Нами правлять самогубці

Я помітно відійшов від політичної публіцистики і минулого року більшою мірою зосередився на перекладах. І це добре - давати собі відпочинок. Адже насправді не бракує гарних текстів. У нас є дуже добрі публіцисти, без яких мені тепер важко уявити українську журналістику. Це насамперед Віталій Портніков, Олег Покальчук, Леонід Швець.

Та політика не відпускає. Звісна річ, я в курсі багатьох помітних політичних справ, якщо можна ще якось кваліфікувати те, що в нас відбувається, політикою. Найбільше вразив мене арешт Юлії Тимошенко і суд над нею. Було б дивно, якби мене вразило, наприклад, падіння ялинки на голову президента або його нездатність зв'язати два слова і висловити просту думку. Але те, що вразило, було радше негативним, аніж позитивним. Очевидний негатив - це невпинний дрейф в обійми луб'янських нанопрезидентів і фактична відмова від євроінтеграції. Це вразило, але в межах нормальності. Тобто, було б дивно, якби всього цього за цієї влади не відбулось. Україна у час, коли можна було б спробувати виборсатися раз і назавжди з російських імперських проектів, знову по самі вуха повертається в "русский мир" - добровільно і задоволено. Глобальне враження, що нами правлять самогубці.

Як поет я цілком задоволений. Поезія буває. І це вже дуже добре. Хоча 2011 рік для української літератури взагалі і для поезії, зокрема, нічим особливим не вирізнявся. Загалом у літературі простежуються стійкі тенденції до штучного творення скандалів, таких собі бурь у склянці води. У якості прикладу можна назвати прозові книжки Ліни Костенко і Василя Шкляра - "Записки українського самашедшого" і "Чорний ворон". Прикметно, що ці "бурі" точаться не в суто літературній площині, а навколо питання української ідентичності. Література такого плану нібито взяла на себе таку місію - відповісти на питання "хто ми є?", хоч продуктивних відповідей, на жаль не дає, збиваючись, якщо висловлюватись мовою соціальних мереж, на тролінґ - міфопоетичний або історичний.

В поезії добрими книжками відзначилися, як на мене, Павло Коробчук та Ірина Шувалова. Гарні цифрові версії своїх поетичних збірок видав Мірек Боднар. Що ж до тенденцій, то у видавництвах уже не перший рік спостерігається хвороба антологізування. Антології виходять не через нагальну потребу в їх існуванні, а від бідності. Це просто вигідніше. Звісно, не можна оминути добрі книжки: "Хронос" Тараса Антиповича, "Нариси бурси" Антона Санченка. Останній, до того ж, видав розкішного Джошуа Слокама і посприяв виданню малої прози Джозефа Конрада.

Коли ж говорити про яскраве, то для мене найяскравішою подією літературного життя є бажання Анни Герман записати себе ще й по відомству літератури. Це дуже гротескна й абсурдна ситуація, яка, втім, демонструє загальну злиденність і марнославство влади. Так само, зрештою, як і "Opportunity Ukraine" відомого автора.