Фейсконтроль. Замість післямови до урядування Яценюка
Уперше і дуже можливо, що востаннє у своїй історії, наша країна мала справді яйцеголового прем'єра.
Уперше і дуже можливо, що востаннє у своїй історії, наша країна мала справді яйцеголового прем'єра. Голови наших політиків переважно іншої форми – тієї самої, що й голови переважної більшості українського населення. Тут не обійшлося без усесильної генетики давніх степових кочівників і, мабуть, пізніших татар. Тобто голови українських політиків переважно картоплеподібні (дещо плескаті).
Яценюка українці незлюбили головним чином за його яйцеголовість. Я взагалі дуже дивуюся з того, як міг настільки нетиповий діяч пробути прем'єром нашої патологічно схильної до типовості країни цілих 25 з гаком місяців. Але все одно це диво не могло тривати вічно, і на всякого камікадзе свій божественний вітер. Вважаймо, втім, що принаймні один рекорд нетиповості в Україні все-таки встановлено.
Пригадую, як уже роки тому певний знайомий політтехнолог під час рідкісної й радше випадкової зустрічі запитав мене таке: «Яценюк не розуміє, чому ви назвали його екзотом, він переживає з цього приводу». Я не дуже зорієнтувався, про що йдеться, припускаючи навіть якийсь запущений від мого імені фейк. Але ще протягом тієї самої розмови я згадав.
Ішлося про інтерв'ю, яке десь іще роком раніше в мене взяло на той час донецьке видання «ОстроВ». Часи були глухі, януковицькі, рік, якщо не помиляюся, десь так 2011-й. Твердиня тодішнього режиму могла здаватися вічною. Проте мій донецький співрозмовник чомусь вирішив запитати, якими я бачу шанси Яценюка – ледь не на те, щоби стати в майбутньому президентом. Отут я й відповів, що бачу їх погано, бо він надміру екзотичний для цієї країни. Під «екзотичним» я розумів щось ніби «занадто хороший». Добра англійська (зрештою, й добра українська) мова і відмінницька окулярницька зовнішність не можуть не відштовхувати простого українського виборця. Про яйцеголовість я, здається, не згадав, але мав її на увазі – частково під «відмінницькою зовнішністю». За відмінника українці не проголосують у жодному разі, наполягав я. Радше вже за урку якого-небудь, себто за зека. You know what I mean.
Що я тоді замовчав – це, що ніколи не забуду, як 2009 року в Чернівцях, його рідному місті, відзначали 20-ліття «Червоної рути» – не пісні, а фестивалю – і як він махав нам, публіці, руками, вітаючи, але ніхто йому не відповів, і це виглядало трохи сумно, а трохи комічно. І це при тому, що саме він, мабуть, і дав найбільше грошей на те святкування. Було дуже відчутно, як його недолюблюють. Чи то у вишиванці, чи без. Чи то міністром, чи спікером, чи опозиціонером, чи кандидатом у президенти.
Тож коли я в інтерв'ю 2011 року сказав, що він для цієї країни занадто екзотичний, я не сперечався з дійсністю. Я її підтверджував.
А вона тепер от узяла й підтвердила мене.
Яценюк був прем'єром непопулярним, це само собою. З іншого боку, назовіть мені популярних українських прем'єрів. Може, Азаров? Популярних прем'єрів у нас іще зроду-віку не бувало. Популістські бували, але й вони не особливо з того популізму скористалися: рейтинґ недовіри до них усе одно зашкалював. От не любить цей народ будь-якого начальства, будь-якого керівника-зверхника – і що ти з ним зробиш. У цьому сенсі Яценюк тим більше не міг стати винятком.
Однак цілком особливим складником його цілком особливої непопулярності стало те, що він справді хотів реформувати країну. Тобто змусити її людей працювати й економити. Це доволі прості, зрозумілі, але й доволі непопулярні речі, погодьтеся. До них можна лише змушувати. Уряд і є цим механізмом для змушування – відомо ж. Але щоб це змушування над нами чинив якийсь яйцеголовий яппі-інопланетянин! Шансів у нього фактично не було.
Ми не цінуємо того, що маємо. Тепер залишається оцінити те, що втратили.
Уперше і дуже можливо, що востаннє в історії, ми мали прем'єра, який упевнено вигравав газову війну з Росією і при цьому ще й незле тролив росіян. За всіх попередніх режимів і часів вони тролили нас і почувалися цілковитими панами ситуації. Й раптом це урвалося, й ми почали диктувати їм, а не вони нам! Чи продовжать цей виграшний тренд теперішні наступники, є дуже великий сумнів. Швидше за все вони тепер потихеньку кинуться «отстраивать отношения», себто відновлювати залежність.
Але поживемо – побачимо.
В українській політиці розбиратися дуже легко. Головний метод – фейс-контроль. На їхніх обличчях написано все, а форми їхніх голів також не вселяють надто великої надії.
Однак українська політика ще й наскрізь кармічна. При цьому покарання в ній настає не через триста років і не чотириста, а доволі негайно: ще в цьому житті. Та навіть і в цій каденції. Ще навіть на цій самій посаді.
Свою чашу яйцеголовий на поточний момент уже допив сповна. Черга за тими, котрі його валили.
Источник: zbruc.eu