«Мовна норма» з точки зору права
В Українському правописі не може бути обов’язкових мовних новацій; так само, правопис не може забороняти запроваджувати новації носіям мови
Ухвалення нового Українського правопису стало резонансною подією, яка була сприйнята досить неоднозначно в суспільстві. Хоча запровадження нового правопису зачіпає автора цього матеріалу, які і будь-якого іншого українця, а також має певний юридичний аспект, довелося стримувати бажання публічно його коментувати. Здавалось, що голос дилетанта у царині філології буде звучати несерйозно. Але після інтерв’ю «Главкому» заступника Міністра освіти проф. Максима Стріхи щодо необхідності змін до Конституції України після запровадження нового правопису видається, що дискусія вийшла далеко за рамки сфери філології, і «відмовчуватися» юристам, напевно, буде невірно.
Очевидно, що нормальна комунікація між людьми можлива лише тоді, коли вони «спілкуються однією мовою», тобто використовувані ними мовні засоби є уніфікованими. Не викликає сумніву потреба в існуванні певної «мовної норми», яка б визначала, як саме слід говорити та писати правильно.
Водночас, сама по собі поява нових і нових версій Українського правопису, а точніше, те, що ці нові версії містять «новації», вказує , на мій погляд, на те, що в суспільстві панує нерозуміння правової природи «мовної норми».
В Україні запровадження такої «мовної норми» наразі здійснюється «директивно», «згори» за допомогою видання «Українського правопису». Остання його версія, яка наразі жваво обговорюється, була схвалена постановою Кабінету міністрів № 437 від 22 травня 2019 року на підставі спільного рішення НАН України і Колегії Міністерства освіти і науки України. Перед цим Український правопис було затверджено Українською національною комісією з питань правопису.
Слід звернути увагу, що текст постанови уряду № 437 від 22 травня не передбачає обов’язковості Українського правопису, водночас, у п.3 міститься лише вказівка органам виконавчої влади «сприяти використанню в новій редакції Українського правопису в діловодстві, освіті, видавничій справі, сфері телебачення і радіомовлення, інших сферах суспільного життя».
Ця редакція Українського правопису – не перша. Нові редакції правопису вже запроваджувалися в минулому. Тому неважко спрогнозувати, що станеться далі. Нові норми правопису почнуть забезпечувати примусом працівники освіти (принаймні, їх частина), знижуючи оцінки учням та студентам за «неправильне» написання, скажімо, «проЄкту» та «вебсайту» (який тепер слід писати без дефісу). Також очевидно, що правопис впроваджуватиметься в органах державної влади, і ті, хто не сприймає «проЄкту» і «вебсайту», зіткнуться з конкретними негативним наслідками, наприклад, у вигляді непогодження проекту документу літературним редактором.
Підсумовуючи юридичні характеристики Українського правопису як документу, можна стверджувати, що формально цей документ обов’язковим не є, але на практиці великі шанси того, що сприйматиметься він буде саме як такий.
На думку автора, слід застерегти від такого сприйняття. І причина є набагато глибшою, ніж процитоване вище формулювання постанови уряду № 437. Адже уряд вийшов за межі своїх повноважень, намагаючись врегулювати питання використання мови, хай навіть і у формі вказівки «сприяти». Відповідно до ст. 19 Конституції України, «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» (ч. 1), водночас, «органи державної влади… зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». А закон повноваження уряду визначати «мовну норму» не надає. Більш того, Конституція гарантує «всебічний розвиток» української мови (ч. 2 ст. 10), тому таке повноваження було б неконституційним. Можливість вільно обирати мовні засоби є складовою основоположної свободи – свободи слова, яка може обмежуватися лише в силу прямої вказівки закону (ст. 34 Конституції України).
У розумінні автора «розвиток мови», який гарантує Основний Закон - це не виконання директиви, спущеної згори, хай навіть і з подачі авторитетних вчених-філологів. Розвиток мови – це вільне використання мови з використанням мовних засобів на розсуд мовця, запровадження в обіг еволюційним шляхом нових мовних конструкцій та засобів, у тому числі шляхом використання іншомовних слів. Тобто це також гарантія використання протягом певного періоду мовних засобів, які ще не стали нормою, але можуть стати в майбутньому – інакше мова просто не буде розвиватися.
У разі, якщо Український правопис сприйматиметься як обов’язковий документ, великі ресурси будуть витрачені на те, щоб переучувати значну кількість населення України, вчиняти насильство над тими, хто ще вчора говорив «проект» і «веб-сайт», коли це вважалося правильним. Якими раціональними мотивами виправдана заміна «е» на «є» в «проекті», чим виправдане насильство над суспільством і витрачання зайвих ресурсів на переучування і правки? Для мене це незбагненно, як я не розумів, чому із «будь-ласка» свого часу зник дефіс. Напевно, незбагненно не лише для мене.
Навряд чи щось викликає настільки сильне невдоволення, роздратування і несприйняття людини, як необхідність робити безглузді дії, доцільності яких вона не розуміє. Тому директивним запровадженням нової «мовної норми» прищепити любов до мови неможливо. Натомість, цілком можливо її вбити.
Уряду не слід було намагатися запровадити мовні новації директивно, хай навіть і під виглядом вказівки «сприяти». Втім, раз це вже сталося, необхідно слідувати букві постанови, яка не передбачає обов’язковості правопису, а не задуму, який стоїть за нею (цей задум, повторюся, на мій погляд, є неконституційним). Немає будь-яких юридичних підстав змушувати когось переходити на новий правопис. Немає будь-яких підстав занижувати оцінки учням чи студентам, які продовжать завтра писати так, як було прийнято писати ще вчора.
Спроба запровадити мовні новації директивно, на мій погляд, є неприйнятною навіть тоді, коли це робиться не силою державного примусу, а силою наукового авторитету.
Попри всі спроби, мені не вдалося знайти аналогу Українського правопису (як офіційно затвердженого документу, що пропонує новації) для, скажімо, англійської мови. У будь-якій її версії, у т.ч. новозеландській. Підозрюю, що такого аналогу немає.
Пояснюється це, на мій погляд, просто – серед тих, хто послуговується англійською мовою, загальновизнано, що «правильно» розмовляти і писати так, як розмовляє і пише більшість освічених носіїв мови. Тому будь-яка «мовна норма» – це статистичне спостереження, а не спущена згори директива. Це випливає із самої природи мови, причому будь-якої – англійської, української, суахілі тощо.
Я з повагою ставлюся до праці вчених, які працювали над новою редакцією Українського правопису. Вони зробили велику роботу, і частина із закріпленого у правописі є справді констатацією певних змін у «мовній нормі», що відбулися. Але в Українському правописі (чи будь-якому іншому аналогічному документі) не може бути обов’язкових мовних новацій; так само, правопис не може забороняти запроваджувати новації носіям мови.
Отже, «мовною нормою» наявні у правописі новації не стали ні з моменту затвердження Українського правопису Національною академією наук, ні з моменту схвалення колегією Міністерства освіти України, ні навіть з моменту затвердження урядом. Вони стануть «мовною нормою» лиш тоді, коли (тоді, якщо) зроблені пропозиції сприйме більшість освічених носіїв мови. Більш того, на мій погляд, набагато продуктивніше було б запроваджувати нову «мовну норму» не шляхом квазі-законотворення, а шляхом написання нових творів рівня «Енеїди», чи шляхом виховання нових поетів рівня Івана Котляревського. Слово яких стане новою літературною нормою. З часом, природним шляхом, коли його сприйме більшість освічених носіїв мови.