Короткий нормандсько-мінський словник. Слідами візиту Штайнмаєра і Еро

Можна довго і емоційно тлумачити результати візиту міністрів закордонних справ у Київ і на Донбас, хоча з початку року було зрозуміло: виконання Україною політичної частини Мінська, зокрема й внесення змін до Конституції, не було знято з порядку денного, його лише було відтерміновано. Ну не могли ж міністри як ПОСЕРЕДНИКИ процесу знову приїхати до Києва, щоб сказати: «Ви, українці, поки що нічого не робіть, ми будемо тиснути на Путіна, щоб він забрався геть з Донбасу». Тим більше що у Берліні, Парижі та Вашингтоні після китайських двосторонок із Путіним знову повірили, що у Мінських домовленостей з'явився моментум, шанс на друге, третє чи вже яке там за рахунком дихання. Ні, особливо Путіну ніхто не вірить, але вірити хоче. За принципом «а раптом цього разу дійсно серйозно?». І для прориву, мовляв, треба тільки вмовити Україну, щоб вона була готова хоч завтра голосувати закон про вибори, призначати їх дату і так далі і тому подібне. Хоча для чого Путіну, який, за словами добре інформованих осіб, вірить у перемогу Трампа у США, йти зараз на будь-які поступки щодо Мінську, – не дуже зрозуміло.

Помітила, що багатьох налякали слова міністра Еро про паралельне виконання безпекової та політичної частини, хоча по суті ті етапи, які він описав, це більше нагадує політику багатьох малих кроків замість кількох великих. Так, Україна хотіла від Росії один великий крок з безпеки, щоб потім зробити один великий крок з політичного врегулювання, міністри ж пропонують подробити цей процес на малі кроки. Взагалі, цікаво було спостерігати раптову включеність міністра Еро в процес після його перманентної відстороненості від цієї теми на різних нормандських збіговиськах. Євросоюзівськими кабінетами гуляє досить показовий акнекдот про те, що під час одних пізніх переговорів Еро сказав Штайнмаєру: «Ну все, Вальтер, я пішов спати, а ти мені завтра скажеш, що треба підписувати». Загалом після цього візиту можу ще раз констатувати: Києву принаймні пощастило мати французького міністра, який дослухається до німецького міністра, і німецького міністра, який дослухається до німецького канцлера.

Але це не означає, що тиску на Україну не буде і ми вкотре можемо видихнути. Він, на жаль, буде. І те, до якої лексики вдаватимуться наші західні колеги, теж показово. Фактично вже оформився певний нормандсько-мінський словник, який постійно розширюється новими словами і висловами. Хочу звернути увагу сьогодні на кілька з них для кращого розуміння, до чого готуватись Україні і як тлумачити ті чи інші речі. Перші два словосполучення постійно лунають у публічному просторі, а деякі – виключно на переговорах, вживаються переважно англійською мовою.

«У Мінських домовленостях терміново потрібен прогрес». Це особливо люблять повторювати наші німецькі партнери. Словосполучення, яке насправді може означати «Україно, готуйся до тиску і компромісів». Адже, як кажуть інсайдери процесу, якраз після заяв такого штибу до України починають ставити руба питання з приводу політичної частини. Не будемо лукавити: прогрес чи поступ у Мінських домовленостях сьогодні на 99% можливий завдяки Україні, тому, коли його публічно вимагають, то явно пропонують Україні змиритись із тим, що українською слово «поступ» і «поступка» дуже близькі й споріднені. Можна багато говорити про те, що на українського президента важелів впливу у Заходу більше, ніж на російського (хоча серйозний аналіз на цю тему ще має бути зроблено), але факт залишається фактом: багато разів доводилось чути, як західні дипломати, обговорюючи ті чи інші ідеї Києва щодо Мінська, кажуть: «Путін на це ніколи не піде» – але чомусь не доводилось чути, коли озвучувались російські пропозиції, що «Порошенко ніколи на це не піде» (буду рада помилятись).

«Будьте конструктивними». Є підстави вважати, що це слово внесли в нормандсько-мінський словник неформальні американські учасники процесу. «Будьте конструктивними» з західної дипломатичної на нормальну українську означає: «Не кажіть, чого не робить Росія, кажіть, що робите ви». Саме під цим гаслом насправді і відбулося два останніх візити до Києва Штайнмаєра та Еро. Саме на ньому, впевнена, й далі будуватиметься підхід до України у врегулюванні Мінська. З Росією вони – німці передусім – обіцяють розібратись самі. Тобто Київ в їхньому розумінні не має постійно скаржитися на Москву, а повинен бадьоро рапортувати, що робиться тут для виконання Мінська. А якщо не робиться, то пропонувати ідеї, як зробити так, щоб робилось. Інше модне в процесі врегулювання конфлікту словосполучення «конструктвний діалог», але воно зазвичай стосується переговорів американських та російських колег, і на ньому я зупинюсь в окремому тексті.

Local security providers, чи так звані місцеві провайдери безпеки. Про що йдеться? Вже майже як доконаний факт сприймається те, що російська військова техніка і зброя на момент виборів (поки що, звісно, умовних) не буде виведена з території України, а перебуватиме на території Донбасу у спеціальних безпекових сховищах. Американці пишаються запропонованою ними свого часу ідеєю security bubbles (безпекових бульбашок, де-факто – безпекових сховищ), ОБСЄ розробила іншу, більш досконалу ідею, яка сьогодні активно проробляється. Але питання, на яке немає відповіді, хто зможе надійно охороняти ці самі безпекові сховища техніки і зброї? Ризикну заявити, що на поліцейській місії ОБСЄ можна вже поставити хрест. І тут якраз окремі західні партнери пропонують залучити local security providers. Звучить англійською мовою дуже достойно і красиво, але насправді дуже вже попахує сурковщиною з його «народною міліцією». Бо ж які там, на окупованих територіях, можуть бути місцеві провайдери безпеки? Це те саме, що поставити лисицю охороняти курник. Але нічого не заважає нам сьогодні «рубати» ідею цих самих local security providers і далі наполягати на представництві ОБСЄ. Не можуть організувати поліцейську місію – нехай розширяють нинішню СММ, запроваджують військову компоненту, створюють групи швидкого реагування з професійно підготовленого військового персоналу. Не можуть забезпечити контроль кордону «українською» СММ ОБСЄ – нехай розширюють мандат спостережної місії ОБСЄ в пунктах пропуску «Гуково» і «Донецьк» на кордоні з російського боку. А взагалі ідеально було б втілити в життя ідею одного мудрого дипломата взяти й розмістити ці сховища на кордоні, але з російського боку, і тоді нехай би їх охороняли чи local security providers чи хто завгодно. Але, схоже, ми пропустили правильний момент, щоб її активно розкрутити.

На сьогодні все. Далі буде.