Як ставляться до мігрантів

Моє перше довгострокове закордонне відрядження відбувалось в Нью-Йорку, за висловом Віктора Трєгубова, «на нєкіслай должнасті» віце-консула.

Як наймолодший за віком і за посадою певний час я виконував обов'язки «старшого, куди пошлють». В установі, яку її керівник абсолютно резонно називав «чимось середнім між похоронною і пожежною командами та трошки божевільнею», це означало бути помічником цього керівника, відповідати за оргпитання, протокол, трохи займатися зв'язками з громадою, і вже потім - і якимись консульськими питаннями.

Протокол в закордонних дипломатичних установах - це передовсім невдячна і непотрібна робота зустрічати/проводжати в аеропорту та возити за програмою різні українські делегації та делегатів.

Довелось добре вивчити усі навколишні аеропорти. Настільки добре, що одного разу, побачивши мене після посадки в аеропорту імені Кеннеді в салоні рейсового літака (що загалом не лише не передбачено протоколом, але і заборонено правилами безпеки) не дуже здалий до кокетування чи просто пустих балачок з підлеглими Геннадій Удовенко посміхнувся: «А ти не пробував порахувати - скільки разів ти бував тут в аеропорту?»

Примелькався я не лише Удовенку. На якомусь етапі зі мною почали вітатися митники та міграційники.

Один з офіцерів міграційної служби в аеропорту Кеннеді (я і зараз переконаний, що це друга після Гестапо за привітністю державна служба в світі) японського походження якось довго приглядався до мене, далі розпитався хто я, звідки, чому так часто буваю в аеропорту і тд.

Спершу він зіграв суворого копа, пояснивши мені, скільки федеральних законів я порушую, тиняючись в зоні міграційного контролю, а потім різко змінив тональність:

- Але насправді все це дурниці. Головне, що ти - з України!

- Чому це так важливо???

- Тому що ми, японці, постраждали від ядерної зброї, а тому не можемо відчувати нічого, окрім глибокої поваги до країни, яка прийняла рішення позбутися ядерної зброї. Тим більше, що ви, українці також постраждали від Чорнобиля. Я щодня тут бачу багато громадян України, які отримали в США статус біженця. Мене нервує, що вони обманюють нашу країну (оскільки я знаю, що ніхто їх в Україні не переслідує), і що цим обманом вони ще й спотворюють славу вашої країни.

На цьому японець не заспокоївся. Переконавшись, що до міграційного контролю почали підходити пасажири рейсу Київ-Нью-Йорк він зайшов до кабінки контролера та запросив мене стати поруч і спостерігати, що буде далі.

Досвідченим оком мій японець вичепив у черзі типового мешканця Брайтон Біч і жестом запросив його до себе на контроль.

- Звідки ви прибули, сер?

- З Києва.

- Яка це країна?

- Україна.

- Ви маєте Посвідчення біженця, з якої країни Ви змушені були тікати др США?

- З України.

- Чому?

- .... Нууууу....

- Проживання там становило загрозу Вашому життю, сер?

- О, так!

- Коли це було, сер?

- Два роки тому!

- А що Ви зараз робили в Україні?

- Був у приватних справах.

- Отже, два роки тому життя в Україні становило для Вас загрозу настільки, що Ви отримали статус біженця в США. Але ось минуло лише два роки, і Ви не відчуваєте ніякої загрози настільки, що вільно подорожуєте в Україну. Що змінилось, сер?

- Нууууу....... Ееееееее.... Яаа.....

- Сер, пройдіть на додаткову міграційну перевірку.

І з цими словами японець супроводив мігранта до кімнати, де пристібнутими наручниками до лави, «додаткової перевірки» вже очікували пара чорношкірих хлопців, і звідки, я вже знав, найчастіше відправляють на депортацію.

Так я дізнався як ставляться до мігрантів.