Росіяни ніколи не отримають Харків
ХАРКІВ – ЦЕ УКРАЇНА
Ніколи не забуду цей день – 21 січня 1990 року.
Від Львова до Києва простягнувся ЖИВИЙ ЛАНЦЮГ ЄДНАННЯ.
Я приїхав до Києва ранковою електричкою з Вінниці і був вражений побаченим.
Вздовж бульвару Шевченка стояли люди, які тримали в руках тоді ще не державні, але НАЦІОНАЛЬНІ – синьо-жовті прапори.
Від побаченого я, чесно кажучи, розгубився.
Водночас, моє серце, напевно, вперше у житті наповнило те справжнє почуття, назву якому я почув в той же день, але пізніше – коли на Софійському майдані відбувся величезний мітинг.
Це слово було – СОБОРНІСТЬ, або, як казав поет – «ЧУТТЯ ЄДИНОЇ РОДИНИ».
Люди, які стояли в ЖИВОМУ ЛАНЦЮГУ, гуртувалися невеликими колективами. Відчувалося, що вони приїхали з різних міст України. Тому спілкувалися між собою, як давні знайомі.
Я ж приїхав один, і чомусь не наважився підійти до них.
Так і йшов від перехрестя вулиці Комінтерну (тепер – Симона Петлюри) вгору до університету, споглядаючи на усміхнені світлі обличчя учасників ланцюга.
Аж раптом, на перехресті проспекту Шевченка і вулиці Володимирської я побачив високого чолов’ягу в кролячій шапці, на якому висів плакат:
ГОРБАЧОВ! ХАРКІВ – ЦЕ УКРАЇНА!
Я підійшов до нього і спитав, чи можна стати біля нього.
- А ти звідки? – запитав мене чолов’яга.
- Я з Вінниці. Але народився в Богодухові – відповів я.
- Ставай поруч, земляче. Неважливо звідки ти. Ми тепер всі тут – УКРАЇНЦІ.
Ми помовчали. А тоді я його запитав:
- А що це у Вас за плакат такий?
Він подивився на мене, як на невігласа, і відповів запитанням на запитання
- А ти хіба не чув, що нещодавно Горбачов заявив, про те, що Харків – то не Україна?
І я згадав.
Буквально за тиждень до цього, спілкуючись із західними журналістами і відповідаючи на запитання про можливість проголошення суверенітету України, наша демократична надія відповіла:
«НУ А ЧЬОМ ВИ ГАВАРІТЄ? АДЄССА, НІКАЛАЄВ, ХЄРСОН – ЕТА ЖЄ РУССКІЄ ГАРАДА. А ВАЗЬМІТЄ ХАРЬКОВ. ЕТО ЖЄ ВААБЩЄ НЄ УКРАІНА!»
Я подивився на сповненого почуття власної гідності чолов’ягу і теж відчув гордість за цих прекрасних людей – своїх дорогих земляків – ХАРКІВ’ЯН.
Мене завжди вражало, з якою любовю харків’яни ставилися до свого міста. Як вони пишались ним. Як розповідали про його досягнення.
І мимоволі я теж відчував свою приналежність до цієї прекрасної родини людей чистих, світлих, розумних і сповнених таким позитивом, якого не знайдеш у жодному іншому місті нашої великої країни.
А сьогодні я бачив сльози своєї мами.
Після того, як вона побачила влучення рашистської ракети в її альма-матер – Харківський університет імені Каразіна (тоді – Горького), який вона закінчила у 1962 році.
Я чув, як вона зі сльозами розповідала мені про дружину свого брата – доньку колишнього директора Харківського тракторного заводу, Героя Соціалістичної праці Саблєва Павла Юхимовича, яка через поважний вік і проблеми зі здоров’ям не може навіть спуститися в бомбосховище, тому що не може пересуватися самостійно, і тому абсолютно беззахисна перед бомбами і снарядами рашистів.
Як розповідала про свою сестру – доктора наук, професора, яка вже три доби не виходить зі станції метро, бо її вулицю Тракторобудівників знищують «борці з нацистами».
Але найбільше мене сьогодні потрясла відповідь ще однієї моєї тітки, яка все життя прожила і пропрацювала в Тюмені.
Скільки я пам’ятаю, вона завжди спілкувалася російською мовою. Так склалося. І ми ніколи не бачили в цьому жодної проблеми.
А сьогодні, на мою пропозицію переїхати з Богодухова до Вінниці, вона написала мені наступне:
«Дякую, приїду обов'язково. Подивлюсь на ваше чудове місто, і відмітимо нашу перемогу. А тут я ще потрібна, треба буде підмести сміття до самої Гоптівки.
Андрюша, могили моїх дорогих мене не зрозуміють. Все буде добре. Наша Україна буде ще кращою, головне – ми вільні, де захочемо - там і станцюємо гопака, а глядачі поаплодують. Наші люди заслужили повагу, а це дорогого коштує».
Ми завжди говорили, що місто – це не тільки стіни. Місто – це перш за все – люди.
І сьогодні мені хочеться стати на коліна перед цими святими людьми.
Бо сьогодні харків’яни своєю мужністю стійкістю доводять всьому світу, що
ХАРКІВ – ЦЕ УКРАЇНА!
А це зобов’язує всіх нас, в Україні сущих – стати харків’янами.
Всіх без винятку – і мертвих, і живих, і ненароджених.
Кожного із нас, українців. Де б він не жив. Де б він не був.
Ми маємо бути гідними їх величного подвигу в ім’я нашої улюбленої Батьківщини.
Як і заповідав Великий Кобзар.
Харків’яни! Рідні наші. Улюблені.
Тримайтеся! Україна з Вами.
А за кожного загиблого у Харкові, за кожний зруйнований будинок, за кожний камінь понівеченої ракетами бруківки на площі Свободи ми помстимося рашистам!
СЛАВА ХАРКІВ'ЯНАМ!
СЛАВА УКРАЇНІ!