На Україну чекає культурний крах держави

Отже, визначено майбутнього Міністра культури України – відомо, що ним стане Голова Комітету ВР з питань гуманітарної політики, колишній очільник телеканалу «1+1» Олександр Ткаченко.

Таким чином покладено край усім розмовам, пліткам і народним ініціативам з приводу імовірних кандидатур на цю посаду. Президент зупинився на фігурі зі свого найближчого оточення. Отож, можна зрозуміти, що коли він говорив, як тяжко йому визначитися з цією кандидатурою, він напевне мав рацію, бо тримав у полі зору лише імовірне коло «95 кварталу», шукаючи саме там достойного претендента на Міністра.

Варто зазначити, що для України Міністр культури завжди була особлива посада, бо саме культура, що увібрала в себе історичний та ментальний досвід багатьох поколінь українців, і має бути тим наріжним каменем, на якому будується наша держава. Забери у нас культуру - наші народні пісні, казки, наш неповторний фольклор - і чим тоді ми відрізнятимемось від наших північних сусідів? У них же всього цього практично не має, якщо говорити про спільний набуток багатьох їхніх поколінь, адже Росія - це конгломерат народів і народностей, об"єднаних під егідою російського самодержавства.

Тож, розуміємо, що культура України - це надзвичайно важливий і потужний пласт, важливіший, приміром, за родовище нафти чи сланцевого газу. Цей пласт роками, якщо не століттями знаходиться, практично, в зарезервованому стані. При царизмі численними царськими «указами» культура нашого народу - книгодрукування, театральне та пісенне мистецтво - штучно обмежувалося, нівелювалося заради «велікого і магучєго», який мав бути єдиним у всій імперії.

Не набагато покращилася ситуація в радянські часи. Деякі короткочасні «відлиги» в тридцяті та шістдесяті роки двадцятого століття закінчувалися репресіями українських митців, таборами та тюрмами. Врешті решт, при пізньому соціалізмі якось вдалося «приструнити» українців, але все ж деякі культурні феномени таки руйнували стабільну картинку. Зокрема, поява на «Песне года» «Смерічки» та «Червоної рути» з Володимиром Івасюком, а відтак і шалена популярність українського композитора в Союзі, по суті, коштувала йому життя. Спецслужби СРСР слідкували за цим суворо.

Парадоксально, але часи, коли Україна отримала свою Незалежність, не стали зоряним часом розквіту рідної культури. Навпаки, під тиском західної квазікультури і англомовної популярної музики, позиції митців, що відстоювали самобутність і цінність власного культурного шляху, значно послабилася.

Не останню роль в цьому зіграло телебачення і радіо - а точніше поява великої кількості комерційних мовників, чиїми власниками були особи з близького чи далекого зарубіжжя, або ментально чужі українцям особи.

За всю історію існування Незалежної України я не пам"ятаю жодного нашого Президента, який би в повній мірі усвідомлював визначальну роль вітчизняного інформаційного простору – і, зокрема, роль присутності в ньому української національної культури. Адже саме вона мала би формувати естетичний, поведінковий, моральний тип української людини…

У реальності ж вийшло все навпаки. Залізна завіса впала і нас накрило цунамі низькопробної західної поп-культури. Паралельно, завдяки новітнім комерційним ЗМІ почали створюватись свої «зірки», відповідно до західної естетики, образ яких був досить новим і незвичним для нашої культури – це переважно були особистості з розв»язною, брутальною, сексуально акцентованою поведінкою, що лягала під відоме гасло «секс-наркотики-рок-н-рол».

Не дивно, що цілі наші покоління – ті, кому сьогодні від сорока до двадцяти – виросли на створених телебаченням зразках комерційної квазікультури, не розуміючи зовсім – чим принципово квазікультура відрізняється від власне культури.

Принагідно скажу, відрізняється саме тим, що в справжній культурі завжди відображається традиція багатьох поколінь, існує певна і випробувана часом ієрархія особистостей і цінностей, робиться акцент саме на тому, чим ця особистість збагатила національну культуру, як вона розвинула її в світовому контексті.

З точки зору цих критеріїв та величезна армія вітчизняних імітаторів, плагіаторів-копіювальників і посередностей, які сьогодні заполонили наш інформаційний простір, не мала би жодного шансу на визнання і тріумф.

Але сталося, як сталося. Знову ж таки, жоден з українських міністрів культури не розумів до кінця тих викликів які стоять перед ним. Світ стрімко розвивався і змінювався – і разом з інформаційними технологіями, які завойовували світ, потрібно було готувати світу своє культурне бачення, свої сенси, свою концепцію розуміння цього світу. Бо саме 21 століття зробило акцент на культурних війнах, переможці в яких визначатимуть майбутнє обличчя нашої планети.

Людство надто пізно зрозуміло, а може ще й не розуміє як слід, що існує стабільна кореляція між тим, що воно продукує в інформаційному просторі – і тим, що невдовзі стає реальністю. Для прикладу, згадаю, як при Януковичі всі телеканали заполонили проросійські серіали мілітаристського характеру, де людина зі зброєю була в центрі уваги. Як наслідок – ми отримали війну на Сході і втрату Криму.

Нині, практично на всіх наших комерційних телеканалах у прайм-таймі домінують інформаційні програми та шоу з негативним контентом і великою агресією та нескінченні серіали на кримінальну тему. Тож, варто очікувати найближчим часом ментального вибуху і екстремальної агресивної поведінки великих мас населення. А як ви думали? Енергія, направлена на телеглядачів, сублімується у форми власної поведінки і повертається у реальний світ.

Але, схоже, телевізійні боси, давно вже знають все про величезну роль телебачення – до їх послуг всілякі рейтинги, хіт-паради, дослідження виражені в цифрах і процентах глядацької аудиторії. Вони залюбки користуються можливостями, які надають їм новітні технології. А те, що ці технології всесильні – не сумнівайтесь! Ми маємо Президента, який сів у своє крісло саме завдяки цим технологіям!

А тепер спробуємо спрогнозувати, що ж буде далі. Як існуватиме Міністерство культури в нових умовах з новим очільником? У мене немає жодних сумнівів, що людина, яка відчула в своїх руках цю інформаційну могуть і надалі активно користуватиметься нею. Але в який цілях? Яку країну будуватимуть?

Не складно передбачити, що це буде держава «мультикультурного» типу: щось на зразок Америки, яка є «конломератом» різних національностей, які саморозвиваються у межах своїх общин. Тобто, українській культурі в цій новітній державі не світить анічогісінько – ані ефірів, ані культурної комунікації, ані реальних здобутків. Тобто, авторитет визнаних її діячів і академічних колективів, а також творчих спілок, які давно вже на маргінесі державної уваги, буде невпинно падати. Бо знову ж таки – існує пряма залежність між присутністю на телеекранах і суспільною значимістю певних явищ. А значимість цю сьогодні генерують і створюють саме ЗМІ.

Одним словом, замість національної культури, як цементуючої і об'єднуючої спільноту довкола вічних цінностей, має існувати якийсь сурогатний замінник, Як ви думаєте, який? Та саме такий як «95 квартал», «Дизель-шоу» та інші розважальні шоу, які мають знімати соціальну напругу з населення в епоху економічної кризи.

Одночасно, будуть створюватися сурогатні авторитети в галузі культури, літератури, музики, журналістики. Усіх їх об'єднуватиме єдина якість – вони мають відповідати глобальним трендам, що визначають морально-поведінковий тип та культурно-естетичне наповнення цих «героїв дня». Усі вони без виключення мають сприяти тій глобальній підміні національних пріоритетів і символів на ринкову систему цінностей і вартостей.

А відтак, найближчим часом чекаємо на ймовірну подальшу деградацію і животіння всіх тих, важливих для повноцінної держави, культурних інституцій, які раніше підтримувалися на рівні пристойної життєдіяльності. Національні музеї, архітектурні історичні комплекси, державні заповідники, національні хореографічні, хорові колективи, бібліотеки, державні камерні і симфонічні оркестри, а також офіційно визнані державою митці – композитори, поети, художники, хореографи, фольклористи, науковці гуманітарного напрямку мають готуватися до важких часів. Ніхто не перейматиметься їхніми проблемами і проектами, ніхто не працюватиме над подальшим алгоритмом їхнього існування, ніхто не рятуватиме їх в економічній скруті і в умовах коронавірусних обмежень. Нас чекає культурний крах держави, який не афішуватиметься, а навпаки прикриватиметься ще більш веселими і брутальними шоу…

Сумно, скажете ви. Невже немає альтернативного шляху для нашої країни? Думаю, що є, але він за межами нинішної урядової парадигми... Пам'ятаєте, як на початку цього ессе, я порівняв нашу культуру з нафтовим родовищем. Так от – це, справді, ніяка не метафора. Культура має могутній вплив на долю держав і її громадян. Це доводить історія Стародавної Греції з роллю в ній літераторів і драматургів. Про це говорить досвід тисячолітної Китайської імперії, де при дворі імператорів були кращі з кращих музикантів, літераторів і філософів.

Врешті решт – національна культура це невичерпне джерело мелодій, пісень історичних сюжетів, національних візуальних символів та історичних архетипів, які чекають свого відродження через актуалізацію в інформаційному просторі. Це, водночас, могутній афродизіак для нації, яка відчувши свою глибінь і красу, може стрепенутися, повірити в свої сили і можливості, відродитися на духовному і ментальному рівні, стати повноцінною і привабливою для всіх народів, народжуючи і пропонуючи для світу свої власні погляди і сенси існування!…

На жаль, всього цього не буде. Тому що для цього немає ні розуміння, ні доброї волі, ні бажання нинішніх бачити когось зі сторони в своєму Закритому Акціонерному Товаристві, яке існує і розвивається згідно відомому лише їм - членам цього товариства, планам.

Однак у них свої погляди, а у Бога на це своя воля. Тож, поживемо, побачимо…