Хто консервує Україну в її нинішньому аморфному культурному і духовному стані?

Наші топ-чиновники, як нинішні так і колишні, промовляють красиві правильні слова, б’ють себе в груди, змагаються у показному патріотизмі, придумують всілякі акції, аби привернути до себе увагу, а я дивлюсь на все це і розумію, що все – лише піар, фікція, створення чергової ілюзії.

Є багато маркерів, на які можна орієнтуватися, і вони беззаперечно вказують на те, що відбувається в країні і хто її кінцевий вигодонабувач і бенефіціар.

Я не буду торкатися економіки чи земельних питань. Я говоритиму про культуру та інформацію. І слова мої будуть підкріплені багатолітніми спостереженнями. Я не повторюватиму, який економічний (і культурний!) потенціал отримала Україна після розпаду СРСР. Україна була справді культурна держава. Згадаймо склад першої Верховної Ради України – яка кількість письменників, поетів, українських дисидентів, культурних діячів була у її складі. І це при тому, що партійно-адміністративний ресурс був ще могутнім. Я пам’ятаю той могутній сплеск національної свідомості, кількість громадських заходів, фестивалі, концертів, телевізійних проектів, що з’явилися на хвилі отримання Україною Незалежності.

Це був справжній шанс для України стати самобутньою потужною державою з красивим і привабливим етнічним обличчям.

І я пам’ятаю появу цілої низки телеканалів і фм-станцій у нашому інформаційному просторі. Часто-густо вони тоді виникали спонтанно, бо в Україні не було чіткої і усвідомленої політики побудови свого власного культурно-інформаційного простору.

І я пам’ятаю, як, буквально на очах, уже через три-чотири роки цей простір почав змінюватись, трансформуватися, скуповуватись олігархами, які розоряли і перекуповували маленькі телеканали і як раптом розквітали і піднімалися деякі інші, отримуючи всі існуючі ліцензії і права.

Я пам’ятаю, як заряснів і запістрявів наш ефір всіляким соціальним сміттям – фріками, політичними авантюристами, скандальними трансвеститами і просто випадковими людьми.

І як почали зникати з екранів носії традиційної культури, моралі, побуту – письменники, культурологи, філософи, краєзнавці...

Це була культурна революція не гірше китайської. Тільки наші хунвейбіни проникли на усі щаблі керування інформаційно-культурним простором, щоби нищити і руйнувати всі надбання попередніх поколінь українців, огульно поставивши на них тавро совків, шароварників і нафталінників.

І народ, який втомився від багатолітнього тоталітаризму і поневолення, повівся на ці брехні, повірив хунвейбінам, що нищення свого – це і є справжня свобода, і прямий шлях до демократії та подальшого розвитку народу.

Я добре пам’ятаю кінець 2005 року, приїзд Біла Клінтона до Києва. Пригадую дискусії щодо того, як представити перед Президентом США культурне обличчя України і Києва. Спочатку була ідея поставити на Софіївському майдані великий хор Верьовки і грянути потужно «Реве та стогне Дніпр широкий». І тут же, пам’ятаю, голоси все тих же хунвейбінів від культури – що ви, навіщо цей нафталін! Давайте краще випустимо групу ВВ, збереться чимало молоді, це справить незабутнє враження на Клінтона...

Я не хочу говорити про той незабутній день, хоча він і досі стоїть у мене перед очима, як день ганебної підміни цінностей і зради справжньої традиційної культури. Але я пам’ятаю виступ Клінтона на трибуні Верховної Ради наступного дня. Клінтон говорив про красу і духовну міць українського народу, про його непростий шлях і закінчив промову надихаючими рядками з вірша нашого Кобзаря: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!»

Але це вже був 2005 рік і зовсім інша ВР. І зерна його слів упали на затверділий бетон уже зовсім іншої, видозміненої свідомості, і зовсім інших народних депутатів.

Так, і на той час у Верховній раді було чимало різних фракцій. Але дивовижно – ані колишні партократи, ані ліберальні прогресисти, ані нацдемократи – ніхто так і не зрозумів істинної ролі культури та інформації в житті країни.

Трапилося нечуване – ніби сам диявол переконав людей, що його, диявола, насправді не існує. І почав шаленими кроками робити свої «реформи». Їх наслідки ми вже бачимо – виросло ціле покоління людей орієнтованих на дешеву сурогатну, в основі проросійську попсу та мілітарні російські серіали. Відбулося зникнення з ефірів будь-яких спроб представити культурне і жанрове різноманіття мистецтва країни. Було припинене фінансування в Україні численних фестивалів та конкурсів.

Натомість ми побачили чіткий акцент на всесвітньо відомі франшизи телевізійних музичних шоу, щоправда, з попередньою їх «заточкою» під потреби і задачі нашого інфопростору.

А якими були задачі? Та все тими ж – жорстка боротьба з проявами відродження етнічної культурно-мистецької свідомості і створення своєї «псевдонаціональної» квазікультури, де українська мова виступала лише несуттєвою зовнішною ознакою, вдалим прикриттям для проросійських артефактів та тих агентів впливу, якими по суті стала більшість вирощених на цьому ґрунті зірок.

Принагідно наголошу, що в нашій сучасні історії не було ЖОДНОГО президента, котрий би до кінця розумів роль і значення культурної інформації, яка по суті має величезне культурно-світоглядне значення і формує майбутнього громадянина цієї країни.

Ні, таки з’явився один президент, який зрозумів вплив культурного контенту на протікання політичних процесів в Україні! Зрозумів настільки добре, що зробив механізм культури своєю політичною доктриною усування конкурентів з електорального поля країни і технологією свого приходу до влади. Але ця доктрина, на жаль, НЕ ПЕРЕДБАЧАЛА в собі нічого українського, ба, вона була антиетнічною і антиукраїнською.

А згодом розпочалася війна, піднявся народний спротив ворогу, хвиля небаченого досі патріотизму – і довелося всю оцю жахливу олігархічну машину оболванювання народу ставити на культурно-патріотичні рейки.

Результати цієї трансформації ми бачимо нині. Усі фм-станції забиті квазіпатріотичним і квазіукраїнським контентом, серед якого практично дуже мало справді вартісного мистецького продукту.

Тут важливо зрозуміти, що означає частинка «квазі». У перекладі з латини це – несправжній, або фальшивий. Додам від себе що для мене «квазі» – це той, контент, що виник не природнім чином у глибинах української традиційної культури, а був штучно, під дією форс-мажорних обставин створений та імплементований в українську культуру.

Квазі – це всі оці блискавичні переклади українською мовою колишніх російськомовних хітів. Це все ті ж російськомовні стендапери, які вчора стібалися над українцями, а сьогодні зайняли їх місце в ефірі. Це всі ті ж самі ворожі агенти впливу, які поміняли свій вектор на протилежний – хто під дією обставин, а хто старанно мімкруючи під ворожу для себе культуру зі своєю таємною метою.

До якихось реальних змін справа не дійшла ВЗАГАЛІ. Ось приклади. Ще кілька років тому Суспільне радіо народило ідею створення ФМ каналу традиційної української музики – «Радіоточка», щоб якимось чином повернути до ефіру десятки тисяч виведених із нього творів українських митців кількох десятиліть.

І що змінилося? І нині ця ідея має шалений спротив від Національної Ради з питань телебачення та радіо. Там кажуть, що це не буде рентабельним! Тоді як ліцензії «перефарбованим колишнім» продовжують про... вибачте, видавати.

Ще один яскравий приклад – в Україні існує кілька маленьких музичних телеканалів одного власника, об’єднані під однією назвою «Наше». Ці канали нішеві і чітко форматовані за напрямками – український фольклор, ретро, сучасна українська музика, молодіжна музика. А нещодавно я дізнався, що цьому власнику належить і цілий пул телеканалів ETNO TV, які успішно працюють у европейських країнах близького зарубіжжя, популяризуючи там етнічну музику їхніх народів і роблять вони це дуже якісно. Я люблю цей канал, і гадаю не лише я! Буквально вчора я написав про нього у своїй сторінці на Фейсбуці.

А вже сьогодні отримав повідомлення від васника цих телеканалів Андрія Верхоляка повідомлення, що нічого не змінилося за останні роки, а навіть стало ще гірше: все той же мовчазний спротив усьому українському з боку держчиновників та власників кабельних мереж. Як і раніше, небажання пустити в широкий інфопростір справжній, питомий український музичний продукт під будь-якими формальними запереченнями.

Що нам залишається думати? Які висновки робити? Що навіть у часи цієї драматичної війни комусь ДУЖЕ не вигідно, щоб Україна була широко представлена в інфопросторі своєю культурою, і щоб ця культура стала надбанням народу, витіснивши назавжди мертвонароджену квазікультуру, яку підтрмують шаленими зусиллями у нашій свідомості власники інфопростору.

І як же ж тут обійтися без конспірологічних висновків про те, що хтось, хто має наднаціональний і наддержавний вплив, спеціально консервує Україну в її нинішньому аморфному культурному і духовному стані, щоб передати якомусь новому господарю без жодних зайвих проблем. Бо глибоке національно-культурне коріння – це завжди криваве корчування і подальша «глобальна культивація» інфопростору, котра вимагає додактових мегазусиль.

І цього погляду Україна для когось виступає більш проблематичнішою територією, аніж росія, яка в силу свого тривалого політичного режиму практично знищила у себе інформаційні зразки національних культур. А отже цей геополітичний великий пиріг може бути розрізаний на будь-які зручні комусь сегменти.

Тоді як Україна увесь час свого багатовікового існування – майже інтуїтивно, інстинктивно, а часом і усвідомлено трималася за свою глибинну і могутню етнічну культуру, хоч цю культуру регулярно намагалися прополюувати війнами, гулагами забронами, указами і цикркулярами.

Така вона – гірка правда нашої культури. І в тому що все не так, може переконати мене лише одне – допуск справжньої національної етнічної культури на топові телеканалах України.

Або має з’витись щире бажання влади – нинішньої, а чи наступної, – докорінно і розумно переформатувати цей простір на користь України.

Аргументи на зразок таких, що телебачення це вчорашній день і його вже ніхто не дивиться я категорично не приймаю, бо говорю одночасно про всі механізми і реальні інструменти впливу на свідомість. УСІ, бо вони знаходяться в тісній взаємодії між собою.

Але ця задача зміни виглядає поки що майже нереальною. Бо найдієвішим механізмом забезпечення незмінності існуючого «порядку» в інфопросторі нашої країни є абсолютне замовчування цієї важливої теми і максимальне виведення її за рамки суспільного інтересу. А ще – надання цій темі розмитості на зразок того, що, мовляв, інфосфера – це таке собі аутентичне середовище, котре регулюється ледве не природніми законами. Мовлялв, не обговорюємо ж ми на повному серйозі примхи погоди! А це ж, ніби – така сама природна стихія...

Ні, це далеко не стихія, а дуже ретельно вибудована Матриця.

Матриця, що формує тип мислення і світогляд, котрий вибудовує систему цінностей і пріоритетів, що закладає шляхи у майбутнє цілої країни. І не розуміти цього – це блукати наосліп у сучасному світі.

Зламати Матрицю – значить врятувати Україну і українців!