Вибилися з графіка

Не новорічною й не останньою передноворічною. Але вона точно була однією з передноворічних.

Потяг був нічний. І, судячи з великої літери Ш поруч із номером, потяг був швидкий. Нічний швидкий потяг.

Що може ввижатися нам, коли чуємо ці слова – нічний швидкий потяг?

А ввижатися нам може якась довгаста ракетоподібна структура, що, розтинаючи навколишні грудневі темноти своїми неземними світінням і швидкістю, несеться назустріч пунктам призначення.  

Ніч на те й ніч, аби її розтинати. Одна з передноворічних ночей – тим більше. Мчати нею просто в майбутнє. Розтинати її заради нього.

Потяг 668 сполученням Чернівці – Ковель є чи не єдиним нічним потягом нашої країни, де пасажири навіть купейних вагонів говорять українською. Це внутрішньо-західноукраїнський нічний потяг, і якби колись нам довелося відновити ЗУНР, то це був би найдовший у ній потяговий маршрут. Щось наче Москва – Владивосток у Росії.

От і в нас дальшим пунктом маршруту був Снятин. Далі Коломия. Але Снятина не було.

Ми стояли в темряві. Ми чомусь зупинилися і стояли. Півгодини й довше. Ніхто не знав, що з цим робити. Навіть провідниці на запитання вже трохи п’яних чоловіків грайливо відповідали: «Пасажири, я таке саме знаю, що й ви». Чоловіки зітхали з полегкістю й розходилися по відсіках продовжувати п’яніти.

Я хотів до Франківська. Я повертався від розігрітої й дуже передноворічної компанії в Чернівцях. Мені було що в ній святкувати. До Франківська я мав прибути о 23:17.

Нічний швидкий стояв. Навколо нього стояла ніч, одна з передноворічних. Цього разу без снігу – й від того ще темніша. Досконало темна ніч. Ніч – як море. Коли воно вночі. І тільки десь далеко, зліва на обрії, заманливо мерехтів ілюмінаціями якийсь далекий розважально-готельний комплекс. Нагадуючи самим собою і своїм мерехтінням, що ми ж, курва мать, не в дев’яностих.

І все. Тобто все інше – пітьма. І наше стояння посеред неї.  

Тоді ми рушили. Минуло з годину – й ми рушили. Так повільно, наче боялися. І ночі, і власного просування в ній.

Але ми таки доїхали до Снятина! Це було фантастично, і тепер уже значно п’яніші чоловіки повивалювали з відсіків і, поприкипавши до вікон, почали горлати в завіконну станційну ніч: «Снятин! Снятин!» І провідниця раділа разом з ними і теж горлала «Снятин!»

Але потім ми знову стояли – у Снятині. Дуже довго. Бо вибилися з графіка. Бо жодного снігу. Бо нуль градусів. Бо ніч – як море. Бо куди перти в таку ніч? У таких нестерпних погодних умовах – жодного снігу, нуль градусів? Як наважитись їхати в таку ніч?

Таку ніч варто від біди перестояти на якійсь запасній колії. На якійсь вічно запасній колії, вічно заспаній.

Розтинати таку ніч – не для нас.

От і чоловіки розповзлися по відсіках. У них ще було. Це я тверезів, причому катастрофічно.

Тоді провідниця відкрила таїну.

І вона розповіла таке. В нас поламався локомотив. Далі Снятина він не потягне. Його слід замінити. Нам назустріч скоро вишлють новий. Усе буде добре. Його от-от вишлють. Його вже шукають. Та вони вже його навіть і вислали, щойно. Зі Львова. Годинки через три він буде тут.

«Зі Львова? – хотілося спитати мені, вже як шкельце тверезому. – Чому не з Ковеля?»

Але я не спитав, бо не хотілось образити провідницю. Мені взагалі нікого не хотілось образити. Я чувся в цьому потязі як удома. Та й віз мене він додому.

І коли я, знесилений та щасливий, повалився на лежанку у своєму відсіку, то не те щоб задрімав, а радше замарив. У нічному швидкому потязі, що стояв. І стояв він посеред ночі з її болотами й темнотами, на станції Снятин з її відсутністю світла, навіть електричного. На станції Снятин.

І зовсім п’яні чоловіки, яким у Львові на пересадку, позасинали. Міцні, як буки, буковинці. Зовсім п’яні. Хоч їм на Москву зі Львова, на стройку.

І провідниці в усіх вагонах позасинали.

І чергові станційні позасинали – усі поголовно: у Снятині, Коломиї та Отинії. В Галичі, Бурштині, Ходорові та Сихові. Всі чергові станційники всієї Галичини аж до Волині.

Й пастушки позасинали. І ягнятко. І всі осли та воли в околиці. І всі Йосифи з Маріями по всіх селах такої чорної ночі.

Й ангели в небі позасинали, зависнувши в невагомості.  

І тільки я не спав – від щастя. В очікуванні локомотива. Однієї з ночей передноворічних.