Щоденник євроатлантиста. А візи й нині там. Або кілька «шенгенських» спостережень

На рейсах «Рим-Київ», як ніде, гостро відчувається два найрозповсюдженіші рівні української євроінтеграції. З одного боку, це українські заробітчани, які у Римі роблять пересадку з Португалії, Іспанії та різних італійських міст, щоб хоча б раз в рік провідати своїх рідних в Україні. З іншого, це «нові українці», які виїжджають на вікенд до Італії на шопінг, і навіть під час оголошення на посадку в літак ще з величезними паперовими кульками відомих брендів роблять останній забіг по бутикам аеропорту Ф'юмінічіно.

Перших можна часто розпізнати по ще радянським золотим прикрасам, турецьким светрам та шкірянках, що продавались в районних центрах України наприкінці дев'яностих і якомусь сумно-приреченому погляду, який треба просто бачити.

Останні ведуть себе підсвідомо неввічливо (хоча самі так і не вважають). Першими в магазинах чи готелях не вітаються, слово «дякую» сприймають ледве не як вияв слабкості, а посмішка для них – це вияв або дурості або відвертого залицяння, що, звісно, немає нічого спільного з нормальною західною культурою. Одним словом, всім своїм видом демонструють: «Ми круті, бо можемо собі дозволити тратити грошей більше, ніж ви, «нещасні» європейці».

Я не знаю, представників якого рівня євроінтеграції мешканці ЄС (зокрема Південної Європи, де українці найбільш присутні) не люблять більше. Одні в них начебто демпінгують на ринку праці, інші дратують своєю поведінкою та демонстративним транжирством, що часто густо супроводжується банальним хамством.

Де «золота середина» української євроінтеграції, третій рівень, який буде потроху вбивати стереотип, що Україна в Європі – це або заробітчани, або олігархи, олігархенята та їх найближче оточення? Він, як і середній клас в самій Україні, ще не викристалізувався. Люди, які мають достатньо грошей, аби поїхати принаймні на кілька днів у країни в ЄС, водночас є освіченими, знають європейські мови (принаймні, їх вулично-ресторанно-готельно-магазинну версію) і на питання «Чи ви з Росії?», замість ствердно кивати головою, можуть пояснити, звідки вони насправді і чому «Україна – не Росія».

Третій рівень євроінтеграції навряд чи повною мірою викристалізується, поки не буде запроваджений між Україною та ЄС безвізовий режим. План дій щодо безвізового режиму для українців явно зріс у ціні після того, як за два тижні до саміту його ледве не заблоковували французи (обізнані люди подейкують, що позначилось спілкування Саркозі з Медвєдєвим у Довілі). А ще – після минулотижневого саміту Росія-ЄС, на якому стало більш ніж очевидно: навіть росіяни, заручившись потужним євросоюзівським лобі, виявились не спроможними пробити візову стіну одним махом, хоча ще якихось пару місяців тому відмовлялись від будь-яких планів дій та дорожних карт і пропонували Євросоюзу просто взяти й скасувати візи для росіян в обмін на скасування віз для євросоюзівських громадян.

Фактично, Росію змусили піти українським шляхом, хоча посол Росії при ЄС Чижов, з яким я мала змогу поспілкуватись на прийнятті в українському посольстві в Бельгії на минулому тижні (прийняття відбувалось якраз після презентації Інститутом світової політики Євроатлантичної колекції одягу у штаб-квартирі НАТО), дуже дратувався, коли чув про подібне, доказуючи, що про ніякі плани дій у російському випадку не йдеться. Йдеться виключно про «common steps» («спільні кроки» він чомусь називав виключно англійською) між ЄС та Росією. Коли ж я поцікавилась, чим ці «спільні кроки» відрізняються, власне, від українського плану дій з ЄС, він зауважив, що Росія, на відміну від попереднього президента України, не скасовувала свої візи для європейців. Отже, випливало з його логіки, досі має вагомий важіль впливу на Брюссель. Натомість, інший мій поважний співрозмовник у бельгійській столиці переконаний, що те, до чого домовились ЄС з Медвєдєвим по візам – ніщо інше, як «проект проекту плану дій», який отримала Україна.

Так чи інакше, росіяни сьогодні особливо активно прищеплюють думку, що рішення по безвізовому режиму – чи то стосується Росії, чи України – все одно буде політичним. Отож, мовляв, особливо перейматись різними планами та «спільними кроками» непотрібно. Українські дипломати теж погоджуються зі своїми російськими колегами: як би досконало план не виконувався, вердикт виноситимуть з політичних міркувань.

Звісно, доля правди в цьому є. Достатньо послухати, що говорять німецькі чи іспанські політики та дипломати, аби стало зрозуміло: в найближчі роки пробити візову стіну з ЄС буде надзвичайно складно. Німці в неформальних розмовах все більше висловлюють своє незадоволення з приводу безвізового режиму для балканських країн, запровадженого впродовж якраз останнього року. Тобто, так само, як вступ Болгарії та Румунії до ЄС в десятки рази підняв планку для теоретичного членства інших країн до Євросоюзу, безвізовий режим для країн Балкан ризикує суттєво підняти планку для запровадження безвізового режиму з іншими країнами Європи. Зокрема й України.

Румунський слід, до речі, простежується і в візовому питанні України теж. Один високопоставлений іспанський дипломат, з яким мені доводилось нещодавно спілкуватись на тему скасування віз для українців, відразу вирішив мене «вбити» одним-єдиним запитанням: «А ви знаєте, скільки румунів приїхало до Іспанії після того, як ми їм скасували візи? Сімсот тисяч!». І далі в більш ніж емоційній манері нагадав, що за останні 10 років притік мігрантів в Іспанію становив 5 мільйонів мігрантів – це другий показник в світі після Сполучених Штатів. Мовляв, куди ж ще українців запускати.

Інший іспанський високопоставлений дипломат на повному серйозі довго скаржився мені на те, що румунські приїжджі фактично позбавили його улюбленого хобі: збору грибів. Каже: «в який ліс не піду, грибів немає – все позбирали румуни». А українці, за його словами, повністю монополізували одну з професій в Іспанії. А саме – людей, які стрижуть овець. Отож, всі заспокоювання з українського боку на кшталт «всі, хто хотіли поїхати працювати в Європу – поїхали» – у Євросоюзі не дуже спрацьовують.

Крім того, я вже один раз про це згадувала на прес-конференції, а зараз хочу наголосити: у питанні віз в таких «проблемних» країнах як Німеччина треба працювати не стільки з міністерством закордонних справ, а з міністерством внутрішніх справ. «Зовнішньополітична» Німеччина (від дипломатів до депутатів Бундестагу, які мають справу з закордонною політикою, та європарламентарів) набагато лояльніша в цьому питанні, але мало що в ньому вирішує.

Проте, незважаючи на все політичне навантаження візового питання, хотілось би порекомендувати українській владі сконцентруватись на частині технічній цього питання. А саме – якомога швидшому запровадженні біометричних паспортів, бо те, що зараз відбувається з ними, дивує і лякає одночасно. Наприклад, ви знаєте, яка ціна біометричного паспорту зараз обговорюється? Триста євро!!! Для інформації: в балканських країнах такі паспорти коштували в районі 40-50 євро. Наскільки мені відомо, добрі люди з МЗС поінформували про цю ціну вже навіть президента Януковича. Отож, замість того, щоб приречено розводити руками і, наслідуючи росіян, говорити, що «рішення все одно буде політичним», було б дуже непогано розібратись з ключовими вимогами Плану дій. І в першу чергу – з біометрикою. Бо як не крути – чим краще буде виконаний План дій, тим менше буде підстав у тієї ж Німеччини чи Іспанії для негативного політичного рішення. Все просто.

І останній момент із серії «про наболіле». Кожен українець, який їде до країн Євросоюзу, має розуміти, що своєю поведінкою він теж робить внесок у прискорення чи відтермінування безвізового режиму. ЛІдери в країнах-членах ЄС будуть приймати своє політичне рішення по візах, відштовхуючись, не в останню чергу, від настроїв населення. Мені прикро і якось навіть незручно писати про такі речі, але враження від України і, відповідно, від українців, які приїжджають в ЄС, буде значно кращим, якщо кожен, хто виїжджає з України, усвідомить, що вітатись, усміхатись і дякувати – це елементарні правила поведінки в цівілізованому суспільстві, а не якась складна психологічна гра (див. вище про «нових українців» в Європі). Бо, як правильно підмітила колишня президентка Латвії Вайра Віке-Фрейберга, яка нещодавно відвідувала Київ на запрошення Інституту світової політики, основна відмінність між західною та пострадянською людиною полягає якраз в тому, що західна людина випромінює ввічливість, а пострадянська – грубість.