Невидимі нацики

«У центрі міста повно копів», – інформує водій мінівена, зустрівши мене на залізничному вокзалі Ґетеборґа. Як і більшість шведів, він напевно виростав на американських фільмах – звідси в його англійській cops, а не policemen.

Але це лише принагідне моє спостереження.

Поки їдемо до готелю, говоримо про те саме: про посилені поліційні заходи.

«Хіба це вже сьогодні?» – запитую в нього.

«Завтра, – підтверджує водій те, що я знав раніше. – Але копів починають виводити на вулиці вже більш ніж за добу до початку».

«Тоді це справді серйозно».

«Ніхто не знає, серйозно чи ні», – не те щоб заспокоює, але й не особливо нагнітає водій.

Шведи, як ми знаємо, народ стриманий, нордичний. Нагнітати й панікувати вони не люблять.

Це, про що я запитував, – оголошений на завтра марш ультраправих. І те, що він має відбутися в сам розпал найбільшої в країні міжнародної книжкової виставки, до того ж зовсім поруч із нею, цілком не випадково.

«Ви, мабуть, уже знаєте, що тут очікується завтра?» – запитує мене готельна працівниця в рецепції, видаючи ключ від номера та інструкцію з користування вай-фаєм.

У подальшій розмові з’ясовується, шо мій завтрашній потяг назад до Стокгольма відходить у найнесприятливіший час – демонстрація, як вона їх називає, «неонацистів» саме в ці години обіцяє сягнути свого піку.

«Я не раджу вам вирушати на вокзал від нашого готелю, – каже рецепціоністка. – Його буде звідусіль заблоковано, а рух міського транспорту на кілька годин повністю зупинено».

«Окей, – кажу, – але в моєму плані організатори написали, що мені пришлють машину саме сюди».

«Запропонуйте їм змінити цей пункт, – упевнено радить вона. – Звідси вам точно не вдасться пробитися на об’їзну».

Я вирішую поставитися до її поради з максимальною уважністю. Дуже не хочеться втратити завтрашній потяг і зависнути в Ґетеборзі до невідомих часів. Я ж не приїхав сюди задля участі в тому правому марші. Я приїхав на книжковий форум дискутувати про new definitions of freedom, нові дефініції свободи. А тут раптом одна з моїх свобод (пересування) може обернутися своєю протилежністю.

Атмосфера скандалу навколо Ґетеборзької виставки виникла кілька місяців тому. Почалося з того, що представники кількох правих (кажуть, ніби таки дуже правих) видань вирішили вшанувати виставку своєю активною присутністю й розташувати на ній свій стенд. Організатори деякий час сушили голову, як на це зреаґувати, і врешті з участю «неонацистів» начебто погодилися. Після чого всі інші учасники стали погрожувати виставці бойкотом. Деякі навіть узялися за організацію альтернативної виставки. Тоді організатори нібито забрали назад свою обіцянку допустити правих. Унаслідок цього праві пообіцяли їм і всьому місту велетенський, досі не бачений марш протесту. Мовляв, зберуть прихильників з усієї Швеції.

Про шведських правих я тим часом дещо дізнався. Наприклад, про те, що деякі з них по-шведському дивні. Є серед них, скажімо, такі, що називають себе «шведськими демократами» (чому б і не лібералами, чорт забирай?). Є й такі, що послідовно атакують шведських мусульман за нехтування віковічною національною традицією толерантності. «Якщо ви проти ЛҐБТ та одностатевих шлюбів, то геть з нашої Швеції!» – пропонують мусульманам ці «ультраправі толерасти».  

Щоби з усім цим неоднозначним спектром якось собі порадити, треба добряче у Швеції пожити. Вжитися в неї. У мене з цим не складається, бо я лише на кілька днів. Принагідно, згадуючи певні ексцеси цьогорічного львівського форуму, констатую, що не тільки у Швеції правих потягло до книжок. Зрозуміли, яка це насправді сила, почали читати? Чи що з ними коїться?

Й от настає день Х, тривожна субота. Поліцейські кордони й бар’єри довкола виставкових будівель розставлено вже з раннього ранку. День обіцяє бути сонячним, і в копів чудовий настрій. Пропускаючи мене на виставку, вони першими усміхнено вітаються вже здалеку. Головне їхнє завдання – розмежувати зони маніфестацій, не допустити фізичного контакту правого маршу з маршем його супротивників.

Пополудні виявиться, що другий за кількістю учасників у двадцять п’ять разів перевищив перший. Тобто людей з червоно-чорними (анархісти), червоними (соціалісти) і веселковими прапорами, як і простих «позапартійних» без будь-яких прапорів, зібралося десь біля десяти тисяч. «Неонацистів» же близько чотирьохсот. Чотири сотні осіб.

І жодної з них я того дня так і не побачив. Поліція спрацювала. Розмежування маршів удалося виконати й перевиконати.

Ні, одного правого я таки побачив. Але то вже наступного дня у Стокгольмі. На першій шпальті вечірньої газети у вітрині кіоску. Він стояв спиною до камери, голомозий, масивний, у чорному – все, як має бути. На спині його куртки був напис NORDFRONT. Отаке якесь. Мені навіть на мить зробилося по-людськи шкода його такої сумної правоекстремальної самотності єдиного в полі воїна.

Але чого ж йому очікувати від цієї своєї країни з її нікчемно низьким рівнем сяк-так розлитої в суспільстві недоаґресії, з її толерастично всміхненими копами, з її громадянською солідарністю, з її косулями врешті, що на відстань витягнутої руки підходять до незнайомих перехожих у королівському парку?