через що в експертних колах України посилюється відчуття, що роздратування Києвом у Варшаві переросло в повну індиферентність.
Адже серед списка, який курсував дипломатичними кулуарами, можна було б спокійно зупинитись на комусь достойному. А кандидати називались саме такі. Від двох екс-прем»єрів – Влодзімежа Цімошевича та Лєшека Міллера, до екс-міністра закордонних справ Анни Фотиги, колишнього міністра оборони Януша Онишкевича, європарламентаря Павла Коваля та кар'єрного і, від себе додам, висококласного дипломата (чудово, до речі, володіє українською) Войцеха Заянчковського, якого натомість відправили займатись у Москву більш, очевидно, пріоритетною темою – російсько-польським перезавантаженням. Проте, одні потенційні амбасадори відмовились (мовляв, занизький статус), інших забракували представники правлячої партії «Громадянська платформа». Павел Коваль, наприклад, зізнається, що в Європарламенті він може зробити для України більше, аніж на посаді польського посла в Києві (хоча злі язики подейкують, що якби йому запропонували посла Євросоюзу в Україні, то може і погодився б).
Так чи інакше, здається, в нинішніх умовах Павел Коваль має цілковиту рацію: Польща європейська на чолі з президентом Європарламенту Єжи Бузеком насьогодні набагата активніша й у позитивному сенсі агресивніша щодо України, аніж Польща польська на чолі з президентом Броніславом Коморовським. Можливо, це залежить від конкретних персоналій, котрі сьогодні представляють Польщу в Європарламенті, а, можливо, справа у середовищі, в якому вони працюють. Адже займатись Україною у Брюселі – це, певною мірою, виклик, займатись Україною у Варшаві – це як дежавю.
У деяких поважних українських дипломатів склалось враження, що головна відмінність польського «батальону» в Європарламенті від польського владного ешелону в Варшаві полягає в тому, що якщо більшість з тих, що у Брюсселі (на чолі з Бузеком), мають відчуття певної місії щодо України, то ті, що у Варшаві (на чолі з Коморовським) такого відчуття не мають. У Радослава Сікорського є прекрасна можливість під час польського головування у ЄС почати доказувати зворотнє. Не напружуючи, звичайно, і без того не найбільш радужні відносини з президентом Коморовським.
Якщо ж говорити безвідносно до «Східного партнерства» та Євросоюзу, то максимальні зустрічі українського керівництва з польськими колегами сьогодні можуть носити й інший важливий позитив. Україні сьогодні, як ніколи, має бути цікавий не стільки досвід євроінтеграційної Польщі, про що говорили роками, в її євроінтеграційному реформуванні, а досвід сьогоднішньої внутрішньополітичної Польщі. Йдеться про те, як можна мати фактично повну монополію влади («Громадянська Платформа») і утримуватись від спокуси вдаватись до тих авторитарних замашок, до яких вдається Партія регіонів в Україні. Причому, що опозиція сьогодні у Польщі ще більш немічна, аніж в Україні.