Україні не потрібні державні підприємства?

Державних підприємств не має бути! Відповідну тезу як політику уряду озвучив заступник міністра економіки України Олексій Соболев на початку березня під час круглого столу у Верховному суді. За його словами, для стратегічних підприємств триває політика перетворення їх на акціонерні товариства, а також влітку минулого року було прийнято закон про пришвидшену приватизацію та розпродаж державних активів під час війни.

Найпопулярніший аргумент: держава – неефективний власник. Справді, держава не може бути ефективним власником дрібних торговельних закладів тощо. Однак такі великі державні корпорації-монополісти, як «Нафтогаз», «Укрзалізниця» чи «Енергоатом» можуть заробляти десятки мільярдів гривень для державної скарбниці.

Приклади для наслідування можна знайти в усьому світі – наприклад, у провідних країнах ЄС, Ізраїлі або арабських країнах.

У чому ж відмінність? Насамперед у ставленні. В країнах ЄС існує повага до держави і державного майна. Працювати у державній корпорації престижно. В арабських країнах робота в державних чи державно-приватних компаніях – це найбажаніша кар'єра, там працюють найкращі фахівці й управлінці.

Наші ж реформатори часто повторюють неоліберальну догму: «Менше держави».

Проте співвідношення між приватною і державною формами власності – це питання, яке кожна окремо взята держава має вирішувати самостійно, виходячи зі своїх конкретних умов і можливостей та з урахуванням історичного досвіду й менталітету свого народу. Цю думку підтверджує досвід розвинених держав. Наприклад, у Франції 33% компаній у державній власності, в Німеччині – 30%, у Великій Британії – 25%, у США – 22%. В Україні частка державної власності становить менш як 10%. Проте нашим «реформаторам» і цього забагато, вони планують залишити в державній власності менше 100 підприємств.

За оцінками Інституту економіки та прогнозування НАНУ, більшість приватизованих підприємств значно погіршили фінансові показники. В результаті приватизації в Україні відбулося не підвищення ефективності, а пограбування майна і виведення капіталу в офшори. Ефективного власника ми так і не отримали.

Чи можливе «автоматичне», без втручання держави, забезпечення таких співвідношень між працею і формами власності, щоб зростав добробут населення? Ні. Таке може статися тільки за активного втручання в цей процес сильної, демократичної держави, яка діє в інтересах усього суспільства, де встановилися співпраця і злагода, зумовлені війною і соціальною необхідністю.

У ринковій системі прибуток стимулює пошук замовлень, контрактів і бажання успішно їх виконати. При цьому прибуток ще не зумовлений самим фактом володіння власністю. Саме тому простий продаж державних активів не може автоматично забезпечити трансформацію в ефективну приватну власність.

Приватизація, що проводилася і проводиться в Україні, не враховує регулюючого механізму, який використовується в розвинених країнах Заходу. Більш того, оскільки запровадження приватної власності засноване на ідеології переваги приватної власності над державною, то будь-яке регулювання власності державою в процесі трансформації відкидалося як таке, що суперечить самій ідеї.

У Конституції Україна проголошена демократичною, соціальною, правовою державою. А соціальній державі необхідно відрегулювати і постійно зберігати баланс у досягнутому рівні життя кожної окремої людини, не допускаючи появи ні супербагатіїв-олігархів, ні жебраків. Саме тому в створенні численного середнього класу криється гарантія стабільності сучасного суспільства. А державні «розпродажі» у війну цьому точно не допоможуть.

Можливим варіантом розв'язання сучасних складних проблем України є врахування успішного європейського досвіду реформ, а саме – орієнтація на змішану економіку, на соціально-орієнтований капіталізм та активне державне регулювання, а це потребує жорсткої відповідальності владної еліти за наслідки реформ під час війни.