Ненависть чи перемога. Що для України важливіше?

Ніхто не бере до уваги реальні закони економіки. Деномінацією валюти можна досягти і долара по 2,7 – достатньо прибрати один нуль з купюр. Однак це не вирішить проблеми. Зарплати не будуть від цього вищими. Те ж саме у нас відбувається і у гібридній війні. Поки що Україна не дуже схильна здійснювати не те що «багатоходовку», складно навіть уявити двохходовку у протистоянні агресору. Популізм став складовою не лише спілкування політиків з людьми, а й самої політики. І війни як її продовження. Ні звичайно, у внутрішньому протистояння «двохходовки» можливі. То українських націоналістів спонсорують олігархи з Партії регіонів, то «тітушки» як безкарне продовження силовиків.

Ми говоримо про неспроможність силового варіанту деокупації, бо Україна не зможе протистояти військовому гіганту. Інші говорять про «хорватський варіант», але забувають, що він був можливий лише на тих територіях Хорватії, які не межували з Сербією. А на територіях, що межували – той же знаменитий Вуковар – довелось домовлятись.

Та коли ми оцінюємо наші можливості у силовому варіанті ми виходимо з того, що ЗСУ лобовим ударом відкине за «порєбрік» і колабораціоністів, і російські війська. Точніше поки що не відкине. Чи про величезні криваві втрати від такого рішення. Ніхто навіть не мислить «непрямими» діями. Чотири роки «гібрида» нас нічого не навчили. Ми продовжуємо жити у світі прямих відповідей та лобових атак. Чого б це не стосувалось.

Ми готові заблокувати Крим і окупований Донбас, тому що там «сєпари». А те, що економічно та інформаційно ми втрачаємо ці території і людей, які проживають на них? Ми вітаємо, що українське теле- і радіомовлення для частини з окупованих територій стало доступним. Але чи повірять споживачі інформації в українські новини після років інформаційної атаки з боку Кремля? Включіть та подивіться російські новини і самі зрозумієте. А вони живуть в такому потоці уже не перший рік. То може має бути відповідний продукт – сформований під їх бачення? Навіть під бачення «ватної» частини.

Ми радіємо перевороту в «ЛНР». Але ніхто навіть не висловив думку про те, що «екс-владі» псевдореспубліки можна запропонувати притулок в Україні. Не просто так, а в обмін на свідчення проти Росії у міжнародних судах. Бо в нас немає розуміння що таке менше зло чи що таке більше зло. Ні влада, ні більшість населення емоційно не готові брати участь у «гібридній війні», у якій виграє менш безпринципний. Бо у нас стоять традиційні запобіжники: зрадник, агент Кремля, ворог. Ми живемо у вимірах поляризованого світу, де або зрада, або перемога. І ніхто не пам’ятає вислів про те, що у Великої Британії немає вічних ворогів, є вічні інтереси. Що для нас важливіше – щоб маріонеток Кремля замочили в кафе «Ветерок» чи щоб вони свідчила проти більшого зла?

І ще одне у стратегії прямолінійності. Межа компромісу, навіть якщо це не буде силовий варіант, завжди лежатиме у тих питаннях, які будуть проблемними. Зараз проблемними є Крим та Донбас. І якщо ми далі будемо грати традиційними методами, то де проходитиме компроміс? Чому наші відповіді можливі лише на окупованих територіях? Чи яка у нас війна: гібридна чи громадянська? І мова поки що не про диверсії (це взагалі окрема тема). Навіть елементарне – інформаційний вплив на хоча б прикордонні території Росії. На окремі суб’єкти «федерації». Уточню – саме вплив, а не розширення зони покриття українськими телеканалами.

Чи може вважаєте, що саме міжнародними зусиллями можна повернути наші території? Так я нагадаю – Молдова і Грузія цього чекають ціле покоління 25 років. І ще одне щодо міжнародного впливу – на Нюрнберзькому процесі судили лише військових злочинців сторони, яка програла. А Україна ще далеко не переможець у цій війні.