Мільйони українців у 1990 році об'єдналися в живий лунцюг

«От хоч би й людський ланцюг від Києва до Фра в січні 90-го, п’ять мільйонів людей беруться за руки і так стоять посеред власної країни», – згадує про цей 32-річної давнини день герой «Таємниці».

Але одного речення тут зовсім недостатньо, і сьогодні – гарний привід сказати трохи більше.

Рік 1990-й розпочинався з доволі очевидного, хоч усе ще незвичного усвідомлення: на захід від нас виникла вже інша, некомуністична Європа. Щойно була вона комуністична, й от уже ні. Телевізійні кадри замиготіли національними прапорами з більшими й меншими дірками на полотнищах. Ці дірки з’явилися на місці вчорашніх комуністичних символів. Тобто спадковість національних кольорів зберігалась, а зірки, серпи, молоти тощо ставали порожнечею, пустим місцем, нічим.

Однак не лише країни народної демократії ламали настобісілий статус-кво. Балтійські, як і закавказькі республіки, як і маленька буйна Молдова, теж цілком очевидно йшли від Союзу геть.

Це не могло не підштовхувати й нас у нашій сповільненій, другій серед рівних республіці. Особливо цінним для наслідування і творчого запозичення зразком став «Балтійський шлях». На саму 50-ту річницю пакту між двома геополітичними потворами, знаного як пакт Молотова-Ріббентропа, тобто 23 серпня 1989 року, два мільйони мешканців Литви, Латвії та Естонії вилаштувались у 600-кілометровий живий ланцюг між своїми столицями. В теперішні зіпсовані цинізмом часи цю мегаакцію означили б як технологію. Що гірше – як політичну технологію. Слушно чи ні, але як політтехнологія вона спрацювала вельми вдало. Після такого рушення дороги назад у балтійців не лишалося. Пригадую, як на лекції з економіки в нас на літературних курсах у Москві наша професорка, дуже нібито наближена до акторів у найвищих ешелонах Кремля та їхніх планів, визнала, що «Прибалтика – отрезанный ломоть». Але, додавала вона, нікого поза прибалтами не відпустимо. Україна може й не мріяти. (Чорт забирай, чи не той же паттерн донині? «Прибалтика» в НАТО, бо отрезанный ломоть, Україні ж – і не мріяти?)

Якщо на мить погодитися з тезою про «Балтійський шлях» як технологію, то в січні 1990-го Україна довела, що цілком незле її опанувала. Тобто мріяти вона, всупереч нашій професорці, не тільки не перестала – навпаки, почала нарешті по-справжньому.

Аналогіями до «Балтійського шляху» були і назва – «Українська хвиля», і вибрана річниця. Тільки на відміну від чорної річниці бандитського пакту українська річниця була світлою – не злочин, а злуку малося відзначити. Початкову ідею з’єднання живим людським ланцюгом Києва і Львова переглянули на вимогу дедалі активнішого Фра, фактичної столиці на момент злуки, завдяки чому загальну довжину ланцюга було нарощено до 770 кілометрів. Загальну кількість людей, які того недільного дня 21 січня з’єднали Фра зі Львовом, а Львів із Києвом, оцінювали у п’ять мільйонів. Герой «Таємниці» теж називає цю цифру, з якою на той час усі погодились і якою пишались. Але вона перебільшена: нинішні, дещо охолодженіші джерела, зокрема Інститут національної пам’яті, подають на два мільйони менше. Зрештою, це все одно вражає. Бо все одно йдеться про мільйони залучених. І це, дозволю собі нагадати, без жодних соцмереж, без жодних фейсбуків чи фейкбуків. Враховуючи, що наявні на той час в Україні ЗМІ за незначним винятком (як наприклад, газета «Літературна Україна») акцію аж ніяк не популяризували. Телебачення? Для нього такої події не існувало. Плюс тотальний жорсткий опір партійних комітетів, плюс кагебе, плюс «правоохоронні органи».

Незважаючи на все, змогли.

Задля точності варто додати, що взагалі-то річниця була некругла (71-ша) і мала б відзначатися не 21 січня, а 22-го. Проте координатори акції мусили вибрати переддень через те, що він, як уже згадувалося, випадав на неділю. Це давало змогу заанґажувати максимум людей. Чи вдалося б досягти аж такої масовості в понеділок? Ні, не вдалося б. Чи можна було дозволити собі очікування якоїсь красивішої, круглішої річниці? Ні, не можна було. Все сталося так, як мусило статися. Саме тоді або ніколи.

Україна обійшла своїх балтійських наставників і кількістю учасників, і кілометражем ланцюга, і тривалістю акції. В них ланцюг тримався лише хвилину – і це була хвилина скорботного мовчання. В нас – близько години. Якщо назвати це по-теперішньому флешмобом, то він, напевно, і наймасовіший, і найдовший у всій нашій історії. Причому, повторюся, в абсолютно безінтернетному і ще зовсім не мобільному світі.

Один із тих мільйонів у ланцюгу я. Ще двоє – Віктор і Сашко, Сашко і Віктор. У нас напередодні вчергове трапився київський вечір Бу-Ба-Бу. В ланцюгу ми стояли на бульварі Шевченка, неподалік від станції метро «Університет». Не скажу, що це був подвиг: у Києві якраз браку людей не відчувалося. Не подвиг, але, як мовили б отці-засновники у 1919-му, здвиг. Великий народній здвиг.

Коли згодом, ближче до вечора, ми виходили на Софійську площу, де починалося пам’ятне віче, якась бабця, київська пенсіонерка, обурено киваючи в бік моря синьо-жовтих прапорів і шукаючи підтримки в інших перехожих, вирішила чомусь звернутися саме до нас: «А еще говорят, што не националисты! Да самые настоящие националисты!»

Ми домовилися вважати це її похвалою.