З диктаторами не можна мати справу
Для зовнішньої політики України Білорусь - це те саме, що пам’ятники Леніну для великої частини населення України.
Для зовнішньої політики України Білорусь - це те саме, що пам’ятники Леніну для великої частини населення України.
Так важко розставатися з цими пам’ятниками - і процедура демонтажу порушена, і культурну цінність вони можуть становити, і почуття вірючих (пардон, леніністів) це може образити. Байдуже, що і законодавча база для їх демонтажу вже подекуди старша за самі пам’ятники Леніну, що сумнівна культурна цііність не йде ні в яке порівняння з політичними збитками від цієї простроченої реклами компартії, що ці пам»ятники можливо ображають почуття більшій кількості громадян, ніж тим, кому зігрівають душу. Просто вони були, вони є, а з цим важко прощатися. Совок.
Ось так і з Білоруссю. Братня, сусідня держава, яка щось до нас виявляє - десь на таких принципах нам намагаються пояснити все, що відбувається між Україною і Білоруссю.
Ага. Військоий союзник Росії, який не визнає територаільної цілісності України, президент і парламент якого не можуть бути визнані легітимними за будь-якими стандартами демократії, країна, яка організовує гоніння на усіх інакомислячих - незалежно своїх чи чужих, а надто легко - на громадян України. Все це ми, українська зовнішня політика, виявляється, можемо легко ігнорувати. Заради чого?
Так зовнішня політика має бути прагматичною. Але в моєму розумінні це означає, що не потрібно, наприклад, забороняти ввезення білоруського молока (чи чогось ще) тому, що в Білорусі немає декмократії. Або щось подібне.
Але демократична правова держава не може собі дозволити зовнішню політику, яка не базується на цінностях. Це нонсенс.
За винятком Януковича (який, здається, щиро і взаємно зневажав Лукашенка) наші президенти - і Ющенко, і Порошенко відчувають якісь незбагненні почуття до бацьки. Такий собі рідний і з дитинства знайомий хитруватенький прямолінійний грубуватий голова колгоспу (ну, добре, - радгоспу) - ну чим не персонаж для замилування і поклоніння?
Отже, звонимо, вибачємось, що не їдемо на СНД, просимо за Україну слово замовити (ну, ще б Путіна попросили відстоювати інтереси України на саміті). Погоджуємось на миротворчі ініціативи Мінська. Це просто якийсь зовнішньополітичний сюр.
Я вже навіть уявляю собі, що Лукашенко десь акуратно взявши Порошенка під лікоть шепче: «Дарагой, ну на хрєна тобі той Липецьк? Перенось завод до мене. У мене і люди кращі, і умови я тобі зроблю, і кордону у нас з Росією немає, то слатимеш ти їм своїх шоколадок скільки хочеш, і нічого вони тобі не зроблять, бо це будуть білоруські шоколадки». Ну, і так далі.
Якби я був Лукашенком, я би обов’язково Порошенку щось таке сказав.
І от якби Лукашенко таке сказав, то, у мене складається враження, що Порошенко міг би погодитися, а ось Президент України мав би відмовитися.
І не з огляду на якісь незбагненні і далекі принципи не змішувати приватні і державні інтереси. А тому, що з диктаторами не можна мати справу. Немає більш нестабільних і нестійких систем, ніж диктатура. Розсипаються вони так само швидше, як смоктульки з кулька. А розсипеться. Незрозуміло лише, що розсипеться швидше - білоруська економіка, яка розвивається за тупиковим принципом - соціальні гарантії за кошт іноземних кредитів, чи особиста влада Лукашенка. Хоча, найбільш ймовірно, розсиплються вони одночасно.
От саме на усвідомленні цього простого факту і повинна була б базуватися наша політика щодо Білорусі.
Політика, а не безсоромне загравання і гра в «хто кого обдурить».