Чому Кузьма, а не Тарас Петриненко?

Філософія – річ завжди актуальна. Є багато причин, чому інколи варто перечитувати філософів і задумуватися над їх мудрими думками. Але одна з них, безумовно, є найважливішою і вона цілком виражена однією фразою французького мислителя і письменника Дені Дідро: «Люди перестають мислити, коли перестають читати».

Саме перебуваючи в компанії із цим філософом-матеріалістом, котрий при цьому закінчив ієзуїтський коледж (!) я і отримав звістку про те, що наш Сонцесяйний Зе присвоїв Звання Героя України музиканту Андрію Кузьменку, відомому широкому загалу, як просто Кузьма.

Спостерігаючи, як в Інтернеті наростає хвиля чергового протистояння з приводу цього неоднозначного рішення ПреЗедента, я в черговий раз для себе відзначив його професійний популізм і вміння відводити від себе шквал невдоволення, вкидаючи в суспільство неоднозначні і провокативні рішення. Та ще й супроводжуючи їх коментарями, які не просто спотворюють реальність, а на державному рівні стверджують ту підміну цінностей, яка ні до чого хорошого не приведе. Ось, скажімо, пряма мова Презедента, яка лежить в основі цього рішення про присвоєння Звання: « Він… (Кузьма) учив нас звонити справжнім друзям зі старих фотографій, приїздити до мами, щоб посидіти на кухні, і звичайно, не стидатись своєї землі, тому що кожний – сам собі країна…»

Не буду зараз оцінювати рівень президентської аргументації, як і не буду дискутувати з приводу постаті самого Кузьми, особливо його політичних уподобань – кого підтримував, за кого агітував. Мене також абсолютно не зачіпає той героїчний піар-образ патріота і борця із системою, який створили йому після його загибелі. Я і сам відгукнувся на цю трагічну подію віршем, сумуючи з приводу цього факту. Я і зараз ставлюсь до нього абсолютно нейтрально. Але суть в іншому. Що хтось має бути об'єктивним.

Скажу чесно – музика Скрябіна не є близькою мені за естетикою. Я з іншого покоління. Тих, хто виростав на неймовірній Музиці «Пєснярів» - їхній «Александрині», «Зачарованій», «Крику птаха» та інших шедеврах. Я був знайомий особисто з Мулявіним, неодноразово публікував у пресі зроблені з ним інтерв'ю. Тому, приміром, кумир наступного покоління білорусів «Ляпіс Трубецькой» з його жахливим детонованим співом і кривляннями виглядає для мене насмішкою над мистецтвом і знущанням з його непорушних критеріїв. В українській культурі для мене зразком мистецької досконалості був і залишається досі Тарас Петриненко. Чому ця знакова постать не стоїть сьогодні на вершечку культурної ієрархії, а туди час від часу намагаються заштовхувати інших – це окреме питання. І зараз про це докладніше.

Щоб зрозуміти суть проблеми, треба повернутися в непрості дев'яності. Вибух української пасіонарності, набуття Незалежності, рожеві надії на майбутнє. І в той же час – руйнування економіки, тотальна приватизація, шахрайські схеми, на яких постали перші наші мільйонери. Однією з непоправних трагедій для майбутньої історії України стала «приватизація» українського інформаційного простору. Ми одразу ж віддали цей стратегічний і важливий для майбутніх поколінь ресурс невідомо кому. Поява приватних телеканалів і численних фм-станцій, заселила наш інформаційний простір, зовсім іншою естетикою, мораллю, світоглядом.

Власники новітніх ЗМІ – свідомо чи не свідомо – поставили собі за мету зруйнувати досить сильний позитивний образ української культури, зокрема, пісні, що базувався на вишуканій мелодиці і високопрофесійній поезії. Запрацювали зовсім інші критерії – епатажність, брутальність, абсолютна свобода від будь-яких стереотипів. Новітні комерційні ЗМІ почали творити своїх «героїв», що мали б добре продаватися і мати високий рівень упізнаваності. Не буду наводити імена чи назви проектів – вони й досі добре відомі і надійно імплантовані в тіло української культури під виглядом «культових».

Кузьма ідеально підходив під вимоги «нового порядку». Демонічно яскравий, розкутий, епатажний, харизматичний та ще й із Західної України, - він, як ніхто інший підходив новітнім олігархічним телеканалам. По-перше, менеджмент телеканалів влаштовував той суржик, на якому говорив і співав Кузьма. Навряд чи він не володів нормативною українською лексикою, але оцей постійний іронічний тролінг рідної мови став його фішкою. Тоді, приміром як навпаки - деякі групи із східноукраїнського Харкова (ТНМК) співали бездоганною українською мовою.

Секрет криється в тому, що Андрію з юності подобалась панк-культура і все, що з нею пов'язано. У музиці це виражалося великою кількістю гармонійних дисонансів, специфічною мелодикою і вокалом, наявністю великої кількості ненормативної чи брутальної лексики. У зовнішньому вигляді усе теж виглядало як виклик суспільству. Тому цей образ Кузьми залюбки підхопили провідні приватні канали – «Новий», «ICTV», «1+1». Вони й по сьогодні формують відповідну естетику і світогляд більшості людей.

А оскільки люди в більшості сприймають інформаційний простір, як природнє явище – на кшалт грози, спеки чи дощу, то ніхто і по сьогодні особливо не переймається тим, який вплив на нашу свідомість він має, які тренди нам нав'язують і як маніпулюють свідомістю.

Так чи інакше, Кузьма був у безперечному фаворі наших олігархічних ЗМІ, він став «улюбленцем долі». Розкрученому і добре впізнаваному шоу-мену не бракувало пропозицій, ні від організаторів концертів, ні від топ-політиків, які намагалися на свою користь використати його популярність. Кузьма нікому не відмовляв, але й особисто не дуже розшаркувався перед ними. Пам'ятаю, як на одному з концертів в Івано-Франківську він вийшов на сцену чимось розлючений із приблизно таким текстом: «Як ця влада заї…ала нас! А давайте пошлемо їх всіх нах…й! Давайте всі разом скажемо їм – нах…й! Накручена юрба хвилину скандувала разом із своїм кумиром заповітне слово…

Тепер щодо естетики більшості його пісень. На поверхні свідомості лежать більш пристойні - «Кораблі», «Дельфіни», «Спи собі сама», «Сам собі країна». Але є ще те, що ховається під ніком «Злий репер Зеник». Такої кількості брутальності, матюччя і відвертої асоціальності напевно не демонстрував ніхто. Не буду опускатися до цитат – просто погугліть, кому цікаво…

Щодо поетичної естетики. Відкривайте на вибір будь-які твори, приміром «Негри люблять молоко», «Червоні колготи», «Танець пінгвіна», «Шмата». Читайте тексти. Навряд чи ви найдете там якісь літературні прийоми – натомість суржик, обірвані думки, своєрідні обороти. Не можу не процитувати деякі з текстів:

Кохана, я тебе люблю
Так особливо,
Чувіха, я прошу: будь чемна,
Бо буду бити
Руками, ногами, своєю головою,
Локтями, ремнями, залізною трубою…

Або:

Сиджу на дивані по той бік екрану,
Надихали в спину нервові сусіди
Свої флюїди.
Моя собака облизує тапок і не розуміє
Про шо вона мріє –
Інакше не вміє...
Негри люблять молоко тоже, може...
Негри люблять молоко може, навіть, як ніхто.

Я не маю ніяких претензій, все розумію: панк-культура, розрив шаблонів, абсолютний нігілзм, аж до насміхання над релігійними канонами «Я хочу брудно, як ангел»… Не випадкового я використав тут фото з того самого давнього кліпу з дуже яскравою і інфернальною естетикою…

Не дивуюсь якщо хтось напише мені – чувак, ти що з кам'яного віку? Це ж звичайний поп-арт, своєрідна естетика, гра із символами. Нехай так. Але я не сприймаю такої естетики, хоча й не можу заперечити її існування. Але для себе я давно зрозумів, що кожне слово, вимовлене нами, а тим більш заспіване, - має величезну і таємну силу. Якої природи ця сила і що вона зробить в майбутньому – невідомо. Може й не було б того жахливого випадку - жив би досі чоловік, любив своїх рідних та друзів…

Тепер щодо Звання Герой України.

Мені думається, вже саме по собі згадування імені Кузьми в цьому контексті звучить як якесь кощунство, витончене знущання над ним і усіма нами. Ну добре – мільйони шанувальників, ореол такого собі борця із системою, концерти пам'яті, окреме місце в історії української культури. Так поставте пам'ятник хлопцю в рідному Новояворівську, у Львові, хоча Кузьмі від того ні гаряче ні холодно. Як сказав той же Дені Дідро: «Гнити під мармуром, а чи під землею – все одно гнити».

Але вкрай важливо інше питання. Коли нарешті до керування країною прийдуть не кляті популісти, звихнуті на владі і грошах, не амбіційні маріонетки, а справжні думаючі і культурні особистості, які розтовкмачать суспільству, що таке культурна ієрархія, за що даються і до чого зобов'язують державні відзнаки і нагороди, що взагалі значить поняття держави для нації! Хто роз'яснить більшості, що ця держава будується перш за все в нашій свідомості, а потім уже в реалі. І що в цій нерукотворній піраміді кожен камінчик, кожна постать чи особистість мають бути бездоганними, - якщо ми хочемо, щоб вона простояла століття. І що в цьому сенсі – нагороджуючи найдостойніших ми тим самим караємо недостойних. І навпаки, вивищуючи недостойних, ми тим самим караємо найдостойніших. Це написав не я, а мудрий філософ Дені Дідро.

Цікаво, а як би відреагував на всю цю популістську політесу сам Кузьма?!

Напевно, труханув би своїми розкішними патлами та іронічно посміхнувшись, видав би щось на кшалт такого:

«Вони там шо, зовсім їб…нулись на тому владному Олімпі?!»
І в цьому був би весь Кузьма.