Один місяць без провінційності
Більшість населення країни походила з села.
Більшість населення країни походила з села. Поїздка до найближчого міста для її мешканців – вже була великою подорожжю. Інші країни були недосяжними, казковими землями. Ці люди жили здебільшого бідно. Тим, хто переймався, за що купити взуття, одяг і харчі для своїх дітей, не йшлося про жодні поїздки будь-куди, окрім найближчого міського ринку. До того ж цю країну лихоманило від політичної нестабільності, її патріоти, справжні й вдавані, по різні боки барикад таврували один одного «п’ятою колонною» залежно від того, хто де шукав підтримки - на Заході чи в Сході- і хто в кому вбачав головного ворога. За таких умов ця країна була вельми й вельми провінційною, відірваною від розвиненого світу. Здивуэтесь, але ідеться не про сучасну Україну, а про Фінляндію після Другої світової.
Сьогодні в глобальному рейтингу свободи подорожей за 2011-ий Фінляндія обіймає перше місце в світі. Україна – 110-те. Для порівняння: Польща – 33-те. Сусідами України по рейтингу є Кенія та Туніс. Це дослідження бере до уваги, до скількох країн громадяни країни можуть їздити без віз, у скількох отримують візи в свої паспорти прямо на кордоні за спрощеною процедурою, скільки держав довіряють їм настільки, що приймають всі документи для оформлення віз в електронному вигляді. Це все сприяє подорожам громадян певної країни за її межі.
За даними опитування Research and Branding Group, 77 % українців ніколи не були за кордоном. Ця цифра сколихнула українських інфопростір. Вона допомагає усвідомити масштаб української провінційності й одну з причин того, чому мало не половина українців одночасно хочуть інтегруватися і на Захід – в Європу, і на Схід – у напрямку до тіснішої співпраці з Росією. Вони ніколи не бачили на власні очі, не знають і не відають, якою є соціальна реальність ані там, ані там. Вони не можуть порівнювати емпірично й самостійно ці два вектори, вивільнившись від стереотипів, емоцій та ілюзій.
Жителі Фінляндії з населенням 5,5 млн лише в кризовому 2010-му з’їздили за кордон для відпочинку майже чотири мільйони разів, до цієї цифри варто додати ще один мільйон бізнес-подорожей. У цей час лише близько 5 % українців на рік їздять за межі своєї країни. Врахуймо, що значна частка в цій цифрі належить мандрівника, що їдуть до Росії, Єгипту, Туреччини. Проста арифметика унаочнює, що українці їздять за кордон удвічі менше, ніж фіни, будучи за кількістю населення у вісім раз більшою. Взагалі, у Західній Європі в середньому щороку за межі батьківщини їздить половина населення.
До речі, 36 % українців, як показало опитування Київського міжнародного інституту соціології та Інституту прав людини і запобігання екстремізму й ксенофобії , ніколи не відвідували навіть інші регіони України.
Відомий польський репортер-міжнародник Ришард Капусцінський, що об’їздив без перебільшення всю нашу планету, казав, що чим більше людина цей світ бачить, то більше усвідомлює, як мало вона його знає. Він сам під кінець життя визнавав, що дуже багато чого не збагнув. Якщо ж хтось без жодних рефлексій автоматично припускає, що йому все зрозуміло й нічого цікавого для себе він не відкриє за межами власної точки сидіння чи лежання, це перша ознака, що цей хтось насправді нічого не знає. Так, багато українців думають, що вони розуміють і знають білорусів, росіян, поляків, навіть арабів в Шарм-еш-Шейху. Жити в не блаженному невіданні й без реального розуміння процесів і тенденцій навколо себе в цьому складному світі – це доля бідних постколоніальних країн з клептократичними, корупційними правителями. Їх так привчили жити імперські правителі в минулому, і на те, щоб зрозуміти, що так далі жити не можна, часом витрачається забагато часу. Але це не неминуча доля, на щастя. По-перше, треба розвивати економіку й на основі реального зростання підвищувати соціальні стандарти. По-друге, осмислено використовувати ті можливості, які підкидає історія.
Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до неї. В українському випадку все навпаки: гора прийшла до нас у строкатій вболівальницькій масці ЄВРО-2012. Важко знайти у Києві людину, яка б не чула позитивних історій про шведів та інших гостей: хтось отримав задоволення від власної делікатності, допомігши розгубленому нащадку вікінгів порозумітися з таксистом, що англійською ні бельмеса не розумів, а потім ще й передзвонив іноземному гостю, щоб переконатися, чи той дістався до пункту призначення; хтось вражено спостерігав, як два шведи допомогли літній жінці з тлумаками видертися на екскалатор у метро у той час, як нащадки козаків один за один байдуже пробігали повз, хтось весело потусив з голландцями у фан-зоні, навіть не помітивши, як без жодних ментальних комплексів розгомонівся з ними по-англійськи; хтось звернув увагу чи не вперше в житті на реальну совковість і неадекватність вимогам сучасного світу українських міліціонерів, яких що вчи англійської, що не вчи, все одно буде: « Гоу туда, туда, туда». Хтось навіть зітхнув: давайте попросимо шведів ще трохи у нас пожити.
Навіть такий фрагментарний досвід дає змогу скоштувати хоч маленький шматочок життя, якого українці по-справжньому ніколи не мали: з більшим ступенем соціальної довіри, з посмішками на обличчях, з розкутістю, з відкритістю до світу, не провінційного, не затурканого, не сірого. Нехай це стосується лише чотирьох приймаючих міст, з чогось треба починати вчитися самим ходити до гори, навіть якщо ми поки що не такі заможні й не такі вільні від візових обмежень, як фінляндці.