Маніпуляції з «багатокультурною Україною»

Чомусь кожного разу, коли в Україні хтось говорить про «багатокультурність» – насправді йдеться лише про одну культуру – російсько-імперську. Ту саму, яка зараз посилає нам ракети.

Та небажання її активних носіїв використовувати українську мову та знати українську культуру.

Ця маніпуляція з «багатокультурною Україною» потребує окремого пояснення. Бо якщо йдеться про збереження і захист культур національних меншин (про це насправді у 99% випадків таких розмов не йдеться), то з цим в Україні жодних проблем.

Україна одна з найбільш ліберальних у цьому сенсі держав Європи. Ніхто і ніколи в Україні не перешкоджав вільному розвитку культур національних меншин, їх повній рівноправності та можливості самореалізації в усіх сферах для представників цих національних меншин. Включно з політикою і великим бізнесом.

Українській культурі та історичному досвіду не притаманний шовінізм та бажання усіх примусово асимілювати – на відміну від багатьох інших.

Натомість, коли ми чуємо про «багатокультурність» – ми одразу розуміємо, що йдеться про намагання зберегти в Україні домінування чи принаймні суттєвий вплив російсько-імперської ідентичності. Яка апріорі заперечує українську ідентичність як таку, в діапазоні від тотального заперечення (нікакой Украіни нєт, украінскій язик нікаму не нужен) до поблажливої зверхності (украінская культура отсталая і малєнькая, на нєй сложно пастроіть серйозную гасударствєнность).

Проблема полягає в тому, що українська та російсько-імперська ідентичність не можуть співіснувати на одному просторі. Вони заперечують одне одну.

Намагання поєднати паралельне існування цих двох ідентичностей – це сутність усієї гуманітарної політики України з 1991 по 2014 рік. З коливаннями в проукраїнський бік в часи Ющенка і майже повним промосковським розворотом в часи Януковича.

Коли з одного боку День Незалежності – а з іншого совєцький дєнь пабєди з георгієвськой лєнтой. З одного боку УПА і Бандера – а з іншого боку пам’ятники Лєніну і комуністична топоніміка. Коли українська мова єдина державна, але по факту в половині держави навіть урядові установи цей статус ігнорують.

Ця шизофренія ідентичності була прямою причиною і геополітичного топтання на місці, і відстутності позитивних змін, і роззброєння армії («бо з ким ми будемо воювати, хто на нас нападе?») і в тому числі тотальної корупції (бо як подолати корупцію в суспільстві, яке невідомо для чого існує і де ніхто не довіряє одне одному, бо нас не ясно що об’єднує).

Ніби у 2014 році все вже мало стати ясно, а тим більше після початку широкої війни 2022 року. Але як бачимо, намагання зробити Україну «багатокультурною» (тобто частково російською) та «новим центром тяжіння для всього прогресивного російськомовного» продовжуються.

Одним з каркасів, який реально тримає Україну сьогодні і дає вистояти у цій війні – було масове переведення у 90-х освіти на українську мову та українізація управлінського апарату. Якби не ці два кроки, зроблені тоді – у нас зараз була би повна катастрофа. Як у Білорусі. Впевнений, що тоді «багатокультурники» теж були категорично проти цього.

Тому висновок один – робити своє і не слухати нікого. Україна буде українською, бо іншою просто не може бути.