Турецька дипломатія добре знає, що хоче від України

Сьогодні і завтра Порошенко буде в Туреччині. Це правильно. Перспективний і навіть недооцінений напрямок зовнішньої політики України - південний, чорноморський, тюркський, ісламський. Туреччина поєднує в собі безліч можливостей. Але і проблем теж. Говорячи про Туреччину не можна піддаватися ілюзіям, тим більше, що східні народи великі майстри плести серпанок візій і міражів.

Підходячи до питання розвитку відносин з Туреччиною потрібно чітко усвідомлювати, що на сьогодні наші держави - стратегічні партнери, яких за великим рахунком ніщо не об"єднує (це не означає, що у нас немає потенціалу).

Країни перебувають в принципово різних ситуаціях політично та економічно.

Україна розвиває демократію і прагне розвивати правовий характер державності (і навіть платить за це найвищу ціну - життя своїх громадян), в той час як Туреччина, схоже, поступово скочується в протилежному напрямку - утиски демократії, наступ на ЗМІ та свободу слова - за це Туреччину критикують усі, окрім її слабших сусідів включно з Україною. Так, Україна катастрофічно слабша за Туреччину економічно і це теж не можна не помічати. Власне, у торговельному інвестиційному та економічному плані Україна на сьогодні готова до ролі молодшого партнера.

У військовому плані Туреччина "може, але не хоче". Україна - навпаки.

Ми воюємо (хоча й не визнаємо це війною юридично), потребуємо нарощування наших спроможностей. Туреччина намагається уникнути або згладити загострення з нашим ворогом. До інциденту зі збитим "мирним і беззахисним російським бомбардувальником" Туреччина просто таки не приховувала, що прагне заробити на взаємних санкціях ЄС-РФ. Та і сьогодні, чи то під тиском союзників (яких, до речі, Україна також не має), чи то під тиском економічних аргументів, Туреччина намагається відновити діалог з Росією. І, не маю найменших сумнівів, якби не чергова безглузда поза Кремля (який переживає за одного загиблого льотчика більше, ніж за сотні загиблих "камандіровачних" в Україні), так би воно і сталось.

Сирія, з моєї точки зору, є темою, де Україна на максимумі зусиль може дозволити собі лише усно солідаризуватися з Туреччиною. Будь-які спроби втягнути нас в цю історію (особливо у вигляді підтримки однієї з воюючих сторін озброєнням) слід визнати небезпечними для України. Щодо біженців ми є радше конкурентами. Через "міграційну кризу" викликану мільйоном біженців в ЄС і при незбагненному інфантилізмі української влади, світ мало помічає понад 2 млн вимушених переселенців в Україні. Туреччина, яка впродовж кількох років одноосібно несла тягар прийому сотень тисяч біженців з Сирії, схоже, близька до того, щоб "відігратися". І обіцяні ЄС три мільярди євро на рік (от цікаво, скільки конкретно обіцяно нам, ну хоча б на те саме зобов"язання Франції і НІмеччини відновити банківську систему на Донбасі?) - це можливо навіть і не основне блюдо на банкеті - говорять і про відновлення переговорів щодо членства в ЄС, безвізовий режим тощо.

Останнє, до речі, є супер ілюстрацією тієї прірви у рівні розвитку, що утворилась між Україною і Туреччиною. Війна на Сході, конфлікт з РФ, біженці для однієї країни - це можливість, яка відкриває двері, а для іншої - проблема, яка ці ж двері зачиняє.

У сфері оборони основний інтерес наших держав може бути зосередженим у сфері виробництва і ВПК. Україна, думаю, має бути зацікавлена у турецьких можливостях в розвитку військового флоту (від навчання офіцерів до будівництва корветів), Туреччині потрібен наш потенціал в ракетобудуванні, авіаційні та космічній промисловості. Це, звичайно, далеко не вичерпний список.

Але проблема в тому, що на відміну від невійськової кооперації, співробітництва і взаємин, у цій специфічній сфері Україна можливо не готова навіть до ролі молодшого партнера. В Туреччині досягнення ВПК великою мірою пов"язані з тим, що його розвиток передано в руки приватних корпорацій. І хоча турецька корпоративна практика, є підстави думати, знайома з явищем корупції, але турки ділять зароблені гроші. У нас - незчисленні залежні і слабі державні підприємства ділять гроші вкрадені.

Навіть кримськотатарське питання, при усьому його безкінечному позитивному потенціалі для двосторонніх взаємин (це реальний місточок через Чорне море міцністю в пару мільйонів людських доль) наразі не відіграє своєї ролі для розвитку відносин з Туреччиною.

Україна все ще не може позбутися аттавізмів радянського ставлення до цього народу, не готова принципово вирішити основні проблеми цього народу, а тому - не може повноцінно інтегрувати кримськотатарський фактор у зовнішню політику.

Лідери кримськотатарського руху впевнені, що мають визначальний вплив на розвиток політики Туреччини у тих питаннях, які їх цікавлять. Зустрічей на найвищих рівнях там і правда не бракує. Але, правди ніде діти, кримськотатарське питання не є для офіційної Анкари самодостатнім. Воно завжди сприймалось і сприймається через призму відносин Туреччини з Росією і Україною. Іншим чинником, який примушує Анкару до діалогу - це електоральна цінність кримських татар в Туреччині (консолідована чисельна група). Реальна допомога і інвестиції Туреччини в кримськотатарське питання була і залишається радше темою для спекуляцій з боку проросійських елементів, ніж реальним фактором політики.

Інший людський місточок між нашими народами - десятки тисяч змішаних шлюбів, лише починає оформлюватися у вигляді організованої сили: українська громада в Туреччині робить перші кроки свого формування. Зрештою, як ми бачимо на прикладі з РФ, велика кількість родинних та інших зв"язків, на жаль, ні від чого не гарантує.

Турецька дипломатія добре знає, що хоче від України: тому "потепління" двосторонніх відносин внаслідок загострення конфлікту з РФ дивним чином переродилось у відновлення переговорів щодо угоди про зону вільної торгівлі (при усій нашій нинішній економічній безпорадності ми все ж таки є цікавим ринком збуту тим більше. що український уряд потроху добиває українського виробника).

Чи хоче щось Україна, що вона хоче досягнути у відносинах з Туреччиною і чи здатна сформулювати і реалізувати свій намір - слідкуємо за візитом Порошенка.

Источник: Facebook