УНР та Україна: минуло 100 років, а проблеми ті ж самі
Коли виникає нова національна держава, її сусіди дуже часто бувають від цього не у захваті
Згадаймо ту ж саму Польщу, відновлену 1918 року після більш ніж столітньої відсутності на карті світу та поділу між трьома імперіями.
З усіх сусідів війни не було хіба що з Латвією. З українцями в обличчі ЗУНР - війна, з Веймарською Німеччиною - де-факто повноцінна гібридна війна, з червоною Москвою - війна, з Литвою за Вільнюс - війна, навіть у Чехословаччини встигли в 1939 році забрати Тешинську область.
Аж ніяк не закликаю брати приклад з Другої Речі Посполитої, зруйнованої 1939 року московсько-німецькою змовою. Тим більше не закликаю до жорсткого з'ясування стосунків. Але як бачимо, секрет виживання Польщі в 1918-1921 полягає аж ніяк не у ідилічних стосунках із сусідами.
Справа скорше у твердому розумінні мети (побудова своєї національної держави) та послідовності у її досягненні. І ще - у національній еліті, здатній об'єднати народ та повести за собою.
Всі лідери держави були перш за польським націоналістами, навіть якщо колись називали себе соціалістами чи демократами. Чого, на жаль, аж ніяк не скажеш про тодішню Україну. Та і про сьогоднішню - теж.
Наша головна проблема - не загострення стосунків із сусідами (тут не маю на увазі РФ - це окрема тема і це відкритий одвічний ворог). У цьому нема нічого дивного - адже нарешті вони звикають жити поряд з незалежною Україною зі своєю політикою, історією та ідентичністю, а не з радянсько-російським протекторатом. Це пройде, звикнуть.
А от головна наша проблема та сама, що і 100 років тому - при владі люди, яким Україна не потрібна.