Сім цвяхів в тіло Української церкви або «жити по-новому»-2

Як і переважна більшість українців, я донедавна був зачарований отриманням Томосу.

Константинопольська матір-церква скасувала акт приєднання Київської митрополії до Московської церкви 1686 року як неканонічний і отриманий, як сказали б сьогодні корупційним шляхом. Мені, як і багатьом іншим, не подобався нав’язливий політичний передвиборчий піар на релігійній темі. До речі, як в питанні утвердження української мови. Але я старанно відганяв скепсис і радів здійсненню моєї давньої мрії – Українська Православна Церква Київського Патріархату нарешті стала незалежною, Помісною і визнаною в православному світі. Все інше, мовляв, це несуттєві деталі, тимчасові дрібниці та неприємні компроміси заради великої мети. Раділи всі, навіть «атеїсти київського патріархату».

Втім, з часом виявилося, що це саме ті «дрібниці», в яких ховається диявол.

1. Назва «Українська Православна Церква» замінена на ПЦУ, тобто «в Україні». Усім, хто поклав життя на боротьбу за УКРАЇНСЬКУ, а не російську Україну цілком зрозуміло, що «в Україні» з неподоланими залишками колоніального статусу може бути не лише щось українське (освіта, медіа, влада, церква тощо), а й, наприклад, московське, чи угорське, чи грецьке. Натомість термін «українська» наповнює відповідним національним духом і значенням.

2. Українці своїм коштом і зусиллями розбудували за останні сто років по всьому світу православні парафії та храми. Тепер їх буде відібрано у нашої церкви і підпорядковано Константинополю. Це закріплено в статті 4 Статуту ПЦУ.

3. На українській канонічній території відтепер може створюватися незалежна від української церкви структура, яка підпорядковуватиметься не ПЦУ, а закордонному центру в Константинополі: ставропігії та екзархат. З непередбачуваними поки-що наслідками.

4. Томос позбавив Українську церкву права варіння мира і зобов’язав купувати його в Стамбулі. Між іншим, в церковних лавках маленька пляшечка мира коштує $10. Якщо помножити цю цифру на понад 5 тисяч парафій та кількість обрядів, в яких застосовується миро вийде чимала сума валютної виручки, котра відтепер вимиватиметься з України на користь нового «старшого брата».

5. Константинопольський Патріарх отримав право суду на нашою церквою у виключних випадках.

6. Українську Церкву опустили з рівня Патріархату до митрополії. Вікіпедія визначає її як «церковна провінція Константинопольського Патріархату з центром у місті Київ». Нагадаю, що Патріархат був утворений на Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю понад 700 делегатів з усієї України, серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків. Першим Патріархом Київським і всієї України був обраний митрополит Мстислав (Скрипник). Інтронізація відбулася 8 листопада 1990 року в Соборі святої Софії. Після створення 1992 р. УПЦ КП, Мстислав проголошений її Предстоятелем з титулом Патріарха. Другим предстоятелем Української церкви став Патріарх Володимир (Романюк), член ОУН, дисидент, який у 60-ті роки охрестив В’ячеслава Чорновола – майбутнього лідера Руху. Після смерті Патріарха Володимира від четвертого інфаркту нашу церкву очолив Патріарх Філарет. З набуттям Томосу ця патріарша традиція може бути перервана.

7. Чому так важливий саме Патріархат, а не митрополія? Це що, амбіції 90-літнього Філарета? Але ж Патріархат був створений до нього Вл. Мстиславом і Вл. Володимиром. І тоді в ньому ще не було понад 5 тисяч парафій, 34 єпархії, екзархати в Європі та Росії, вікаріат у США та Канаді. На початку 90-х ще не було підтримки половини православних громадян України, які у 2018 році відносили себе до УПЦ КП. Що ж тоді? Скасуванням загарбання Української церкви у 1686 році Москвою нам нагадали, що канонічною територією Київської митрополії свого часу були землі від Чорного до Балтійського морів, від Карпат і до Волги та Дону. І тепер, в нових умовах, ставши однією з найбільших християнських церков, УПЦ КП має усі підстави претендувати на статус Патріаршої.

Пам’ятаю, як у 2008 році я розпитував священиків, які тепер перейшли в ПЦУ чому вони не прийняли умов Варфоломія на визнання УПЦ КП в обмін на входження на правах митрополії до складу Константинопольського Патріархату. Тоді мені відповідали, що це по-перше не вирішить проблеми відновлення єдності з віруючими московської церкви, по-друге, принизить статус Апостольської, дарований українцям самим Апостолом Андрієм Первозваним за переказом Нестора Літописця. Ну, і по-третє, казали мені священники, яка нам, українцям, різниця визнають нас у Москві та Константинополі чи ні. Ми впевнені у своїй канонічності та благодатності (і це підтвердив Патріарх Варфоломій у 2018 році). Це не заважає нам молитися Богу та здійснювати таїнства. А що українцям ще треба?! А світ рано чи пізно все одно визнає наш Патріархат, треба трохи перетерпіти. Тому у 2008 році пропозиції Константинополя позбутися незалежності та Патріархату і увійти до складу їхньої церкви наша церква – УПЦ КП відкинула як недостойні.

На догоду політичній доцільності влада Порошенка форсувала переговори з Константинополем і погодилася на усі дискримінаційні умови греків заради отримання Томосу. Які маємо наслідки?

А) Скасовані дурнуваті московські анатеми, які ми й так не визнавали.

Б) Підтверджена благодатність таїнств, в чому ми і так були впевнені.

В) Перехід громад з Московського Патріархату в ПЦУ майже припинився після того як з’ясувалося, що насправді ніякої автокефалії УПЦ не отримала, а стала структурним підрозділом Константинопольської церкви.

Г) Томос не приніс визнання нашої автокефалії іншими Помісними Православними церквами крім Константинополя.

Д) Заполітизованість процесу і надмірний піар з боку влади посіяли недовіру і розчарування чималої кількості громадян.

Є) Патріотична частина суспільства отримала моральне задоволення.

Усе це мені нагадує процес здобуття державного суверенітету України, коли народ обрав незалежність, а у владу привів не борців за неї, а пристосуванців-комуністів та спритних бариг-комсомольців. І досі наші люди дивуються чому ми не живемо як поляки, чехи чи балтійські народи. 

А ще пригадую частину щирих патріотів, які вимагали у 1992 році від В.Чорновола і соратників служити «незалежній» владі вчорашніх комуняк і комси в ім’я Української держави. Історія підтвердила правоту чорноволівських рухівців, які казали, що по-справжньому незалежною і заможною може бути лише демократична, а не комуністична і проросійська Україна. 28 років тому виборці обрали владу Кравчука, згодом Кучми і т.д., яка привела нас зрештою до війни та злиднів.

І от, все це повторюється знову. Тепер вже з українською церквою. Чи нам вдасться не наступити на старі граблі?