Ехать надо? Думки з приводу еміграції
Міркуючи на тему еміграції, я знічев’я згадую один старий совєтський анекдот.
Міркуючи на тему еміграції, я знічев’я згадую один старий совєтський анекдот. Син запитує батька-єврея:
— Папа, а что такое «пролетарский интернационализм»?
— Точно не знаю, сынок. Но ехать надо.
Оце емігрантське «ехать надо» вже давно перетворилось у нас на щось середнє між нав’язливою мантрою і категоричним імперативом. Ніби це так просто – зібратись і поїхати. Ніби там, за все ще реальною або фантомною «залізною завісою» ти комусь потрібен.
Дивна річ. Всі люди, які міркують про еміграцію, дарма що можуть по-різному до неї ставитись, передусім задаються цим питанням: «Кому я там потрібен?». Уже саме формулювання немовби натякає: попри всі негаразди свого вітчизняного життя і гостре бажання його змінити, ти тут комусь потрібен за замовчуванням. Тобі хочеться так думати. Потрібен – родичам, друзям, вулицям, книжкам, кам’яницям, лісам. За старою совєтської звичкою, людям здається, що еміграція – це маленька смерть, що раз перетнувши кордон із двома великими валізами, ти вмираєш для якогось усталеного, певного життя і, головне, назад вороття не маєш. Ти був потрібен людям і раптом тебе не стало. Ти щось і когось, безперечно, зрадив. Шкільну парту, батькову силу та мамину ласку, галуззя сумовитої верби край ставка... Ти не просто їдеш, а їдеш навіки. Бо навіть якщо повернешся, то вже іншим. Покращеним, зіпсутим, надщербленим, травмованим – неважливо. Одне слово, іншим. Це як повертатись у місто свого дитинства, немов привид чи дух: ти всіх пам’ятаєш і впізнаєш, а тебе – ніхто.
Хоча, думаю, головне питання тут мало би формулюватись по-іншому: «Чи потрібен я тут собі?» Не менш цікавою від сумовитої романтики еміграції з її невідомістю є оптимістична романтика принципових «залишенців». Вони вміють ствердно відповісти на обидва питання: «Так, я потрібен тут людям і я потрібен тут собі».
Я належу до цієї категорії, хоча, зізнаюсь, питання «ехать надо?» ставив собі неодноразово. Я й досі собі його іноді ставлю, залишаючи еміграцію, як рятівну соломинку на «чорний день», коли стане вже зовсім нестерпно й безрадісно.
Отже, чому я залишаюсь тут і не збираюся емігрувати.
По-перше, я обслуговую певну мову, яка для мене є не просто «домом буття», а засобом виробництва. І це – головна причина, на яку нанизуються всі інші. Я маю маленьку українську мову, котрою, як мені здається, можу повно й адекватно виразити себе. Вона мене годує і визначає. Виїзд автоматично означає відчуження насамперед від живого потоку мови, яка дозволяє мені себе використовувати. Тому залежність від мови є, водночас, і певним консервуванням, і бар’єром для тривалої або постійної еміграції. Смішно звучить, здавалося б: мене не відпускає мова. Але, будучи потрібним їй, я автоматично потрібен собі, бо я і є мова.
По-друге, мені цікавий контекст сучасної України. Цікавить як дослідника та свідка насамперед. Я боюся проґавити життя своєї країни. Я хочу відчувати його не тільки очима й душею, а шкірою і кров’ю. Спостерігати за метаморфозами української антропології ніколи не нудно. Ніколи не набридне це постійне наступання на граблі, це одвічне просирання шансів, ця споконвічна втрата України, цей тріумф негативного людського відбору, ці осоружні ґатунки лайна. Моя країна завжди в русі. І цей рух не поступальний, як у всіх нормальних народів, а циклічний, хаотичний, самовбивчий. Будь-який, тільки не такий, як там.
Там, куди я можу емігрувати, швидко скиснеш від порядку і влаштованості, верховенства закону та торжества ієрархій. Тут завжди цікаво, хоч щодня крається серце, болить печінка, чухаються руки, а часом навіть і страшно. Авжеж, насамперед страшно. Усе частіше страшно. Тут переживаєш гострі емоції, перебуваєш у тонусі, а напади параної завжди обґрунтовані, бо власне ґрунт тікає тобі з-під ніг. Тут усе зависло між Дарвіном і Марксом, Ломброзо і Фройдом. Моя країна – закомплексована, як кінчений пацієнт психлікарні. Вона майже не надається до терапії. Її невиліковність здається хронічною. Але ось парадокс: навколо тебе тут – здебільшого добрі, небайдужі й сердечні люди. Тут можна збожеволіти від самої невідповідності людських якостей і облаштування навколишнього життя. Тут тобі ніколи не вдасться виявити, хто ж пропалив кнопки і помочився в кутку ліфта твого під’їзду? Народ цієї країни завжди кращий за її населення, а електорат завжди гірший за її суспільство. Зате окремо всі – душевні, добрі й лагідні люди. Як можна все це покинути?
По-третє, тут завжди щось змінюється на краще. Принаймні дуже хочеться, щоб так було. Ці зміни непомітні нашому оку, але вони відбуваються. Так часто кажуть ті, хто або ніколи тут не жив, або колись давно звідси накивав п’ятами. І я вірю цим людям. Бо якби вірив собі, то довго б тут не протягнув. Бо все тут насправді змінюється тільки на гірше. Ти по-іншому просто не вмієш думати.
Я насправді не знаю, чи варто жити в цій країні. І, якщо чесно, не знаю, чи я потрібен тут. Я дякую цій країні, цьому народу, цій державі та її силовим структурам, її маніякам, гопникам і нацистам, цьому полю вічного експерименту, що вони мене вперше за всю свою історію просто не вбивають. Адже моя країна переживає найкращі десятиліття своєї історії. А от коли вона, як уміє, почне вбивати, я й навіть і не запитаю себе, як завжди: «Ехать надо?».