Володимир Зеленський кожним своїм новим кроком готує прихід військової хунти
Армія – абсолютно чужа й незрозуміла для нового президента стихія та структура
Якщо ви відкрили цей текст в очікуванні, що тут знов почнеться плач вавилонський в стилі: «Зеленський – це Путін і Гітлер в одному обличчі, який скоро всіх вб’є й узурпує владу «, то можете гортати далі
Бо Володимир Зеленський – це справді дуже великий челендж й проблема, якою прийдеться перехворіти країні. Особливо з урахуванням можливості вперше в історії відновленої України отримати монобільшість у Верховній Раді на прийдешніх зовсім скоро виборах. Але мова не зовсім про Зеленського безпосередньо. Точніше, про нього, але не зовсім напряму. Мова про те, до чого ж може призвести його правління. Тобто – до військового перевороту. Або – щонайменше, перетворення військових на політично усвідомлений та об’єднаний у формальні та неформальні організації прошарок населення. Чому так?
Якщо відкинути в бік істерію, яку продовжують нагнітати різні передвиборчі штаби, слід визнати, що для цієї істерії є й абсолютно об’єктивні причини. Чи то в передвиборчих цілях у боротьбі за лайт-вату з Медведчуком, чи то через відповідний світогляд, за останні кілька тижнів вустами й себе, й свого альтер-его Андрія Богдана новий керманич держави зробив кілька дуже гучних заявок на фактичний перегляд вже усталеного за останні 5 років суспільного компромісу на гострі суспільно-політичні питання. Тобто, на те, що повернення Донбасу й Криму можливе лише на українських умовах, про українську як єдину державну, яку не можна ставити під сумнів будь-якими «особливими» статусами для інших мов, про повагу до армії й необхідність показати її звитягу в якості параду, необхідність декомунізації, люстрації людей з режиму Януковича тощо.
Однак багато останніх заяв та декларацій нової влади, а надто ж – відміна параду Зеленським, викликала в прошарку, який раніше був показово аполітичним, те непомітне бурління, яке й змусило автора цих рядів підняти цю тему. Це – армія. Якщо ж до цього додати відвертий «бєспрєдєл», який зараз коїться в судовій та правоохоронній системі, чим користуються різноманітні реваншистські та українофобські персонажі типу Портнова – маємо дуже загрозливу в стратегічному плані ситуацію. Ситуацію, де на різкий брак суспільної та моральної справедливості накладається спроба задушити нову політичну Україну, яка народилася в останні 5 років. І в першу чергу – руками недобитих через договорняки попередньої влади з ними представників режиму Януковича та прямої російської агентури. В умовах загального колапсу системи пост-УРСР та хаосу.
А тепер давайте повернемося до військових. Якщо пам’ятаєте, розмови про неодмінну військову хунту, яка якщо не сьогодні, то вже точно завтра, відсторонить клятих «бариг» з Печерських пагорбів й візьме владу в свої міцні патріотично-засмальцовані руки, були дуже популярні в 2015-2016 роках. Так само, згадується чимало досить інфантильних прогнозів на тему – от зараз повернуться добровольці з фронту й наведуть лад. Натомість вже тоді автор цих рядків говорив про те, що подібні розмови є безпідставними, адже в нас тоді тільки починалося формування найважливішого елементу для подібного сценарію – прошарку патріотичного, бажано – з фронтовим досвідом, офіцерства. Яке поступово тільки-тільки починає вчитися взагалі поважати себе й свій соціальний статус. Яке тоді тільки йшло вчитися до ВИШів, їхало на спільні навчання з офіцерами з країн НАТО.
Плюс не варто відкидати поведінку попереднього президента Петра Порошенка, якому явно не відмовиш в умінні апаратних інтриг. Які в армії так само були присутні. І однією з головних цілей яких було якраз і уникнути навіть в зародку формування в армійських колах навіть натяку на якусь фронду. Через що нерідко на чолі армійських структур стояли особисто віддані чи зав’язані на попереднього керманича держави люди. Які, можливо, були далеко не найфаховішими в професійному плані, зате дуже надійними в плані взяття «під козирьок». Й, тим більше, навіть і не пробували би гратися у самостійність.
Додамо до цього ще прекрасні ораторські дані та вмілі загравання з військово-патріотичною риторикою попереднього очільника України. Як показує історична практика, у воюючій країні й авторитет, й вплив військових завжди різко зростає. Але в Україні, завдяки політиці Порошенка, авторитет зростав, а ось вплив – ні. Єдине, що в 2014-му було модно брати до виборчих списків добровольців та військових. Але цей тренд поступово зійшов на пси, паралельно з падінням інтенсивності боїв на Східному фронті.
Ситуація почала змінюватися восени 2018-го, коли зусиллями команди Порошенка армію намагалися всіма силами втягти в політичну боротьбу. Сам лозунг «Армія, мова, віра» показував, на що саме розраховував п’ятий президент у своєму прагненні стати шостим. Як показали результати виборів, вийшло так собі. І це ми навіть не про загальні результати, а саме по військовим дільницям. Однак маховик політизації армії був запущений.
А з приходом до влади Володимира Зеленського він став майже невідворотнім. Чому? По-перше, і це відчувається в усьому, армія – абсолютно чужа й незрозуміла для нового президента стихія та структура. Навіть мінімальні спроби Зе-президента одягтися в подобу камуфляжу викликали гомеричний регіт навіть у його палких прихильників. По-друге, але це найважливіше – Зеленський виграв виборчі перегони якраз на антимілітаристській риториці, на обіцянках миру поза всяку ціну й готовності до дуже широких компромісів з агресором. Вся його поведінка показує, що справи армійські його дуже обтяжують. Що все, що він розуміє про армію – це те, що треба поплакати на могилах загиблих та дати їм грошей, щоб вони не заважали тому, що він вважає для себе пріоритетним. Йому явно не комфортно в присутності людей у мундирах, недаремно їх нема зараз у його почті. Він явно хоче спихнути цю тему на когось іншого й поменше повертатися до неї. Власне, відміна військового параду на цьогорічний День Незалежності – це яскраве свідчення двох вищеописаних трендів, окрім передвиборчої боротьби з «За Життя» Медведчука-Рабиновича-Льовочкіна, яка поїдом жеруть рейтинг Зеленського на Сході та Півдні.
Ось тільки ця показова відміна параду, навіть ходи ветеранів та добровольців, та ще й пропозиція грошової подачки, якою, за задумом Офісу президента, мали відкупитися від мужланів у камуфлі, в нинішніх нервових умовах хаосо-реваншу, вже призвела до тривожних речей, які автор цих рядків споглядає на майже всіх своїх знайомих з цього середовища. Військові таки відчули, що їх упосліджують й ображають. Вже не на рівні показухи та замовчувань порошенківського періоду, які, натомість з’їдалися квітчастою ура-патріотичною риторикою. А на рівні чогось коріннєвого.
Ніби знову, як у часи Януковича, під сумнів ставиться виключна роль армії у підтриманні державності, у її праві бути головним становим хребтом суспільства, поважним прошарком, належати до якого є честю. Понад те, у цій відміні параду та пацифістсько-поразковій риториці чимало військових, які навіть були дуже критично налаштовані до Порошенка, побачили загрозу. Люди у погонах почали ремствувати, групуватися, спілкуватися. А за умови, що нинішній президент для них – абсолютно чужий, це є дуже загрозливою тенденцією. Особливо за умови, якщо в новообраній Раді партія Зеленського піде на відкриті договорняки з московською п’ятою колоною Медведчука чи на якісь болючі поступки окупантам на Донбасі. Й особливо, якщо команда Зеленського продовжить спроби домовитися з тим, хто має на меті знищити Україну, в умовах державного апарату, який стрімко втрачає силу.
Найгірше, що все вищеописане траплялося в різних історичних декораціях багато разів. Й призводило до одного результату – військового путчу. Надто ж на території Латинської Америки, з якою в України, на жаль, набагато більше схожого, ніж з Європою в останніх політичних реаліях. Є певні схожості у ситуації в Іспанії напередодні військового повстання Франко, чи Греції перед хунтою «чорних полковників». Про турецькі військові перевороти кожні 10-15 років майже все 20-те століття навіть згадувати зайве. І все це стає можливим саме тоді, коли військові починають відчувати себе реальною політичною силою, яку упосліджують. Особливо в умовах такої нестійкої демократії з відсутністю усталених інститутів, як у нас.
Випереджаючи радісні вигуки ура-патріотичної громадськості в стилі: «Так і слава Богу, хай наші героїчні солдатики всіх ворогів на стовпах перевішають й порядок наведуть», зазначу: в абсолютній своїй масі військові перевороти ніколи не призводили до позитивних результатів. Особливо – в економічній сфері, яка для України є насправді не менш болючою, ніж військова. Адже саме користуючись тезами про «зубожіння» та «все розкрали», всі ці 5 років й діє російська пропаганда.
На жаль, військові можуть, звичайно, вішати на танкових стволах чи розстрілювати на стадіонах. Але вони явно не вміють робити країну економічно привабливою. Я вже мовчу про те, що будь-які військові перевороти в Україні загрожують тим, що наш головний союзник – США, змушений буде припинити нашу підтримку. Не кажучи вже про цинічний ЄС, який із радістю відмовиться навіть від номінальної підтримки нас як зараз під соусом «не підтримки антидемократичного режиму». Чим неодмінно скористається наш віковічний й єдиний ворог – Росія. Який із задоволенням допоможе всім, хто захоче із цією хунтою боротися, не важливо, під якими гаслами чи прапорами.
Тож, як бачимо, перспектива військової хунти для України є не надто примарною. Й тим більш загрозливою видається поведінка президента Зеленського, який зараз робить дуже багато для того, щоб розмови про неї перестали бути порожнім теоретизуванням.