Коли українська пісня витісняється з інформаційного простору...
На тлі політичних і соціальних потрясінь в нашій країні знакові культурні події відбуваються якось непомітно, без належного суспільного резонансу.
На тлі політичних і соціальних потрясінь в нашій країні знакові культурні події відбуваються якось непомітно, без належного суспільного резонансу. А шкода! Деякі події вимагають особливого акценту.
Візьмемо, приміром, Всеукраїнський пісенний фестиваль "Шлягер року". Нині, на сцені НП "Україна" він відзначив своє двадцятиліття. Поважний вік, якщо врахувати наш шалений вир подій, що поглинув не один мистецький проект чи гарне починання в Україні. А "Шлягер року" живе. Хоча, заради об'єктивності скажу так, - виживає. Після того, як понад десятиліття тому, практично, пішов у небуття зі смертю його головного режисера Бориса Шарварка масштабний фестиваль "Пісенний вернісаж", в Україні не стало такої масштабної події, яка б презентувала українську пісню в особі найкращих артистів з усіх регіонів України. На сцені запанували комерційні проекти різного штибу, які не відображали культуру нашої Вітчизни.
Але на тлі оцього культурного безчасся продовжував існувати фестиваль, що певний час залишався у затінку свого старшого і потужнішого побратима "Шлягер року". Започаткований колись композитором Олександром Злотником, а потім підхоплений відомим культурним діячем Олександром Свистуновим та журналісткою УР Анжелою Нарбоєвою, він продовжував збирати в "Україні" популярних виконавців вітчизняної пісні, а також її творців - композиторів і поетів. Так - у фестивалю, як на мене, не було чіткої концепцї, лунали пісні як українською так і російською мовами. Але це були наші, вітчизяні митці, яким треба було віддавати належне, бо вони продовжували творити в несприятливих для творчості умовах...
Двадцять років проминули непомітно. І нинішня, ювілейна акція "Шлягеру" заслуговує на те, щоб називатися мистецькою подією в Україні. Зважте хоча б на деякі імена: Василь Зінкевич, Тарас Петриненко, Олександр Злотник, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Павло Зібров, Алла Кудлай, Павло Дворський, Надія Шестак, Оксана Пекун, Олександр Василенко, Жанна Боднарук, Олександр Тищенко, автор цих рядків і багато інших артистів, які залишили помітний слід в нашій пісенній спадщині. Ведучим концерту виступив відомий журналіст і телеведучий Василь Ілашук. Дипломи отримували не тільки вони, а й поети, композитори і навіть ті, хто світловим та звуковим забезпеченням багато років створює для українців музичні шоу. Ніхто не був забутий!
На цьому тлі якимсь дисонансом звучать окремі голоси, що додають ложку дьогтю в це мистецьке свято. Мовляв, не ті його роблять і не так, знову звучать російськомовні пісні, немає чітких критеріїв тощо.
Можливо, в інші, більш сприятливі для української культури часи, я б теж заглибився в цю полеміку і критично оцінивши всі здобутки і прорахунки, висловив свої конструктивні думки і поради. Але тільки не сьогодні - коли традиційна українська пісня витісняється з інформаційного простору, а натомість буйним цвітом розростаються метастази якоїсь махрової антикультури у вигляді яскравих і беззмістовних шоу. Сьогодні, коли так важко пробивається до слухача традиційна українська пісня зі змістом і мелодією, я відверто радію кожній нагоді бачити своїх колег на великій сцені, а також можливості чути їхні нові твори. Тому що традиції, на яких тримається уся світова культура, не повинні загинути, вони мають вистоїти під тиском цієї жахливої інформаційної повені, що змиває на своєму шляху усе живе...
Гадаю, що колись наші нащадки подякують за це.