Спогади про ніч з 18 на 20 лютого 2014 року

Цей текст я мусила написати дуже давно, ще 5 років тому. Мусила записати спогади про цей день для історії. Але щоразу щось заважало. Не буду брехати, що було страшно чи боляче – банально не могла самоорганізуватись, завжди знаходилось щось більш термінове.

Я наївно думала, що завжди встигну, бо нічого не забуду. Ага, зараз :(. Кілька років на війні, плюс контузія – і позабувала значну частину подій.

Зараз я на службі, і в мене знов обмаль часу. Але треба. Як пам’ятаю зараз, сьогодні, так і напишу. Без фотографій, на які могла б спертися, бо вони позникали, коли у перше літо війни я не мала чим сплатити за хостінг. Коротше, можливо, я щось пам’ятаю неправильно. Але відтягати далі вже точно нема куди. Пишу. Це будуть дуже особисті спогади, тільки моїми очима, через мої відчуття.

Отже, 18 лютого 2014 року зранку колона з Майдану прийшла в Маріїнський парк. На чолі колони йшли політики – точно пам’ятаю, що був Олег Тягнибок. Я бігла з фотоапаратом попереду і потрапила до парку в числі перших. Майже одразу залізла на високе дерево, за мною туди заліз громадський активіст, колишній військовий пан Олександр Ушинський. Він хотів прив’язати високо на дереві український прапор, прив’язав його і залишився – вочевидь, підстрахувати мене.

Що будуть сутички з «Беркутом» – в принципі, було зрозумілим, бо протести вдруге (як перед 19 січня) зайшли у глухий кут, і похід до Верховної ради, явна спроба з нього вибратись, передбачувано мав закінчитись новим побоїщем. Але масштабів його я, звичайно, не могла собі уявити.

Силовиків і мітингувальників розділяв паркан з металевих секцій. Попереду повстанців стояла котрась із сотень, всі в одностроях і металевих касках. Силовики (вочевидь, ВВшники) були у чорній формі, в екіпіровці, зі щитами, у три ряди. За ними на певній відстані стояли «тітушки», теж непогано екіпіровані, деякі в одностроях, деякі в касках. Дуже скоро «прогалина» між ВВшниками і тітушками заповнилась «беркутами». Повстанців було багато, але фізично здатних битися (молодих підготовлених чоловіків) було явно менше, ніж їхніх противників, і я ще якийсь час думала, що на атаку вони не наважаться.

Наважились. Першим в атаку пішов лівий фланг, за ним напіддав центр, беркути відступили ближче до ВР і почали відстрілюватись гумовими кулями. У поліцію летіли коктейлі Молотова, ті кидали у повстанців гранати. Тітушня, використовуючи замість щитів дверцята від вуличних біотуалетів, жбурлялася камінням.

Я встигла побачити «беркута», що цілиться у мене, і сховалась за стовбур, куля влучила у дерево. А якби влучив у мене – гарантоване падіння з дерева і зламаний, враховуючи висоту, хребет. Нагадаю, що ніякої зброї при мені не було, були в одній руці фотоапарат, в іншій відеокамера, також на мені був помаранчевий жилет і шолом з написами «Преса».

В якийсь момент театр воєнних дій склався таким чином, що між противниками опинилася довша за кидок гранати нейтралка, і якраз на цій нейтралці дерево, де сиділи ми з паном Ушинським. Було зрозуміло, що якщо беркути з тітушнею захоплять цю територію, вони стягнуть нас із дерева і заб’ють ногами. Але нам було не до того, бо пан Олександр побачив внизу різні музейні експонати, на кшталт зірваних з «беркутів» погонів, і зліз, щоб їх позбирати. У цей момент бою як такого майже не було, і мене розібрали заздрощі, бо я теж великий любитель таких експонатів. Отже, я злізла і почала збирати й собі. А потім стало ліньки знову дряпатись на дерево, тим більше, що саме в ту мить у Маріїнці нічого особливо цікавого не відбувалося. Одночасно я почула звуки вибухів десь з боку Інститутської і пішла подивитись, що робиться там. Схоже на те, що цей вибір врятував мені життя, бо хвилин за 10 у Маріїнці почався Армагеддон.

Далі я знімала на Інститутській. У мене була дуже вигідна позиція – у ніші, звідки можна було знімати одночасно обидві сторони – і силовиків, і повстанців. Туди не залітало каміння і кулі, але періодично забігали «беркути», коли їм вдавалося відтіснити майданівців і захопити нову територію. За деякий час поліцію відганяли на «старі рубежі», і ця ситуація повторювалась кілька разів. Один із «беркутів» забіг у нішу, вдарив мене кийком по ребрах і зірвав із шиї журналістський бейджик.

Було багато вибухів, газу, каміння.

В якийсь момент поруч зі мною в ніші опинилася літня жінка. Вона затулялася металевим щитом, підібраним десь на полі бою. Була дуже злякана. Я сказала їй віддати щит котромусь із хлопців, йому він потрібніший, а її за цей щит беркути просто уб’ють. Вона не одразу зрозуміла, що я їй кажу, але зрештою послухалась.

Ще за кілька хвилин двоє беркутів затягли до ніші попідруки щуплявого чоловіка років 50 з пробитою головою. Це був не майданівець, а випадковий перехожий, якому від цих беркутів дісталося. Зрозумівши свою помилку, вони затягли дядька у нішу і наказали не висовуватись, щоб йому не дісталося ще гірше, і побігли далі. Бабуся забідкалась, дістала шматок якоїсь білої тканини і почала витирати йому кров.

Далі «беркути» знову відтіснили повстанців, увірвалися у нішу і накинулися на скривавленого мужичка, стали його бити. Я стрибнула на одного з них, висіла на ньому, кричала, щоб не били, бо це ж ваші його сюди посадили, щоб його не били. Вони здивувались і спитали: «Ти кажеш, що він наш? З Беркуту?» - «Та ні, не ваш, ваші притягли його сюди, щоб його не били, бо він просто на роботу йшов!». – «А ти правду кажеш?» - і тут я несподівано хрещуся і одночасно кажу, як кавказці з ватних анекдотів: «Мамой клянусь!». Мужика перестали бити і пішли. Я крикнула бабусі брати його попідруки і втікати звідти, і коли озирнулася, бо знову почалося побоїще, їх уже не було.

Бій тривав, «беркути» забарикадувалися поставленими на попа автомобілями і стріляли з-за цих укриттів, а повстанці кидали димові шашки – робили стрілкам задимлення. В якийсь момент «беркути» почали стріляти не гумовими, а металевими кулями 12-го калібру. Я побачила, як одна така куля з металевим звуком відрекошетила від чогось і впала на асфальт між мною і «беркутами». Я на той момент вже надихалась газом по саме несхочу і не дуже добре тямила, що відбувається. Побачивши кулю, вирішила, що це Доказ і я маю обов’язково його забрати. Тож вистрибнула з відносно безпечної ніші і, пригинаючись, зигзагами побігла до тієї кулі. «Беркути» не стріляли, вочевидь, їм було цікаво дивитись, що я роблю, а може, думали, що просто хочу звідти втекти. Я підбігла до кулі, схопила її і притьмома кинулась назад в укриття. Ті почали стріляти, але зреагували запізно, я встигла сховатись. І тут-таки до мене дійшло, що я сама загнала себе у пастку – втекти не можу, бо стрілятимуть, а якщо не втечу, вони, коли вчергове прорвуться сюди, просто заб’ють мене ногами.

І тут стало мені страшно. З цього приводу я просто принишкла і нічого не робила. А потім бачу – з боку повстанців мені махає рукою незнайомий чоловік в помаранчевому журналістському жилеті. Не махає, а відчайдушно жестикулює, показуючи, щоб я втікала звідти до повстанців. Вочевидь, він усе бачив. Він показує мені: «втікай!» – а я руками показую: «ні, боюся, будуть стріляти». І от він, після кількох спроб мене умовити, плюнув і сам пішов за мною. Підняв руки і повільно вийшов на відкрите. Беркути не стріляли, дивилися. Коли він вже трохи пройшов, мені стало соромно, що незнайома людина ризикує заради мене, і я щодуху кинулася до нього, і він схопив мене і затяг до повстанців. Беркути стріляли, чи влучили у нього – не пам’ятаю, один раз влучили у мене, але це могло бути і на кілька секунд – чи хвилин – пізніше… Я погано пам’ятаю, бо далі одразу пішов беркутівський прорив, вони буквально розкидали людей і захопили разом усю видиму мені частину вулиці. Пам’ятаю, що стояла впритул до стіни, буквально влипнувши у неї, і бачила, як літали кийки.

А далі вони відходили – спини, спини у бронежилетах з написами «Міліція» – а за ними лишалися лежати поранені і вбиті. І я пішла по затягнутій світлим димом вулиці у бік Верховної ради, мене хитало, йшла повільно і все навкруги бачила якось сповільнено. Бачила, як до поранених бігли медики, пораненим беркутам теж надавали допомогу. «Беркути» поводилися по-різному. Деякі силою забирали поранених у медиків, кидали їх на землю і стрибали на них. Деякі, коли медики забирали у них затриманих поранених, робили вигляд, ніби не помічають цього.

А далі я побачила три мертві тіла – якось по неприродних позах одразу зрозуміла, що вони мертві – і біля них був той журналіст, що мене врятував, він їх знімав. І це побачили силовики у чорній формі – не «беркути», ВВшники. Вони розбили журналісту фотоапарат і сильно побили. В тому числі, вдарили чимось в обличчя – у нього в районі вилиці утворилася глибока вм’ятина. Він стояв на колінах, а вони обшукували його речі. І я це все зняла на фото. Далі в мені зійшлися у боротьбі інстинкт репортера і, перепрошую за пафос, людяність. Репортер, якому пощастило відзняти такі кадри, має негайно втікати, щоб їх не відібрали і не знищили. Врешті-решт, він має рацію, бо такі зйомки треба берегти для суду. Але я не могла покинути його у біді! І допомогти теж нічим не могла. Почала крутити головою і помітила вдалині медиків. Стала стрибати, махати руками і привертати їхню увагу. Медики прийшли і забрали пораненого журналіста. Він назвав тоді мені своє ім’я – Анатолій Морозов, сказав, що він з Громадського, і попросив повідомити в редакцію. Здається, я це зробила – через когось із колег.

Звичайно, я привернула до себе увагу ВВшників. Досі дивуюся, чому вони мене не тільки не побили (ну добре, я жінка вагою 50 кг і гранично неагресивної поведінки) – чому вони не розбили мій фотоапарат. Всього лише стерли відзняті мною кадри. І те не всі, а лише ті, на яких були вони. Пощастило мені тоді.

Я знала, що стерті фото можна відновити спеціальною програмою, у мене на домашньому комп’ютері навіть була така програма. Тому я анітрохи не засмутилася, навпаки, була рада, що все так добре закінчилося. Але, на жаль, ті фотографії загинули назавжди, бо, вибираючись звідти, я рефлекторно зробила ще кілька кадрів, хоча й знала, що цього не можна робити, і вони записалися на те саме місце, де були стерті. Потім, уже під час війни, мене викликали до прокуратури свідком по цій справі, але без фото що я могла сказати, крім того, що кажу тут? :(

На той момент у мене були вже майже повністю розряджені і фотоапарат, і відеокамера, а сама я ледь трималася на ногах. Я знала, що мені треба додому – заряджати техніку, без якої я в цьому місці непотрібна, і намагатися врятувати стерті фото. Але весь квартал навколо ВР був оточений силовиками. Вони не чіпали мене, навіть не хамили, але не випускали за периметр. Я фізично не могла звідти вибратись. Ніяк. Підійшовши до будинку офіцерів, побачила свою добру приятельку Лесю Оробець, на той момент народного депутата. «Що тут?» - спитала я. «Все втопили в крові», - коротко відповіла вона. Леся займалася порятунком поранених, і я стала допомагати їй. Вона буквально силою забирала їх у тітушок, і ми вели їх попідруки у Дім офіцерів, де був медпункт для поранених і тимчасовий морг для убитих, і Леся воювала за те, щоб туди пропускали «швидкі». Коли ми вели старого пораненого діда, на нього замахнувся дубинякою здоровенний тітушка, щось кричав типу «Ну що, отримав свою Європу?» і т.д. Леся затулила його собою і сказала: «Давай, мене бий, якщо такий сміливий». Той не став її бити.

Коли всі поранені були у медпункті, Леся запропонувала мені сховатися і пересидіти в її офісі, бо зараз тут буде дуже погано. Але я сказала, що мені треба додому – заряджати техніку і виставляти матеріал в Інтернет… І вона тоді попросила двох працівників Червоного Хреста, і вони вивели мене попідруки за поліцейські кордони, як поранену, довели майже до метро «Кловська». Звідти дві зупинки до «Театральної», а з «Театральної» мені 10 хвилин додому.

Проте, коли ми проїздили станцію «Палац спорту», зупинилося метро – ви пам’ятаєте, що тих три найстрашніших дні воно не працювало. Спочатку машиніст у переговорний пристрій сказав, що поїзд поїде через 10 хвилин, всім заспокоїтись і залишатися на місцях. А мене ще в дитинстві батько навчив, щоб я ніколи, якщо буду у чомусь «замішана» чи матиму при собі щось заборонене, не спускалася у метро, бо це велика пастка, яку дуже просто перекрити. Я вже надивилася трупів цього дня, і вирішила, що зараз метро перекриють і будуть прочісувати, і всіх, хто з Майдану – а приховати це було неможливо – брудні руки й обличчя, запах диму і всього, що там літало і вибухало – будуть просто вбивати. Це був такий жах і таке бажання жити, яке словами не передам. Я вилетіла на платформу і побігла вгору по вже зупиненому ескалатору. Бігла так, що, мабуть, встановила якийсь рекорд зі швидкості, але ніхто не заміряв :) Нагорі стояли два менти – звичайні, без екіпіровки. Один крикнув щось типу «Ей, куда летишь?» і спробув мене зловити, але я вивернулась і втекла на вулицю. І пішки від Палацу спорта прийшла на Хрещатик. Дійшла до рогу Хрещатика з вулицею Хмельницького, з Майдану було чути вибухи, але я туди не пішла, бо техніка була розряджена.

Зателефонувала додому, сказала батькові, що жива, але не певна, що мене не вб’ють по дорозі. На мені був шолом для сноуборду з написом «Преса», і мені не було куди його сховати, а викидати було шкода, я скоріше ризикну життям, ніж викину хорошу річ – характер такий. Сказала про це батькові, той каже: «Купи десь пакет і поклади шолом туди, попросися десь в туалет, умийся і спокійно іди додому». Але на Хрещатику майже все було зачинене, пакета ніде було купити. Плюнула і, хитаючись, пішла, як є. Бачила групи тітушок, але вони не чіпали мене – мабуть, не вважали достойною здобиччю.

Вдома до вечора робила репортаж і билася, намагаючись врятувати стерті ВВшниками фото – все марно. Ввечері з Майдану прийшов мій чоловік і з ним поранений в голову уламком гранати Каталонець, майбутній кулеметник у нашій розвідгрупі, і я на кухні перев’язувала Каталошу, і вони мені сказали, що цієї ночі Майдан впаде, і вони з тим мізером зброї, що є, прориватимуться на західну Україну до Сашка Білого і будуть звідти партизанити. Мене з собою не брали категорично, бо в мене ж навіть зброї не було. Сказали, що я просто маю приїхати у Рівне, прийти на центральну площу і спитати Сашка Білого, а далі вже він накаже, щоб мене відвели до своїх…

Пізно ввечері, скоріше за все, вже вночі, побігла знову на Майдан. Тоді майже біля мого дому вже вбили журналіста Веремія, який їхав на Майдан, і ми про це знали, і мама сильно плакала і благала мене не йти, а я казала, що лише на півгодинки, що маю відзняти палаючий будинок профспілок, бо це ж історія… Такого переляку, як тоді, не відчувала більше ніколи в житті. Я чула, що на підходах до Майдану чергують тітушки, калічать і вбивають тих, хто йде на Майдан. І одне діло вдень – можна зняти з себе усі підозрілі «аксесуари» і сказати, якщо зупинять, що просто йдеш у своїх справах – і зовсім інше діло вночі… Вийшла. Дійшла до перехрестя. Розрахувала, що звідти ще встигну в разі чого добігти додому. Трохи вище перехрестя стояла група молодиків в цивільному, без жодної атрибутики. Можливо, тітушки, можливо, СБУшники, можливо, якийсь майданівський патруль… Хто вони, я не знала, але побігла вниз на Майдан – вдруге за день, вочевидь, встановивши рекорд швидкості. На Майдані страх миттєво зник, таке вже місце це було. Мене не хотіли як жінку пропускати всередину периметру, але я нагримала, що в таку ніч не буває чоловіків і жінок, і прорвалася. Знімала палаючий Майдан, зустріла, вже вдруге за період боїв на Майдані, російського опозиційного журналіста Аркадія Бабченка. Була там десь годину, не більше, бо обіцяла матері. Повернулася додому – спокійно і неквапно, без жодного страху, зробила репортаж, закінчила його о шостій ранку, вирішила, що годинку посплю і знову піду на Майдан. Завела будильника і лягла. Коли прокинулась, думала, що минуло десь пару годин. Але мама сказала, що пройшла доба, що в мене була висока температура, і що Майдан досі стоїть. Я підхопилася, вдягнулась і побігла на Майдан. У ці 10-15 хвилин, поки дійшла, на Інститутській розстріляли Небесну сотню.