Про Поплавського без зайвих компліментів

Поплавському – 75!

«Час розкидати каміння й час збирати каміння, час обнімати й час уникати обіймів. Час кохати й час ненавидіти...»

Час нині суворий і скупий на хороші слова. Але я говоритиму, бо коли сказати про Людину, як не в її ювілейні дні!? Коли вона й сама мимоволі оглядається і аналізує пережите і прожите, посіяне і зібране.

Тож, без зайвої компліментарності, а з розумінням того, що є таки що сказати, пишу ці рядки. Пишу не озираючись на можливі іронічні коменти та в'їдливі випади, на які сьогодні такий щедрий український люд. Але ж не тільки однією ненавистю живе людина? Отож, сьогодні тільки про хороше...

Я належу до тих, хто схильний розглядати ситуацію в українській культурі на зламі двох наших століть як «Епоху Поплавського». І ось чому.

Це надзвичайно тяжкий і складний для української культури час, коли на зміну романтизму дев'яностих з його щирими і мелодійними піснями, прийшов час цинічних і прагматичних двотисячних, коли українська культура методично витіснялася з інформаційного простору. Або для її презентації потрібні були чималі кошти і ресурси.

Я впевнений, що українська пісенна культура в своїй найкращій, традиційній формі протрималася в ефірі в останні два десятиліття саме завдяки Михайлу Поплавському. Його циклові мистецькі проекти «Українська пісня року», «Шевченківські свята» та «День Матері», а також дитячий проект «Крок до зірок» – це найкраще, що бачив український масовий глядач в ефірі за останні два десятиліття. Можливо, хтось і не повірить мені на слово, але я маю цю інформацію від керівників деяких телеканалів – усі його телевізійні шоу мали надзвичайно високі рейтинги перегяду. Їх завжди відрізняла бездоганна якість картинки і головне – якісне наповнення справжнім українським контентом. У кадрі була присутня яскрава українська сценічна атрибутика. А ще хороші артисти, які співали українською – не заради кон'юктури, а за покликом душі.

У яких ще програмах ми востаннє бачили на яскравій сцені наших чудових метрів – Дмитра Гнатюка, Віталія Білоножка, Віктора Шпортька, Івана Поповича, Аллу Кудлай? Це були проекти Полавського! А чого вартий «Пісенний марафон», який занесений в Книгу рекордів Гінеса, котрий кілька діб транслювався в прямому ефірі одного з наших телеканалів!

Я мав честь знати особисто цих суперталановитих людей з його команди, які завжди були готові допомогти в моїх творчих проектах і проектах моїх колег. Я буду вдячний їм до кінця своїх днів, бо таке гріх забувати...

Пам'ятаю факт мого знайомства із самим Михайлом Поплавським. Це було якесь велике ток-шоу, на зразок «Телерингу», де ми з ним виступили в якості опонентів-суперників. Я тоді виявився більш везучим і жюрі віддало перемогу мені за неординарність і гостроту в публічній полеміці. Інший на місці Поплавського напевно зненавидів би мене. Але, знаєте, що зробив Михайло Михайлович? Після закінчення шоу він підійшов до мене й запросив викладати в Університеті культури. І я більше десяти років мав задоволення працювати зі студентами, ділячись із ними знаннями та досвідом.

Я не шкодував жодної миті, що довірив йому виконувати свої пісні. «Я – Українець» стала заголовною до багатьох його концертів. А ще були «Шоу повинно тривати», «Матусю-Мамо» та інші.

Ми звикли оцінювати значення тих чи інших людей і культурних явищ в контексті свого часу і тих засобів маніпуляції, які накладають відбиток на наше сприйняття. Але я впевнений, що час усе розставить по своїх місцях. І зіграють роль ті культурні артефакти, які залишив після себе Михайло Поплавський у вигляді своїх численних яскравих телевізійних проектів.

От, власне і все, що хотілося сказати.

Нехай ваш поплавок і далі грайливо хитається на поверхні вод стрімкого часу.

Хай вітер надуває Ваші вітрила!

Многая літа!